Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .txt) 📗
КОНТАКТ
Небо кидало у морок сліпучі блискавки. Вони раз по раз вихоплювали з дощу криваво-чорне озеро, темні гори, далекий темно-коричневий ліс, високі соковиті трави, неглибоку вогку печеру, куди сховалися налякані люди.
Дор, вождь цього невеликого племені, сидів біля входу і чомусь не перелякано, як усі, а обурено дивився на небо, яке й сьогодні перешкодило чоловікам піти на полювання
“І що йому треба? Чого воно свариться? Може, йому потрібна жертва? Але що віддати у жертву? Плем’я вже третій день голодує. Невже богові сподобалась красуня Ол? — Він аж здригнувся від цієї думки. — Ні, юнка належить йому — Дорові Безстрашному, і він ніколи й нікому її не віддасть. Навіть богам”.
Дор вискочив з печери на пагорбок, де росли розлогі дерева-велети, і, дивлячись на чорне, загрозливе небо, щосили вигукнув:
— Чуєте ви, боги, не віддам вам Ол! Не віддам!!!
Згори, просто на Безстрашного метнулося лезо блискавки. Вона вдарила у велике дерево, біля якого стояв вождь і, ніби хизуючись своєю силою, навпіл розчахнула стовбур, розкидала навкруги гілки…
— Не бачити вам Ол! Якщо вам треба жертву, то візьміть мене. Чуєте? Мене!..
Зореліт “Надія” цієї вранішньої пори сідав на розбурхану планету, яка так неприязно зустрічала його. Хоча саме вона, сьома планета двох сонць, виявилася найсприятливішою для посадки. Прилади зафіксували на ній усі ті складові частини атмосфери, без яких про висадку годі було й думати. Сподівались космонавти й на те, що тут вони зможуть усунути деякі пошкодження корабля. Отож вибирати особливо не доводилось. Мусили сідати у цей вир з дощу, блискавиць і завивання вітру.
— Боги прийшли до нас. Вони прилетіли з неба… Я бачив їхнього птаха. Вони там, біля озера… — схвильовано розповідав Дор одноплемінникам. На мить він замовк, подумав і додав: — Вони прийшли по мене…
Плем’я, нажахане недавніми блискавицями і страхітливим громом, забилося в глиб печери. Жінки міцно притисли до грудей дітей. Ті плакали. Відчуття близької небезпеки охопило всіх.
— Що робити, Безстрашний? — тремтливим голосом звернувся до вождя Нот.
— Не знаю. Вони прийшли по мене! А може, й ні. Як ти гадаєш, Оку? — спитав Дор у найстарішого чоловіка племені, виснаженого сивобородого діда, в якому, здавалося, живе тільки душа та ще великі чорні очі. Ок був колись вождем, але захворів, і обов’язки, за рішенням племені, передав Дору Безстрашному.
— Пам’ятаю, батько розповідав мені, а батькові — теж батько, а тому батькові його батько, і так багато-багато батьків, що давно-давно теж приходили до нас із неба боги. — Ок перевів подих, напився води і вів далі: — Вони були злі, бо плем’я не послухало богів і вирішило вбити їх. Тоді плем’я наше було дуже-дуже велике, але боги жовтими блискавицями вбили всіх, залишили тільки вождя і його жінку, які були проти знищення богів. Вождь казав, що боги прийшли з миром. Вони шукали синій камінь і подарували племені Золотий Дух, уламок золотого сонця — вогонь за те, що один з чоловіків племені сказав, ніби за горою Овк є безліч синього каміння. Але то мертве місце. Там нічого немає. Навіть трави. То чорне місце. — Що ж робити, старий Ок?
— Не заважатимемо богам, — після роздумів мовив Ок. — Треба тільки зробити так, щоб вони не побачили нас. На мою думку, це найліпше.
З корабля ще не виходили. На телеекранах видно було темно-зелений ліс, гори й озеро, дуже схожі на земні. На пагорбах уже прояснилось, а тут, у котловині, ще йшов дрібний дощ.
— Може, тут є якісь живі істоти? Так багато кисню, тож має бути й розумне життя… — проказав біолог Завадський, звертаючись до групи чергових, що вивчала розрахунки корабельного комп’ютера.
Нарешті розвиднилось. Зійшло золотаве сонце, і ліс ожив. Різкий вітерець зривав з лапатого листя останні краплини дощу. На сході виднілось ще одне невеличке світило, яке сідало за горизонт.
