Рубеж. Пентакль - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат txt) 📗
Хлопець, обливаючись сльозами, розповів йому все до нитки – і про кавуни, і про нічний баштан, і про голови на грядках. Дід слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здіймалися кільця диму – Омелько дивився на них уже без жодної надії. Якщо дід йому не допоможе – не допоможе ніхто, німець потягне Омелька із собою в пекло, і поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…
– Знав я, що цим закінчиться, – сказав дід зненацька м’яко. – Не даремно баба Рудковська тобі пуп зав’язала на чотирьохлистковій конюшині, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…
І замовк, настовбурчивши сиві вуса.
– Що? – жалібно запитав Омелько.
Дід зітхнув:
– Дурний ти хлопець… Порожня голова.
– Діду! – заблагав Омелько. – Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Німець потягне мене в пекло, і…
– А таки потягне, – суворо погодився дід.
На це Омелько не знайшовся, що сказати, і мовчки заплакав.
– Дурень ти, дурень, – сумно продовжував дід. – Не будь ти мені рідним онуком…
Він важко піднявся і пішов кудись усередину куреня. Омелько сидів тихо; дід повернувся, несучи в кулаці щось, від чого звисав зі жмені тонкий шкіряний ремінець.
– Слухай, дурню, – сказав дід, знову всідаючись навпроти Омелька, хлопцеві трохи полегшало, бо в дідовому бурчанні не було гніву. – Повісиш ось це на шию… І коли вона приїде за тобою на дохлій кобилі – за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тільки не дай їй до себе доторкнутися!
– Хто приїде?!
– Мовчи, не перебивай. Три ночі тобі дається. Зможеш протриматися – герой. Не зможеш… отут тобі, Омельку, ніхто не допоможе.
– А ти, діду?!
– Я тобі вже допоміг, – відгукнувся дід суворо. – Тобі б на тім баштані навіки залишитися, сни бачити… А ти пішов. Тому що я підсобив.
Він розтулив долоню. На зашкарублій підстилці з вікових мозолів лежав дзвіночок – звичайний дзвіночок на тонкім шкірянім ремінці.
Від діда пахло тютюном і травами. І ще чимось, від чого Омелькові стало набагато спокійніше.
– Діду… А чого вони там сплять?
Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.
– Діду…
– Сплять, – старечий рот під сивими вусами владно загнувся куточками донизу. – Сплять… і сниться їм…
– Що?
Дід подивився на Омелька скоса. Перевів погляд у якусь тільки йому видиму далину:
– Країна їм сниться. Бої… Перемоги… І договори, що підписують на свитках і скріплюють гетьманськими печатками. І слава їм сниться, голосна слава… І нащадки їм сняться – ті, – дід невиразно махнув рукою за плече, – які напишуть про їхню славу в шкільних книгах з жовтими сторінками… І нікому з них ніколи…
Дід замовк, важко роздумуючи. Звів кошлаті брови, пошкріб лисину:
– Йди. «Отче наш» перед сном читаєш?
– Читаю, діду, як не читати!
– Ну тоді йди. І допомагай там батькові, не лінуйся!
Омелько вилетів з двору, Куций проводжав його радісним гавкотом і дзенькотом ланцюга.
Дзвіночок Омелько сховав під сорочкою.
Увечері, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрівся на вулиці Андрій. Той розповів не без захвату, що, виявляється, на баштані у німця знайшли хлопчачий картуз із тріснутим козирком, і німець страшенно гнівався – обіцяв знайти, хто там був, і тоді вже не дати спуску.
– Кажуть, так лаявся, що в крайніх хатах було чутно, – говорив Андрій, поправляючи на голові свій власний запилений картуз.
Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликає в нього ті ж почуття, що й в Андрія: подив і цікавість.
За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому і, ледь уставши з-за столу, поспішив у сарай, на сіно. Утомився він і справді страшенно: безсонна ніч далася взнаки. Укрившись із головою, він згорнувся калачиком – і вже через мить стояв у коричнювато-сірому мареві біля воріт батьківського подвір’я.
Нікого – ні чоловічка. Ні звуку – навіть собака не гавкне. І до нього наближається, боком сидячи у сідлі, баба в чорній одежі з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.
А під бабою – кобила. Половина голови зі шкірою й оком, половина – череп. На шиї шкіра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.
