Зворотний зв’язок - Росоховатский Игорь Маркович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Ні, не нудно, не обтяжливо. Адже тривалість нашого і вашого існування залежить від мети життя…

Круте чоло мого співрозмовника взялося зморшками — пригадує, певне, прочитане й почуте…

— Тут усе досить просто й однозначно. Люди створили сигомів для пізнання й вдосконалення навколишнього світу. А пізнання й творчість, як ви знаєте, ніколи не можуть набриднути.

Наражаюсь на його колючий погляд, і… мені стає соромно. Клята прямолінійність! Вона зовсім зайва в розмовах з людьми. Адже він запитував не для того, щоб одержати інформацію. Його, як і всіх, лякає швидкоплинність життя. Йому треба якось виправдати її, знайти виграшні сторони. Тому він, певне, й звернувся до мене. Бо я — втілення людської одвічної мрії про всемогутність, безсмертя. Позатак зобов’язаний розраяти, втішити його.

— Одначе… — бурмочу я, — бувають і в мене такі прикрі, такі нестерпно болісні хвилини, години, що аж…

І знову недооцінив Максима! Він м’яко й поблажливо посміхається, як тоді, коли говорив про своїх учнів:

— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоч… є на світі речі, важливіші за безсмертя.

Мені здалося, що він хоче мене якось вколоти. Та дивна його фраза залишилась в моїй пам’яті, хоча я уявляв, як важко жити людині, пам’ятаючи про неминучу смерть, скільки це коштує гірких роздумів, мук, скільки потрібно мужності, щоб не показати цього перед учнями. А йому, вчителю, треба ще втішати інших. Чи зміг би й я так само робити?..

Поштовх велетенської сили мало не збив мене з ніг. Встигаю підхопити Максима. Шахові фігурки торохкотять по підлозі. Скрегіт металу… Тріск пластмаси… За частки секунди встигаю проаналізувати ситуацію, доходжу висновку, що корабель на щось налетів…

Виє сирена… З динаміків сильний голос заспокоює:

— Лайнер зіткнувся з покинутим баркасом. Водолази спробують законопатити пробоїну. Пасажирів просимо не хвилюватись.

Але чому ж тоді так надривно ревуть двигуни й пронизливо свистять насоси? Певне, аварія серйозніша.

Кидаюсь на палубу. Зустрічаю чоловіка у службовій формі.

— Дозвольте допомогти водолазам! — звертаюся до нього.

Заперечливо хитає головою:

— Судно тоне. Спускайтесь до рятувальних шлюпок.

По радіо знову чути той самий голос:

— Не панікуйте! Беріть із собою все необхідне! Проходьте лівим бортом до шлюпок!

Та, виявляється, найгірше попереду. Частину човнів змило хвилями. А рятувальні судна та вертольоти прибудуть на місце катастрофи тільки за півтори години! Температура води за бортом всього шість градусів за Цельсієм. Капітан віддає наказ робити для команди плотики, котрі згодяться загартованим і вмілим плавцям…

Першими, звичайно, розміщають у шлюпках дітей, старих, жінок. Деякі пасажири допомагають морякам.

Я знову зустрів Максима. Тримає дівчинку на руках, оту, з шахового салону. Дівчинка тремтить, схлипує, а Максим шепоче їй на вухо щось заспокійливе. Передавши дівча матросові в шлюпці, озирається навколо. Помічає мене. Я рукою і поглядом вказую на небо. Він розуміє, хитає головою.

— Швидше! Це остання шлюпка! — квапить його матрос. Мене він не помічає: світло прожекторів то спалахує, то гасне.

“І останнє вільне місце”, — думаю я, дивлячись, як переповнений човник витанцьовує на високій хвилі.

Тримаючись за поручень, Максим стає однією ногою на борт і завмирає в неприродній позі. Цієї миті на палубу важко підіймається дід, кволий і немічний, ледве рухається. Що його примусило подорожувати, та ще й морем? Як бути? Ще двох шлюпка не зможе забрати. А. час не жде! Диферент судна наблизився до критичної межі. Якщо шлюпка не встигне відійти, лайнер всмокче її в безодню.

Максим стрімголов кидається до старого, кладе його руку собі на плече, майже тягне до трапа. Чиїсь міцні руки підхоплюють діда, допомагають йому спуститися в шлюпку.

