Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович (читать книги регистрация .TXT) 📗
ЧУДОДІЙНИЙ ЕКСТРАКТ
На старенькому дивані лежить горілиць товстий чоловік у полотняному костюмі й парусинових черевиках. В піднятій руці затиснута книжка. Думаєте, читає? Зовсім ні. Спить. Очі заплющені, живіт рівномірно здіймається й опускається від глибокого дихання, рука з книжкою хилиться, хилиться, потім рвучко повертається в попереднє положення. І знову починає хилитися…
Це смішить Мар’янку. Вона раз у раз відривається від своїх уроків, поглядає на дідуся і беззвучно сміється. От уже любить поспати її дідусь! І не набридне! Бабуся вже не раз йому дорікала: “Диван пролежав, пішов би хоч у парк посидів!” Нічого не допомагає. Після сніданку — на диван, після обіду — знову на диван. Увечері, правда, виходить з своїм улюбленим собачкою надвір, та й то не надовго. Посвистить якусь хвилину біля ганку і — як тільки Мурзик повернеться — знову простує до дивана. Але лягає обов’язково з книжкою. На всі зауваження добродушно відповідає: “Не заважайте пенсіонерові читати!..”
Мар’янка скінчила готувати уроки. Склала зошити, підручники, сховала ручку й олівець.
— Дідусю! — гукнула, встаючи з-за столу. — Ходімо до Дніпра!
Книжка хилиться…
— Дідусю!
Книжка зупиняється. Розплющуються очі.
— Поведіть мене до Дніпра!
Не повертаючи голови, дідусь невдоволено бурмоче:
— От не дасть почитати… Веди її до Дніпра, ніби мені більше й робити нічого.
— Але ж ви спите!
— Спите, спите… Я чи-и-таю… — І знову склепилися повіки. — Не той… не заважай…
А Мар’янці страх як хочеться до Дніпра! Самої ж не пускають.
Вона відриває невеличкий клаптик газети й легенько торкається ним дідусевого вуха. Тихе хропіння припиняється. Дідусь крутить головою.
— От капосна муха! — каже він. — Напосілась.
Побачивши біля себе лукаво усміхнену Мар’янку, здогадується:
— А, це ти, пустунко! Ну, чого ти заважаєш читати? Встигнемо ще до твого Дніпра…
— Ви і вчора, і позавчора казали “встигнемо”. А повінь не жде. Я по радіо чула — вже починає спадати.
— Ця спаде, інша буде…
— То що, чекати наступного року? — вжахнулася дівчинка. — Та такої повені скоро й не ждіть. Диктор казав, що Дніпро не розливався так уже дванадцять років…
— Краще принеси мені води.
Випивши склянку води, дідусь позіхнув, зручніше вмостився і знову підвів руку з книжкою, збираючись “читати”. Але сьогодні, видно, всі змовились проти нього. Не встиг заплющити очей, як задзеленчав дзвінок. З-під ліжка, оглушливо гавкаючи вискочив кудлатий песик, підбіг до дивана й кинувся дряпати старого передніми лапами по животі.
Мар’янка побігла відчиняти. Через хвилину вона повернулася до кімнати й весело гукнула:
— А до нас гості, дідусю!
Старий насилу підвівся, спустив ноги з дивана.
— Угадайте хто? — нетерпляче спитала Мар’янка. Та поки дідусь чухав потилицю, збираючись з думками, гість — високий молодий чоловік в синьому костюмі — переступив поріг вітальні. Очі його випромінювали радість.
— Добрий день, Іване Йосиповичу!
— А, здрастуйте, Ломоносов! — господар обійшов стіл і привітався з гостем за руку. Це він робив дуже рідко, і вже по цьому колишній студент-квартирант побачив, що Іван Йосипович задоволений з його візиту. Потиски рук старий вважав негігієнічним звичаєм і робив винятки тільки у виключних випадках. Після того мив руки з милом.
Це повторилося й зараз. “Ломоносов” — так господар прозвав Віктора Вікторовича за наполегливість у вивченні наук — з усміхом спостерігав, як Іван Йосипович подався до вмивальника і почав старанно мити руки. “Майже не змінився старий… — подумав Віктор Вікторович. — Волосся тільки наче побіліло й очі вицвіли”.
— Ну, як поживає наука? — питав Іван Йосипович, витираючи руки білим рушником. — Надовго в Київ?
— Та от привіз дещо в інститут біохімії… Захищатиму докторську дисертацію.
