Сріблясте марево - Стась Анатолій Олексійович (лучшие книги онлайн TXT) 📗
Офіціантка посміхнулася, метнулась до репродуктора. Далекий дівочий голос раптом поплив, майнув птахом по залу, заповнив його:
Знову цвітуть каштани.
Хвиля дніпровська б’є,
Молодість мила, ти щастя моє…
— Гарно співає, ой, як гарно… — замріяно промовив білявий. — Чуєте, дядьку Пилипе? Голос, як у Степанидиної Оксанки… Правда?
— Душевно, по-нашому, — погодився сусід напроти, сухенький дідусь з пухнастими, звислими донизу вусами. На сірій сорочці старого, перехопленій вузеньким ремінцем, тьмяно поблискував орден “Знак пошани”. Обережно відсунувши склянку, дідусь з насолодою слухав пісню, похитуючи в такт стриженою головою.
— Люблю гарну пісню. Послухаєш її… Ти чого смієшся? — повернувся раптом старий до третього за столом — ставного юнака в темно-синій матроській фланельці з жовтим трафаретом літер “ЧФ” на чорних по-гончиках. — Думаєш, тільки вам, молодим, пісня душу гріє, а як вуса посивіли, то вже й ні?
— Та вони ж у вас ще, як смола, — розпливаючись в білозубій посмішці, моряк підняв пляшку: — Налити, батьку?
— Цур йому, тому пиву, — відмахнувся старий. — Що ви в ньому знайшли? Гірке, солоне. Ти краще Кирилові наливай, він он, бач, як прицмокує… Та піди довідайся, як з місцями на харківський, а то аж дві пересадки доведеться тобі робити до Севастополя.
— Встигнемо, батьку. Ще є час. Білявий сусід старого раптом відставив кухоль з пивом убік. Спершись руками на столик, він пильно дивився в зал. До його засмаглого обличчя повільно приливала кров.
У буфет щойно зайшла група пасажирів. На чоботях та валянцях білів сніг. Обличчя людей розчервонілися з морозу. Бачачи, що вільних місць немає, пасажири, не роздягаючись, юрмилися біля входу. Вони нічим не відрізнялися від тих, що сиділи за столиками або розташувалися в залі для чекання напроти. Дві літні колгоспниці, запнуті в теплі хустки, з кошиками в руках; молоденький лейтенант у хвацько зсунутій набакир шапці; високий чоловік у просторому драповому пальті, з шкіряною текою під пахвою; присадкуватий товстун в окулярах з гострою, клинцюватою борідкою; дівчина років дев’ятнадцяти в короткій заячій шубці.
— Кого ти там вгледів, Кириле, не наречену, часом? — поцікавився дідусь.
— Хвилинку, хвилинку, — голос білявого тремтів, зривався до шепоту. Він повільно підводився з-за столика. — Зачекайте, дядьку Пилипе. Або я зараз сплю, або… це така наречена, що я… з неї… душу витрясу!
Не встигли старий з сином-моряком второпати, що й до чого, як Кирило швидко пробрався між столиками до буфету. Чоловік з гострою борідкою, помахуючи довгими руками, підійшов до стойки, простягнув буфетниці гроші, взяв пачку “Казбека” і повернувся до виходу.
Кирило загородив товстунові шлях. Схопивши лівою рукою за барки, він рвонув його до себе. їхні обличчя зблизились, наче вивчали одне одного. В ту ж мить у повітрі майнув важкий кулак. З дзенькотом впали на підлогу окуляри. Чоловік з борідкою, глухо скрикнувши, повалився спиною на столик. На кахлі посипалися пляшки.
Злякано зойкнула офіціантка. Всі посхоплювалися з місць. Пасажири, які щойно зайшли в зал, повернули до дверей. Чоловік з текою під рукою сіпнувся було до гурту, де зчинилася бійка, та, наче роздумавши, крутнувся на місці і з байдужим виразом на довгастому обличчі теж зник за дверима, війнувши полами пальта.
— А, попався, падлюко… Думаєш, забув тебе? Та я й через сто років тебе, гада… — захлинаючись від люті, зціпивши зуби, Кирило навалився на товстуна.
Моряк схопив Кирила ззаду за поперек, хтось повис у нього на руках. Чоловік з борідкою вирвався, бризкаючи слиною, закричав:
— Як ви смієте! Хуліган! Товариші, ви бачили. Пустіть мене, я… я…
Ріденьке пасмо волосся впало йому на очі, з розбитої губи на руду борідку капала кров.
Пасажири з обуренням підступали до Кирила, загомоніли голосно всі разом. Енергійно розштовхуючи натовп, на місце події поспішав кремезний міліціонер у червоному кашкеті,
— Отже, так… Сірченко Кирило Дмитрович, місце роботи — колгосп “Перемога”. Ай-я-яй! Відома в районі людина, механік передового колгоспу, і на тобі, маєш. Що ж це ви, громадянине Сірченко? Негарно, несолідно.
