Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
“Мікробіологи повідомляли: збудник схожий на звичайного стафілокока, але в нього є джгутики. Джгутики — можливість самостійного пересування. У звичайних мікробів їх немає. Та чи це причина бурхливого перебігу хвороби?”
— Якщо ти не даси йому спокій, це стане приниженням для тебе, — випробовував його Батько.
“Це нічого не значить для мене. Для них це означає дуже багато, а для мене — ні. Не варто й думати про це. Важливіше фіолетове мерехтіння гіпофіза. Коли Батько сердиться, воно спалахує яскравіше”.
“Кантову було дуже важко і образливо. І все-таки він тримався добре. Певно, гордість теж якимось чином входить до вищої доцільності. Це цікава думка. І якщо вона підтвердиться, то і в собі треба виробити таке почуття”.
“Можливо, який-небудь штам мікробів пройшов стадію мутації. Треба з’ясувати близькі форми. Тоді можна буде визначити вихідний штам. Та для цього мені найкраще самому побувати там”.
Він одважився нагадати:
— Чекаю на відповідь, Тату.
Гнів не спалахнув. Людина стомлено промовила:
— Ну що ж…
Петро наблизився до Батька. Вони являли собою дивне видовище: добродушний гігант, що аж пашів силою, і стомлена людина із загостреними рисами обличчя.
— Тату, ти хворий.
— Чому так вирішив?
— Бачу. Запалена тканина стискає нервові волокна. У тебе, мабуть, весь час шумить у вухах і з’являється безпричинне роздратування. Якщо дозволиш, я сфокусую пучок енергії і ліквідую запалення.
“Він бачить. Чому я здивувався? Хіба не сам створив йому можливість “бачити” це?”
Батько знав, що неприємно вразило його зовсім інше. І щоб перебороти злість, яка піднімалася в ньому проти самого себе, подумав: “Звичайно, мій настрій залежить і від стану мого організму. Мій настрій, але не вчинки”.
Йому хотілося, щоб це завжди було правдою.
Консультація професора
— Де знайти професора Саукальніса?
— Там! — рука стрімко випросталась, указуючи напрям. А сама людина навіть не підвела голови, заглибившись у розрахунки.
Але Павло Петрович не рушив з місця. У нього боліли ноги і шуміло в голові. “Цей центр схожий на божевільню, — думав він. — Тисячі хворих з однією ідеєю фікс”.
— Поки не розкажете, як розшукати професора Саукальніса, не піду, — заявив зухвало.
Людина спантеличено витріщилася на нього, з трудом відволікаючись од своєї справи і намагаючись втямити, чого хоче цей нахаба. Та ось її погляд злегка просвітлів.
— Підніміться на поверх вище, друга кімната праворуч.
Павло Петрович штовхнув двері — вони не відчинились.
Подзвонив і почув голос автомата:
— Професор Саукальніс вилетів до Танганьїки на біостанцію номер сім. Повернеться через два дні. Що передати?
Павло Петрович у думці вилаявся. Поминувши ескалатор, сів у швидкісний ліфт. Опинився на вулиці, відпочив, викликав по відеофону клітку. Лікар Лусерський не відразу відповів на виклик, і його обличчя на екрані розпливалося в усмішці.
— Їй краще. Не турбуйтеся, певно, це не асфіксія-Т.
— Можна її побачити?
— Звичайно.
Павло Петрович узявся за жовту ручку діапазонів, і на екрані відеофону замість усміхненого обличчя лікаря з’явилося змарніле, посічене зморшками жіноче лице.
— Надійко! — покликав.
Очі розплющились широко, потяглися до нього, ніби вони були руками, а не очима.
— Як тобі там?
— Уже краще, рідний. Ми надаремне вдалися в переполох. То була не асфіксія-Т. А що в тебе? Дійшов якого-небудь висновку?
Похитав головою:
— Зараз доведеться летіти до Танганьїки слідом за одним професором.
Вона зрозуміла.
— Будь спокійний. Я почуваю себе непогано. — Дивилася на нього, усміхалася. А він дивився на неї і теж усміхався. Обоє думали про одне. Але він ще думав і про Кантова.
— До побачення, — Павло Петрович їй.
— Щасливої дороги.
Він затримав подих, перемкнув відеофон і лише по тому видихнув. Послав на станцію замовлення і став чекати.
Через кілька хвилин над ним заборсалася тінь, — і ось уже круглий, схожий на батисферу гравільот втягнув труби і гостинно розчинив двері. Павло Петрович опустився в крісло, відчув, як у подушки за спиною надходить повітря. Крісло хитнулося, прибираючи найзручнішого для пасажира положення. Це значить, що аналізатори вже встигли послати в обчислювальний пристрій дані про вагу, зріст, конфігурацію тіла пасажира. В щитку, який затуляв пульт, з’явилося віконце, з нього висунулась грибоподібна трубка диктофона. Вона захиталась перед обличчям Павла Петровича і зупинилася. Слідчий підтвердив курс, назвав швидкість. Автомат перепитав:
— Вибачте, яка швидкість?
— Максимальна.
— Прошу випити аедин і пристебнутися додатковими ременями.
Від аедину Павло Петрович відмовився, а додаткові ремені довелося пристебнути.
Двері зачинилися, і тієї ж миті Павло Петрович відчув, як холодною кам’яною вагою наливається тіло, як мороз підступає до горла. “Не вперше і не востаннє”, — подумав і знепритомнів. Коли отямився, перед очима танцювали жовті й червоні кола.
— Замовлення виконано, — повідомив автомат. — Політ ви перенесли на вісім і двадцять один за шкалою Венцеля. Погляньте, будь ласка, ліворуч на екран і випийте таблетки.
Пластмасова трубка потяглася до його рота і, тільки він розтулив губи, почастувала таблетками. Жовті й червоні кола зникли. Крізь прочинені двері Павло Петрович побачив прямокутник ландшафту з високими травами і низькорослими пальмами. Неподалік від місця приземлення громадився десятиметровий стовбур банана з важкими китицями плодів. Не вірилось, що ця рослина не дерево і навіть не кущова рослина, а лише багатолітня трава.
Павло Петрович вийшов з гравільота. Назустріч йому уже поспішав мулат в оранжевому шоломі.
— Я слідчий Ради, мені потрібний професор Саукальніс, — сказав Павло Петрович, і обличчя мулата змінило усмішку на вираз багатозначності.
— Ходімо, я проведу вас.
Професора вони знайшли на березі океану.
— Давайте сядемо у затінку, — запропонував він Павлові Петровичу.
Кілька хвилин професор мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті промовив:
— Значить, хочете знати, чи абсолютно надійний біологічний карантин ракети типу “В-91”?
Він викликав по відеофону Головну бібліотеку космічних повідомлень, попросив показати схеми, задав кілька запитань. Підвівся і, повісивши відеофон на груди, спроектував схеми на пісок. Довго стояв нерухомо, вивчаючи їх, а вітер грався його волоссям, закидаючи пасма на чоло, ніби намагався приховати зморшки. Помітивши запитливий погляд слідчого, мовив заспокійливо:
— Я добре пам’ятаю цей тип конструкції. Але хочу дещо уточнити. Адже для вашого підзахисного, наскільки я розумію, було б краще, коли б я відповів “ні”. А доведеться відповісти “так” Якщо всіх умов карантину дотримано, інфекція не проникне за другу обшивку ракети. В її конструкції було багато вад, але щодо цього…
— Дякую, професоре, до побачення.
Павло Петрович, піднявшись з піску й обтрушуючись, подався до гравільота. Він уже забув і про професора, й про Танганьїку, а через декілька хвилин опинився за сотні кілометрів від Африки. Але на штанях у нього був африканський пісок.
