Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
— Не знаю ніякої Ірини, ніякої професорки, — пригніченим голосом сказав він. — Таня… Але де вона тепер? Де? Як склалася її доля?..
Він розгладив на лобі мереживо зморщок, з-під густих насуплених брів глянув на неї сумними, повними розпачу очима і впевнено сказав:
— І все ж тепер я знаю, де її шукати. Знаю…
— Ні, Євгене, — зрозуміла його Ілонка. — Дарма ти все спрощуєш. З нею нас розділяють п’ятсот років. Чудес не буває. І ти це добре усвідомлюєш сам.
— Так. Я наверз дурниць. Вибач.
Далі їхали мовчки, відпустивши повіддя. Наближалися до лісу. Він зустрів їх монотонним, як колискове мугикання, гамором. Коні йшли обережно, ступаючи вузькою лісовою стежиною, захаращеною гілками. Десь у гущавині скрипіла розчахнута вітрами осика. У молодому дубняку сонливо шаруділо спрагле від спеки листя. Ліс густішав, змикаючись над головами приємним холодком тіней. Коні зачули терпкі пахощі рослинності, зафоркали ніздрями. Незабаром показалася велика лісова галявина. Ілонка притримала Скакуна. Перед ними, під розлогим шатром величезних кленів розкинувся табір археологів. За ним, під лісом, по той бік галявини, з кучугур розритого грунту виднілися залишки розкопаної споруди. Ілонка примружилася: сонце било їй прямо в обличчя.
— От ми й приїхали, — сказала й голосно гукнула: — Дельфе!.. — її дзвінкий голос полинув галявиною, гучною луною відбився від стовбурів дерев і згас, розкришившись на невиразні звуки. — Дельфе!..
Євген помітив, як від гурту людей, що стояли біля крайнього намету, відділився високий стрункий юнак. Він із-під долоні подивився в їхній бік і швидко пішов назустріч. Дівчина пришпорила скакуна. Євген поплентався слідком. Бородатий юнак порівнявся з Ілонкою, схопив за повід коня і допоміг їй зійти. Неохоче, відчуваючи свою зайвість, Євген під’їхав до них.
— Яким вітром? — радісно запитав той, кого названо Дельфом, і поцілував Ілонку. — От уже чого не сподівався.
Дівчина соромливо опустила очі. Відчула на собі погляд Євгена, і їй, певне, стало ніяково перед ним. Легкий рум’янець зник зі щік. У своїй розгубленості була ще милішою, ще привабливішою.
Євген хутко зіскочив з коня, розгнуздав його. Ілонка і Дельф підійшли до нього ближче.
— Давно мрію з вами познайомитися, — приглухлим голосом сказав Дельф і простягнув руку.
З перших слів Євгенові рішуче не сподобався цей красивий бородатий юнак.
— Євген Терен. Випадковий відщепенець двадцятого сторіччя, — намагаючись бути безпосереднім, сказав недбало.
— А мене звати Дельфом. Дельф Ряст, — зиркнув на Ілонку і додав: — Ми з вами майже однолітки. Чи не так?
— Ні. Здається, я старший від вас на цілих п’ятсот років, — кивком голови Євген показав на руїни. — До речі, це ви мене відкопали?
— Я.
— Вельми вдячний вам, добродію Ряст. Щиро вдячний.
Ілонка стежила за ними невідривно. В її очах застиг благальний острах.
— Хочете, я покажу вам склеп, де ви лежали? — запропонував Дельф.
— Ні. Не хочу, — рішуче одказав він і відчув, як щось давучке, мов зашморг, перехопило горло.
Ошелешена Ілонка смикнула його за рукав.
— Як? Ти ж так домагався подивитися на своїх співвітчизників?
— Перехотілося, — відказав похнюплено і, щоб не видати своїх баламутних почуттів, які так невчасно насунули на нього, побрів до коней.
По хвилі до нього підійшла Ілонка. Дівчина розуміла його стан, хоч нічим не могла зарадити розпачу.
— Євгене, що ти надумав? Адже ти так поривався сюди, — намагалася заповнити неприємну мовчанку.
— Іншим разом, — буркнув, неначе відрізав.
Ілонка зрозуміла: розмова закінчена. Але що сталося з ним? Можливо, на Дельфа чомусь образився? Але чому? Вона любила Дельфа, їх пов’язували довгі роки дружби, зворушливої і чистої. Тепер їй чомусь пригадалося, як колись вона упала із свого скакуна і довго лежала в лікарні з переламаною ногою. Дельф часто навідувався до неї і цілими годинами просиджував біля неї. Вона звикла до його щоденних відвідин, і варто було хлопцеві з’явитися у палаті, як усе навколо осявалося, ставало інакшим, небуденним, пробуджувало в душі щось таке, чого не можна було осягнути розумом. Одного такого вечора, власне, не вечора, а надвечір’я, коли сонце ще не встигло сховатися за обрій, а на небі зійшов повновидий диск місяця і палата сповнилася голубливим промінням двох світил, вони мовчки сиділи один проти одного і, можливо, саме тоді, спостерігаючи незбагненну гру кольорів, відчули, що пов’язує їх щось більше, значніше, вагоміше, аніж звичайна дружба.
— Як прекрасно, — сказала тоді Ілонка і боязко заглянула йому в очі. Він нагнувся і поцілував її руку. Відтоді вони не мислили свого життя один без одного, хоч усе виходило якось не до ладу.
Ілонка усміхнулася своїм згадкам і повернулася до Євгена.
— Так що ж будемо робити? Ти так хотів побачити…
— Дякую. Я вже все побачив, — обірвав сердито. — Досить із мене. Досить… Навіть занадто. — Він ще раз подивився на руїни. — І оце я тут пролежав п’ятсот років? Наді мною пролітав час, вмирали і народжувалися люди, покоління змінювалося поколіннями, скільки їх пропливло по цій землі, хтось щось робив, чогось прагнув, у лабораторіях інституту вирувала робота, розпалювалися пристрасті, а мені до всього було байдуже, я лежав, лежав і лежав… Холодний, як крига, дочікуючись… Брр… Страшно, — розмірковував уголос.
— Заспокойся. Не треба! — Ілонка завважила, як зблідло його обличчя.
— Я добре пам’ятаю будинок інституту, що стояв тут. Він був окрасою цих місць. Довкруж шумів чудовий парк, я часто вечорами ходив у нього на прогулянки, коли лежав у лікарні.
— Тут був онкологічний інститут? — запитав Дельф, і Євген повернувся до нього.
— Так. А тепер… Кучугури бетонних уламків, занесених мулом. Що робить час… Навіть бетон не витримує.
— Не тільки час. Споруду зруйнував землетрус, решту довершила вода після того, як лопнула гребля штучного моря.
— Що, нашого моря вже немає? — запитав здивовано.
— Давно, — сказала Ілонка. — Про нього лишилися тільки короткі згадки в старовинних хроніках. Повернемося додому, я підберу тобі відповідну літературу, почитаєш про все сам. Подивишся відеозаписи.
— А ми так пишалися ним, так гордилися. Ми споруджували його не лише для себе, а й для майбутніх поколінь. І от тобі маєш… Справді: як мовиться, дорога в пекло вимощена гарними намірами. — Помовчав і запитав: — А що ж там тепер?
— Де?
— На місці нашого моря? Мабуть, пустеля?
— Чому пустеля? — здивувалася Ілонка.
— Такі прогнози робилися ще в наші часи. Адже море затопило багато родючих земель, які на випадок його ліквідації мали перетворитися в пустельні, заболочені території.
— З цим люди успішно впоралися, — сказав Дельф. — Страшно інше. Те, що сталося тієї ночі.
— Хочеш, злітаємо, подивимося ті місця? — запитала Ілонка. — Тепер там велике місто… — Вона не знала, чим зацікавити, як догодити, аби розвіяти його гнітючий настрій.
— Цікаво… — пожвавився Євген.
— Правда, оглянути його сьогодні ми не встигнемо, на те потрібен час, але подивитися хоч зверху, з висоти пташиного польоту, варто.
— Якщо ваша ласка… — погодився Євген, і дівчина зраділа.
— Дельф, твій геліобус тут? — запитала вона.
— Тут. Он за тими деревами, — показав рукою, — у нас майданчик.
— Можна ним скористатися?
— Ходімо, я проведу вас.
Ілонка вдячно подивилася на Дельфа.
— А ти не хочеш полетіти з нами?
— На жаль, не можу. Справи.
— Гадаєте, ще когось відкопаєте? — у Євгена відлягло від серця.
Дельфова присутність чомусь пригнічувала, нервувала його. І тепер, коли той відмовився летіти, у нього десь глибоко в душі забриніло почуття вдячності до нього.
— Така вже в нас професія.
— Коні нехай залишаться тут. Приглянь за ними. Та, зрештою, ми швидко повернемося, — сказала Ілонка.