Тепер і Максим розуміє, що для нього місця в шлюпці не лишилось. Добре бачу його розгублене обличчя. Та через якусь мить він вже опанував себе. Виймає з кишені згортка, шпурляє матросу:

— Передайте за адресою! Там написано!

— А ви?

— Не турбуйтеся про мене. Я був рекордсменом з плавання, стайєром…

— Відштовхнувши шлюпку, він стрибає у воду. Вже за першим помахом рук бачу, що плавець з нього нікудишній, та ще й у такій крижаній воді.

Тим часом лайнер хилиться на бік. Оглушливий свист, виття, чавкання — це вода вривається в його приміщення, витискаючи звідти повітря.

Ледь встигаю злетіти, хапаю за петельки Максима, і ми з розгону влітаємо у мокру заметіль дощових хмар. У врятованого зуб на зуб не потрапляє — холодно.

— Потерпіть хвильку, зараз зігрієтесь.

— Дякую, — шепоче Максим зботвілими вустами. Пильно вдивляється в хмари, ніби крізь них можна побачити, що діється внизу, на морі. — Найтяжче морякам на плотах. Хоч би рятувальники встигли!

— Встигнуть, вони вже недалеко, — втішаю його. — Мої локатори запеленгували шум гвинтів.

Лечу назустріч цьому шумові, думаю про Максима. Чому він поступився місцем у човні старому? В ім’я чого пересилив страх перед смертю? Чи зміг би я, безсмертний, так вчинити?

Адже і з погляду логіки це вкрай нерозумний вчинок. Старому все одно лишається жити обмаль, а Максим — здоровий чоловік саме в розквіті сил. Що ж штовхнуло його на жертву?

Ворушу свою пам’ять, намагаючись відшукати в ній записи про подібні вчинки людей.

— Чому вчинили так? Знали, що я зможу врятувати вас?

У відповідь чути невиразні звуки, Максим ще не відігрівся, йому важко говорити.

— Може, старий був чимось схожий на вашого батька?

— Не більше, ніж інші старі.

Мені здається, що я починаю розуміти його.

— Певне, ви таким чином хотіли подати приклад дітям, навчити їх шанувати батьків.

Він задумався. Здається, що я все-таки правильно зрозумів його вчинок. Справді, в цьому є щось від вищої логіки, яку я нещодавно осягнув.

Та він знову заперечливо похитав головою.

— Я нічим не можу віддячити вам. Хіба що порадою…

— Слухаю вас, — не приховую нетерпіння, навіть зменшую швидкість, щоб ліпше було чути.

— Не силкуйтеся оцінювати вчинки людей тільки з погляду логіки.

Дивна порада. Я мимоволі згадую слова: “Є на світі речі, важливіші від безсмертя…”

Ми виповстуємося з вогких ряден-хмар, пробиваємося крізь зграйку легеньких хмаринок. Тепер над нами сяють великі, мов перемиті, зорі.

Максим повертає голову, і його очі здаються мені великими і ясними, як дві зорі.

— Втомилися?

— Трохи, — відповідаю. Соромно безсмертному сказати не правду. Адже вираз на моєму обличчі, який він сприйняв за втому, це відбиток зовсім іншого почуття. Зовсім іншого…

СПРАВА КОМАНДОРА

Прохання звинуваченого

“Ну що ж, нехай увійде, — подумав Кантов. — Хай заходить. Однаково… Тільки дивно це звучить — слідчий-захисник…”

Ні традиційно пильного погляду. Ні багатозначності в твердо стиснутих устах. Ні того, ні іншого… Нема, нема, нема…

Слідчий-захисник зігнувся, інакше продірявив би головою стелю. Висота кімнати — близько чотирьох метрів.

“Він з отих, — думає Кантов і відчуває, як у ньому прокидається лють. — Я ніколи не вимагав особливої тактовності по відношенню до себе. Але в даному випадку вони могли б здогадатися…”

Густий голос, чітка вимова:

— Маєте до мене запитання?

— Прохання, — говорить Кантов. — Я маю прохання…

— Зрозумів. Вам призначать іншого захисника. Але я міг би відповісти на ваші запитання.

— Що встигли вияснити у моїй справі?

Секунда мовчання. Але й вона була красномовною.

“Нічого втішного, — думає Кантов. — У цієї істоти реакції миттєві. Відповіла б одразу”.

— Перший випадок зареєстровано двадцять сьомого квітня у людини, з якою за дванадцять годин до того розмовляв ваш штурман.

Він відчув сумнів Кантова і змушений був розвіяти його: