Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович (читать книги регистрация .TXT) 📗
Мар’янка вийшла з кімнати якась замислена, подивилася на годинник, що висів у кухні на стіні. “Скоро обід”, — радісно і водночас із тривогою подумала дівчинка.
Після обіду Іван Йосипович за звичкою почвалав до дивана. Катерина Митрофанівна сіла в кухні штопати панчохи, а Мар’янка все товклася біля неї, зовсім не поспішаючи надвір до подруг. Час від часу дівчинка прохиляла двері до кімнати й нишком позирала на дідуся.
З Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Він ніяк не міг заснути! І ліг так само, як завжди: голова на одній качалці, ноги на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі й навмисне почав хилити руку з книжкою — сон не з’являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у саму клейончату спинку, почав сопіти. Не бере. Повернувся на другій бік — марно!
“Що це зі мною? — подумав старий. — Невже захворів?”
Зайшла Мар’янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:
— То що, підемо, дідусю, до Дніпра?
— Відчепися ти зі своїм Дніпром! — роздратовано вигукнув Іван Йосипович. — Бачиш, я ліг відпочивати.
— Ви ж не спите!
— Коли б же не заважали, а то… Біжи пограйся у дворі, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.
Мар’янка побігла вистрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли Іван Йосипович попросив після обіду води, дівчинка заскочила до кімнати й капнула у склянку крапель п’ять золотистої рідини — для певності. Спочатку їй не вірилось, що від тих крапель дідусь не спатиме, думала, що дядя Віктор жартував. Дорослі ж часто говорять дітям таке, що аж смішно. Гадають, що діти всьому вірять. Але цього разу їй розповіли правду — дідусь не спить!
Через годину Мар’янка таки умовила Івана Йосиповича піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно Дніпро. Дідусь погодився, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі допоможе йому позбавитись безсоння. В легкому плащі, в солом’яному брилі він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, ще не вдалося поспати. “Ну, нічого, — заспокоював себе, — вночі надолужу”.
Іван Йосипович лежить горілиць і намагається заснути. Вікно відчинене, стиха шелестить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спокійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесенького слона чи верблюда, який все збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться, — саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя — Раві чи Шаші. Роздував його в уяві до космічних розмірів. Не допомогло. Тоді таку ж операцію проробив і з верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.
“Треба вийти з Мурзиком на ганок, — вирішив старий. — Може, свіже повітря…”
Собачка зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, плутався під ногами, наче підштовхуючи господаря до виходу. Іван Йосипович чалапкав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.
Та виявилось, що спали не всі. З прочинених дверей кімнатки Віктора Вікторовича пробивалося світло. “Заснув і забув виключити”, — подумав старий і прохилив двері. Вчений сидів за столиком і щось занотовував на окремих аркушиках паперу.
Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб звернути на себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.
— Чого це ви не спите, добродію? — спитав Іван Йосипович, сідаючи біля відчиненого вікна.
Здавалося, йому було приємно, що не тільки він загубив сон.
— А ви? — посміхнувшись, спитав Віктор Вікторович.
— Та що не я… Старим людям часто не спиться.
— Ну, а я тепер зовсім не сплю!
— Що? — Іван Йосипович подався вперед. — Що ви сказали?
— Кажу, що я ось уже з широку не спав і п’яти хвилин.
— Ну, це вже ви той… — старий з острахом глянув на вченого. — Не жартуйте. Без сну людна й тижня не проживе.
— Це вірно. Але в мене є засіб для миттєвого сну. Я його так і назвав “Сомнус моментаріум”. Ось подивіться, — Віктор Вікторович вказав на пляшечку золотистої рідини, що стояла тут же, на столику, — оце він і є. Досить випити кілька краплин цього екстракту, щоб організм людини відпочив краще, ніж за сім-вісім годин сну.
— Так-так… — заговорив Іван Йосипович, з острахом поглядаючи на пляшечку. — Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке, що… Але цього не сподівався. Значить, геть сон?
— Геть.
— А… а що ж тоді вночі робити?
— Працювати, навчатися, займатися спортом, мистецтвом… Усе, що й удень. — Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив із запалом: — Уявляєте, Іване Йосиповичу, людина спить третину свого життя. От скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п’ять?
— Шостий уже…
— Значить, двадцять два роки ви проспали. Не жили, а спали!
— Та воно то так…
— А уявляєте, скільки б ви могли зробити корисного за ті двадцять два роки?
— Але ж і поспати приємно… — старий за звичкою розкрив рота, щоб позіхнути, та навіть і позіхати не хотілося!
— А тим, що працюють на нічних змінах, що водять кораблі, літаки, автомашини, — знаєте, як їм важко боротися зі сном? А то прийняв кілька крапель цього екстракту — і ти бадьорий, сповнений сил…
— І довго так можна протягнути?
— Хоч і сто років. Це ж не збудник, що виснажує нерви, це екстракт, який сприяє їхньому зміцненню. Я ось почуваю себе набагато краще, ніж раніше, коли ночами валявся в постелі.
— Що ж ви з ним далі робитимете… з оцим екстрактом?
— Потрібні ще дослідження, перевірка. Якщо медики підтримають мене, то, гадаю, він знайде широке застосування.
— І що — приймати ці краплі треба буде обов’язково? — на обличчі старого з’явився острах.
Це розсмішило вченого.
— Зовсім ні! Якщо ви хочете й надалі просипати третину свого життя — спіть собі на здоров’я. Але я певен, що ви самі в мене попросите цих крапель…
— Довго прийдеться ждати! — усміхнувся Іван Йосипович.
— А як ви зараз себе почуваєте?
— Та почуваю себе непогано, от тільки безсоння.
— Це подіяв “Сомнус моментаріум”. Вас, мабуть, почастувала Мар’янка…
— Та що ви? — злякано підвівся старий. — Значить… А довго він не даватиме спати?
— Не бійтесь, Іване Йосиповичу, це не зашкодить вашому здоров’ю. А діє один прийом лише добу, незалежно від дози.
— Ну, слава богу, значить, завтра я посплю? Чудово, бо це ж просто мука…
Іван Йосипович заспокоївся і знову сів.
— Бачите, Вікторе Вікторовичу, — казав він далі, — відкриття ваше — геніальне, але… я так люблю поспати! От пустунка… Ну, гаразд. Надалі ви заховайте, щоб вона не той…
— Завтра несу в інститут біохімії.
— Правильно. Хай йому грець. А взагалі — поздоровляю, а чого не… — Іван Йосипович потиснув руку вченому, примружив очі: — І все-таки ви не розумієте, що то значить добре поспати! Лежиш, заплющивши очі, відключившись, так би мовити, від усього навколишнього, приємна млость починає охоплювати тіло, а потім поринаєш, поринаєш…
— Ні! — гаряче заперечив учений. — Сон — це вимушений простій організму. Поборовши сон, ми продовжимо життя. Уявляєте?..