Сержант докірливо похитав головою, насупив широке, покраплене густим ластовинням обличчя і, зітхнувши, поклав на стіл аркуш паперу. Вийняв з кишені авторучку, акуратно почав витирати перо шматочком газети. У кімнаті чергового по станції запанувала гнітюча тиша.
Білявий механік, важко дихаючи, слідкував за кожним рухом чоловіка з борідкою. Той сидів на краєчку дубової лави, нервово посмикував плечима, притримуючи хусточку біля спухлої губи.
— Товаришу міліціонер, я прошу прискорити… Через якогось нахабу, хулігана, — губи його тремтіли від обурення, — я можу спізнитися на поїзд. Моє прізвище Харпій. Я залишу свою адресу. У мене немає часу…
— Ушитися хочеш? — криво посміхнувся механік. — Не вийде! Поїзд тобі приготують, не турбуйся!
— Громадянин Сірченко! — застережливо підвищив голос сержант.
— Облиш, Бровко, ти ж мене знаєш. Заторочив одне: громадянин, громадянин… — заспокоюючись, сказав механік. — Краще запитай цього типа, — він кивнув на Харпія, — чому він у сорок четвертому по мені з автомата полоснув. Запитай його, хто він такий!
Харпій повільно звівся з лави, закліпав очима. Вся його постать наче говорила: “Ну от, маєте! Що ти скажеш йому, божевільному?”
Сержант відкинувся на спинку стільця, розгублено запитав:
— Як це — з автомата?
— Не знаєш, як стріляють? — насупився механік. — Було це біля Карпат. Я шофером служив тоді. їхав якось на склад, гірською дорогою, надвечір. Ну, “проголосували” мені двоє. Оцей, що на поїзд рветься — на ньому тоді було солдатське обмундирування — та ще один з ним, під нашого офіцера одягнений, в плащ-палатці. Бачу — свої, військові. Чому ж не підвезти? Посадив у кабіну. А вони пальці мені давай ламати. Карабін не встиг вихопити — вдарили в упор з автомата, бандюги. Майже три місяці в госпіталі відлежувався потім…
Харпій рвучко схопився з лави, торкнув міліціонера за рукав.
— Сержанте, у мене немає жодного бажання слухати марення п’яного. Накинувся з кулаками, тепер верзе казна-що! Яка машина, який офіцер? При чому тут я? Зрештою, я вимагаю, і це моє право — закличте до порядку хулігана. Я не дозволю!
Міліціонер швидко відсмикнув руку, наче дотик пальців чоловіка з борідкою міг забруднити його новий, старанно випрасуваний мундир, і, намагаючись приховати збентеження, суворо постукав авторучкою по столу.
— Громадянине, спокійно! Розберемося. З’ясуємо. Давайте не будемо. Скінчить один, вислухаємо другого.
— Так от, сиджу я в буфеті, — вів далі Сірченко, — зустрівся випадково на вокзалі із старим Машталіром, він був у. нас головою сільради, а тепер на пенсії. Сина проводжає в Севастополь, моряка. А я в район зібрався. Чекаємо поїзда. Взяли на трьох дві пляшки “Жигулівського”. Оце і вся пиятика… Раптом бачу — він, той самий, що в солдатській фуфайці був одягнений тоді, в сорок четвертому. Заходить до залу, купує цигарки. Борідку відростив, начепив окуляри… Та я його, негідника, не те що в окулярах — дьогтем вимазаного впізнав би. На все життя запам’ятався, до смерті не забуду! У мене все заклекотало всередині, незчувся, як і з-за столу вискочив… Зустрілися, довелося. Не чекав? — механік звернувся до Харпія, глухо пообіцяв: — Тепер ти від мене не вислизнеш, перевертню проклятий!.. Трохи повагавшись, міліціонер, не дивлячись на потерпілого, сухо сказав:
— Громадянине, ваші документи! Глянувши на механіка співчутливо, наче на хворого, Харпій знизав плечима, повагом розстебнув підшите хутром пальто.
— Прошу дуже. Ось паспорт, ось відрядження. Військового квитка немає — невійськовозобов’язаний. І в армії, до речі, не служив.
— Звідки приїхали?
— Із Дрогобича. Я — науковий працівник. Відряджений, як бачите, до вашої області. Півгодини тому зійшов з поїзда. У мене тут пересадка, їду в село Устимівку. Може, чули? Там є Ботанічний сад. Старий сад, вирощений ще до революції. Мене як біолога давно цікавила рідкісна рослинність, особливо тропічна, в степовому українському селі… Що вам ще потрібно, сержанте?
