Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
— Ні, не треба гори Дора, — проказав по хвилі Безстрашний. — Я назву її гора Ол-ени. Гаразд?
— Гаразд, Доре.
— А чому ми їдемо далі? — зацікавлено спитав Дор.
— Подивитися, що там, за горою Олени. Чи, може, ти… боїшся?
— Я? Нічого я не боюсь… А дивитися… Там далі така сама гора, як і ця. З лісами, печерами, ну, може, трохи інша, бо живуть там інші племена, інші тварини… — мовив у відповідь Безстрашний, виявивши і певний інтелект, і логіку.
Вони сиділи біля печери і справляли весілля. Сьогодні Дор одружувався з Ол. Весело палахкотіло багаття, малюючи чудернацькі візерунки на камінні. Було затишно. Холодний дощ, що мжичив уранці, давно перестав, стало тепліше.
— Ол-ена. Я пам’ятатиму про тебе, — сказала Ол. — Я розповім про вас своїм дітям.
— Ти будеш для них казковою феєю, — додав юнак. — Пам’ятаєш, ти розповідала нам про неї. — Безстрашний захоплено дивився на Олену. — А якщо у нас народиться дівчинка, ми назвемо її Ол-ена. На згадку про тебе…
Розмови точилися довго. А коли почало сходити велике сонце і полум’я вогнища потьмяніло, у центр кола вийшла тендітна Ол і заспівала. Невимовна ніжність бриніла в її голосі, здавалося, дівчина хоче пригорнути до себе весь навколишній світ. Кожен із землян, людей загартованих і несентиментальних, відчув себе ніби малою дитиною, яку пестить лагідна рука матері. Пісня зачарувала всіх.
Безстрашний теж вийшов у коло. За звичаєм йому належало вкинути у вогонь кусень м’яса, аби принести його в жертву богам, але він не зробив цього, а поклав м’ясо перед батьком Ол.
— Віднині найсмачніший кусень завжди належатиме під час весілля батькам нареченої.
Коли всі були наділені, Безстрашний взяв останній кусень, підійшов до Ол і, розірвавши його навпіл, подав половину юній красуні. Цим самим він дав зрозуміти дівчині: “Віднині я все ділитиму з тобою, Ол, моєю дружиною, навпіл. І їжу, і радість, і горе…”
— Може, щось залишимо їм на згадку, допоможемо якимись хоч простенькими знаряддями праці? — спитала Олена у командира.
— Але ж у нас майже нічого немає… Ми не планували цей контакт…
— Знаю. Та все ж як бути, Федоре Васильовичу? Ви ж усе можете… Знайдіть вихід… Треба ж чимось допомогти їм…
— Зараз дванадцята година тридцять три хвилини автономного часу, — подивившись на хронометр, сказав командир. — Через дев’яносто дві хвилини ми повинні злетіти. Якщо запізнимося, то чотири з половиною роки доганятимемо Сонячну систему. Чотири з половиною роки! Та ще плюс сім на політ… Але, може, щось придумаємо… — Командир викликав по селектору екіпаж корабля, пояснив ситуацію.
— Які будуть пропозиції? — запитав він. — Що ми лишимо племені на згадку?
— Спис!
— Лук!
— Лопати!
— Сокири! — залунало звідусіль. — Встигнемо все це зробити?
— Встигнемо!..
— А ще ми залишимо пам’ять про себе. Це найдорожча згадка…
Плем’я проводжало гостей з далекої зірки.
Знову йшов холодний осінній дощ. Знову в небі шугали блискавки і роздратовано гримів грім. Знову небо було темне, вкрите хмарами, крізь які ледь-ледь проглядало велике сонце. Та плем’я не боялося: там, на далекій зірці, жили друзі. І сльотава осінь була для племені доброю, благодатною…
ЛІКИ ВІД САМОТНОСТІ
Він був сам ось уже триста двадцять другу добу. Двигуни корабля-розвідника працювали нормально. Про це астронавігатора Миколу Солов’яненка повідомляли численні прилади та ще надокучливий комп’ютер, який через кожні дві години монотонно доповідав космонавтові про роботу всіх агрегатів корабля.
Спочатку було навіть цікаво слухати цей якийсь ніби старечий, хриплуватий голос, однак незабаром він набрид Солов’яненку, і той попросив:
— Слухай, мені вже остобісіло твоє бурмотіння. Ти заважаєш мені працювати, мислити. Буде щось важливе — повідомиш. А так не докучай. Гаразд?