– А ну, дитятко, – озивається баба, – ходімо зі мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?
Омелько від страху мов язика проковтнув. Стоїть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.
– Підемо зі мною, хлопчику. Тут недалечко.
Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвіночок, той, що висів на шиї на тоненькому ремінці. Дзвіночок подзвонював тихо і ніби сам по собі. Дінь-дінь… Дінь-дінь…
Баба відсахнулася. Кобила відступила; баба повела рукою, ніби запрошуючи за собою:
– Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходімо. Кавун на столі, нарізаний гострим ножем, ні насінини не випало… Ходім зі мною.
В Омелька мимоволі виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сік. Нога ступила проти волі, за нею друга…
Дзеленькнув дзвіночок. Омелько зупинився і позадкував. І, примружившись, з усіх сил велів своїм ногам іти в інший бік – від воріт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сірому тумані бачилася тільки стежина, а в далечині – урвище…
– Зажди, дитино… Зажди, перегодь…
Омелько йшов, прориваючись начебто крізь густе павутиння. Позаду чулася важка кінська хода. Іноді дзвіночок замовкав, тоді хлопця розвертало і тягло назад – до баби та її кобили. Він тряс дзвіночком, але той теж ніби німів від жаху. Та в останній момент, коли хлопець міг уже розгледіти хробаків, що кишіли в порожній очниці коня, дзвіночок видавав «дінь-дінь», і Омелько одержував нову коротку волю…
Урвище було ще далеко, коли проспівав півень, і у своєму сні Омелько почув його голос.
Розплющив очі.
Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворі, мати доїла корову, двері в хату була широко відкриті, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…
Омелько намацав на грудях дзвіночок. І страх його зменшився.
Удень по селу ходили чутки. Одні говорили, що німець занедужав і викликав з міста лікаря. Інші – що німець здоровісінький, сьогодні по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла від колодязя найновішу новину: німець знайшов на баштані чийсь картуз і вже обійшов з ним кілька дворів: випитував чий.
– А твій картуз де? – запитав брат Семен ніби між іншим.
– У коморі, – відповів Омелько, не моргнувши й оком. – Ти що, думаєш, я до німця на баштан полізу?!
Семен розреготався:
– Ну так… Там же чорти… Хоча поліз адже хтось, інакше звідкіля там картузу взятися, га?
– Ти його бачив, того картуза? – запитав Омелько з усією можливою зневагою. – Дівки, може, і брешуть!
Варка трохи образилася.
Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до діда, але як на гріх, йому постійно дошкуляли дорученнями. Зроби і це, і те, принеси і віднеси, полагодь, помий, склади – Омелько вертівся як веретено, ні хвилинки не маючи вільної. А ще пам’ятав слова діда: допомагай, не ухиляйся від роботи. Може, і зарахується ретельність? Голоснішим стане дзвіночок?
За весь день дзвіночок жодного разу не дзенькнув. Домашні і не помітили, що він в Омелька за пазухою.
Увечері хлопець довго намагався не заснути. Пробурмотів «Отче наш» разів сто і
ще стільки ж повторив подумки, але не втримався, провалився в сон. І відразу ж виявився в коричнувато-сірому тумані, біля воріт батьківського двору.
І баба на кобилі була зовсім поруч. Простягнула вже руку, але Омелько дивом устиг відскочити, вивернутися.
– Що ж ти тікаєш, дитинко? Уже не хочеш кавунчика? – загугнявила баба. – Зразу зі мною підеш – тобі ж краще, дурнику. Солоденько буде…
Дзвіночок на шиї здавався важким, утричі, учетверо важчим, ніж учора. Омелько повернувся і побрів, не оглядаючись, до урвища. Дохла кобила не відставала. Вершниця бурмотіла незрозумілі слова, вони здоганяли хлопця в спину і чіплялися за шкіру, ніби тоненькими гачками, тягли назад. Від того бурмотіння пропадала воля; дзвіночок тягнувся до землі, ремінець тріскотів, готовий розірватися. Але найстрашніше – дзвіночок німів. Від «дінь-дінь-дінь» спершу залишилося «дінь-дінь», потім просто «дінь… дінь…», а потім дзвіночок замовк, і Омелька відразу ж потягнуло назад на невидимих нитках.