— Є! — радісно вигукнув Володимир. — Он, бачите, — він увімкнув загальний зв’язок, і в усіх робочих відсіках корабля спалахнули кольорові екрани, на яких чітко вимальовувалась жива істота, геть схожа на людину. — Людина!
Першим на обпалену галявину сторожко вийшов Дор. Від птаха назустріч юнакові ступав бог. Дор злякано озирнувся. Йому закортіло дременути в хащі — нехай боги пошукають його. Проте молодий вождь пересилив себе — він же Безстрашний — і, торкнувшись рукою останнього стовбура, рушив назустріч богові, високо піднявши голову.
Він згадав, як ще хлопчиком мало не попав у пащу Рка. Дор витримав двобій із Рка, переборов свій страх і залишився живий. Згадав про це і, вже вкотре, пересилив страх ще раз.
Бог ішов і усміхався. Здавалося, він не йде, а летить, ледь торкаючись ногами обпаленої трави, і напрочуд швидко наближається до Дора.
Безстрашний, завагавшись, стишив ходу. Бог зупинився і простягнув до Безстрашного руки.
— Вони хочуть з нами воювати, — ледь чутно промовив Дор, бо простягнуті вперед руки означали для нього погрозливий жест. Що ж, його плем’я готове до поєдинку, коли того прагне ворог.
Хлопець дуже не хотів, щоб знову гинули люди його племені, яких лишилось так мало. “Тільки б устигнути попередити своїх”, — майнула думка. І Дор, щоб обдурити ворога, повернувся в протилежний бік, гукнув:
— Війна! Ворог хоче воювати з нами.
Впевнений, що його почули, Безстрашний знову рушив назустріч богові, повільно, розраховуючи кожен свій крок. В його руках не було ні палиці, ні каменя. Дор покладався на силу своїх м’язів. Та несподівано юнак відчув слабість у всьому тілі, в очах йому потьмарилось, і він упав на траву…
Невдовзі Безстрашний опритомнів. А коли усвідомив, що пришелець не бог і не ворог, довго й плутано розповідав про себе і своє плем’я. Лише тоді, коли зійшло мале сонце і люди племені за сигналом вождя сторожко вийшли на галявину, Безстрашний закінчив схвильовану розповідь.
Тридцять п’ять разів сходило велике сонце. Тридцять шість разів мале. Прибульці вже полагодили свого гігантського птаха і кілька разів побували в Чорній пустелі, за горою Овк. Вони привезли з собою чимало синього каміння, яке носили потім у черево великого червоного птаха і залишали там. Усе плем’я на прохання пришельців у цей час було далеко. Тільки Дор у химерному одязі друзів допомагав їм. Спочатку Дор мов зачарований дивився, як працюють прибульці, розглядав їхнього птаха, а згодом призвичаївся. Він теж підносив синє каміння до птаха, навантажував у посудину, схожу на лапатий листок, який одразу ж підхоплював його, підіймав кудись угору, вкидав до отвору і знову повертався.
Раз по раз люди з неба звертались до Дора:
— Втомився?
— Ні, — відповідав Безстрашний. — Я думаю.
— Про що? — зацікавлено питала Олена, молода дівчина, яка була чимось схожа на Ол. Навіть ім’я у неї подібне до ймення його дівчини: Ол-ена. А “ена” мовою племені соколів означало “чарівна”.
Дор і цього разу не відповів на запитання Ол-ени, а тільки подивився на неї. Так, як завжди, і спитав те ж саме, що й завжди…
Нарешті люди з неба востаннє поїхали за гору Овк. Вони взяли з собою і Дора Безстрашного, бо він їх дуже просив. Вождю кортіло якнайдовше побути біля несподіваних пришельців, довідатись від них про безліч цікавих речей, які знадобляться в майбутньому його племені.
Нікому й ніколи з його одноплемінників не вдавалося так далеко забиратися. Щоправда, у племені було чимало сміливців, котрі вирушали на розвідку за гору Овк, за пустелю Смерті, однак ніхто з них так і не повернувся…
От і Іо місяць тому пішов туди й теж не повернувся. Прибульці знайшли Іо в пустелі Смерті. Хлопець лежав горілиць і мертвими зіницями дивився в небо, ніби чекаючи від нього допомоги…
Перепливши велику річку, друзі з гігантського птаха разом з Безстрашним поїхали до ще більшої за Овк гори, для якої у Безстрашного і назви не було.
— То гора Дора, гора Безстрашного, — сказав Володимир Завадський. Потім натиснув на кнопку. Машина, в якій сидів Дор і п’ятеро землян, вітром помчала до гори Дора.