— Гаразд. А вас, командире, не лякає самотність? Ви не боїтесь її? — поцікавився комп’ютер, змінивши голос. — Я що, я можу й дівчачим доповідати, — ніби милуючись правильно поставленим жіночим голосом, додав він і блимнув зеленкуватим вічком, яке то спалахувало, то згасало.
— Не блазнюй! — сердито мовив Солов’яненко, потім, трохи подумавши, все-таки відповів на запитання комп’ютера: — Ні, не боюся. Розумієш, я звик до самотності. Я знав, що кілька років проведу на кораблі з тобою, що ні з ким, окрім тебе, не перекинуся слівцем, що тільки в тебе, якщо буде потрібно, спитаю слушної поради, попрошу допомоги… Я йшов на це. Заради пізнання нового, невідомого людина здатна й на більше. Бо що таке самотність порівняно з радісними хвилинами пізнання істини? Ніщо! — Солов’яненко глибоко зітхнув, повернувся в кріслі до пульта керування, увімкнув центральний ситуаційний екран, кинув оком на зелене вічко комп’ютера і додав: — І ще, якщо хочеш, почуття обов’язку. А самотність… — Микола на мить завагався, кашлянув. — Вона мені не вадить. У мене є чудові ліки проти неї…
— Ліки? Які? — У голосі комп’ютера, тепер уже звичному для Солов’яненка, вчувалася погано прихована зацікавленість.
— Ша-хи, — протяжно вимовив Микола, ніби насолоджуючись цим словом. — Це, вважай, єдині мої ліки, які не тільки лікують від самотності, а й допомагають відпочивати. — Солов’яненко знову замовк, з невеличкого овального столика, що стояв за кріслом, дістав шахи, взяв у руки пішака, покрутив його пальцями, поклав назад і вів далі: — Розумієш, шахи дають добрий відпочинок мозкові. На Землі цю гру вважають грою невичерпних можливостей.
Микола підвівся, підійшов до ілюмінатора, що послужливо розсунув жалюзі, поглянув у нього, повернувся до столика, знову зручно вмостився в кріслі н взяв із шухляди кілька перфострічок, аби ще раз перевірити правильність маршруту.
Через деякий час, коли перфострічки були розшифровані, у тиші штурманської рубки несподівано озвався комп’ютер:
— Послухайте, Миколо! Я підготував для вас сюрприз.
— Для мене? — здивовано перепитав Солов’яненко, всміхаючись і поскубуючи свою ріденьку, акуратьо підстрижену борідку. — Цікаво який?
— Я досить давно знаю одного сильного шахіста, — відповів комп’ютер і по-змовницьки кліпнув.
— А який у нього розряд? Давно грає? Чи виступав на чемпіонатах? — засипав запитаннями Солов’яненко.
Комп’ютер мовчав.
— То який же у нього розряд? — нетерпляче допитувався Микола.
— А у вас?
— Я майстер спорту з шахів.
— Він теж, — тихо сказав комп’ютер.
— О, чудово! То клич його сюди. Ми зіграємо з ним партію-другу, — збуджено промовив Солов’яненко, потираючи долоні. — Я з нетерпінням чекаю.
— Але ж ви… — комп’ютер знову блимнув вічком, — на… кораблі.
— Ет, ч-чорт! — невдоволено буркнув Солов’яненко. — Забув. — Він махнув рукою, трохи помовчав. — А як же ми гратимемо? — незвично тихим голосом спитав космонавт у комп’ютера корабля, відсуваючи вбік помережані цифрами аркуші. — Який сенс у тому, що ти знаєш майстра? Зіграти ж не…
— Він відповідатиме на ваші ходи через мене, — перебив Солов’яненка комп’ютер. — Але, командире, зважте, що відповіді з кожним ходом доведеться чекати довше й довше, бо ми відлітаємо від Землі…
— Нічого… — Микола з полегкістю зітхнув, ніби величезний тягар спав у нього з плечей. — На те вона й гра така, шахи! Що далі граєш, то довше доводиться думати над черговим ходом. — Солов’яненко всміхнувся просто-таки академічному судженню комп’ютера і зручніше вмостився в кріслі. — Мій початок традиційний: е-2-е-4. Повідом його, я чекаю. — Космонавт розставив шахи на шахівниці і посунув білого пішака від короля на дві клітинки вперед.
За ілюмінаторами стояла ніч. Лише попереду і з боків ледь мерехтіли далекі зорі. Гра затягнулася. Микола і його суперник уже зробили по кілька ходів, і з кожним новим ходом партія ускладнювалась.