Вони посідали за стіл, Мар’янка притулилася до дідуся.
— Докторську? Оце так так. Недавно був студентом, наче вчора став кандидатом, а вже… Та ви скоро й до академіка доскочите, га? — Іван Йосипович з захопленням поглядав на вченого. — Може, щось проти старості вигадали? От у газетах пишуть, що уколи новокаїну омолоджують. А мені не віриться…
Мар’янка хоч і ходила вже в п’ятий клас, мало що розуміла з цієї розмови. її тільки дуже здивувало, що дядя Віктор відмовився відпочивати з дороги. їхав поїздом цілу ніч і ранок, до того не каже, що не спав, а тепер на запрошення дідуся відповів:
— Дякую, я зовсім не стомився.
От коли б дідусь отак! Він би її скрізь поводив — і до Дніпра, і в зоопарк, і в панорамне кіно… А то так уже любить поспати!
— А як ваше життя-буття? — почав розпитувати майбутній доктор. — Де це Катерина Митрофанівна?
— Вона пішла на базар. А живемо собі помаленьку. Я оце як пішов на пенсію, то більше читаю (Мар’янка засміялася) та міжнародними проблемами цікавлюся… — старий примружився. — А ви, як станете доктором, не забудете про наш дім?
— Постараюсь не забути, — сказав з усмішкою докторант. — Студентські літа не забуваються.
— Ну, глядіть. Ідіть уже розташовуйтесь, ваша кімната вільна, а то я заговорив вас.
“Ломоносов” узяв у передній чемодана і в супроводі цікавої Мар’янки зайшов до невеличкої, обклеєної шпалерами кімнати, де він жив, коли був студентом.
Дівчинка щебетала до гостя, наче пташка. Розповідала, як вона вчиться гарно, які новини у дворі, а найбільше — про дідуся. Так трудно, так трудно з ним, наче з маленькою дитинкою: все на дивані — якщо не лежить, то сидячи дрімає.
Вручивши їй гостинці, Віктор Вікторович вийняв із чемодана невеличку пляшечку, наповнену золотистою рідиною.
— Бачиш?
— Що це? — Мар’янка широко розкрила очі.
— Це… як би тобі простіше пояснити… біологічний екстракт “Сомнус моментаріум”, що означає миттєвий сон. Виготовлений він із кількох ферментів і вітамінів. Можливо, ти чула, що сон людини пов’язаний з роботою кори великих півкуль мозку. Під впливом різних рецепторів у корі виникають нервові процеси збудження і гальмування. Коли процес гальмування охоплює масу клітин головного мозку — людина засинає. В цьому стані спокою відновлюється хімічний склад нервових клітин, вони знову стають працездатними. Отже, сон — це захисна реакція організму. Доросла людина спить сім-вісім годин на добу — третину свого життя. Уявляєш — третину! І це необхідно, бо інакше організм загине від виснаження нервової системи. Павлов довів, що в корі головного мозку…
— А я думала, що кора тільки на деревах, — вставила Мар’янка.
Вчений розсміявся.
— Усе це ти зрозумієш, коли вивчатимеш фізіологію. А зараз хтозна, як тобі пояснити. Можу тільки сказати одно: дві-три крапельки цієї рідини досить, щоб людина не спала цілу добу і була бадьорою, здоровою, працездатною. Уявляєш, цей фізіологічний розчин за якусь хвилину дає організмові те, що восьмигодинний сон. Я, наприклад, не сплю зовсім. Ось принеси мені півстакана води.
Мар’янка вийшла і швидко повернулася із склянкою в руках. Не відриваючи погляду стежила, як дядя Віктор набрав у піпетку рідини і двічі капнув у воду. Крапельки зразу ж розчинилися, і вода, якою була, такою й лишилася. Він випив її, витер хусточкою губи.
— От і все, Мар’яночко. Тепер мені до завтрашнього ранку спати не захочеться.
Дівчинка подивилася на нього недовірливо:
— Ніскілечки?
— І на макове зерно. Оце піду в своїх справах, а вночі читатиму, писатиму.
— Дурите.
— Ось побачиш.
— А мені можна?
— От чи можна дітям — цього не знаю. Це ще медики мусять перевірити. Та воно й несмачне.
— А… пенсіонерам?
— Дорослим усім корисно. Я вже пересвідчився. Ну, гаразд, Мар’яночко, поговоримо з тобою потім, бо мені треба збиратися і йти в невідкладних справах.
