Стрибок у ніщо - Беляев Александр Романович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Але в ту ж мить Пінч побачив, як біля чорної цяточки блиснула вогняна смуга і цяточка швидко помчала вбік. “Цього ще бракувало. Тепер доведеться шукати двох!..”
Але кого з двох? Пінч не роздумував. Амелі подобалась йому. Крім того, рятувати Делькро вже полетіли двоє, а відліт Амелі помітив тільки він. І Пінч почав натискувати кнопку, запускаючи бокові дюзи, щоб змінити напрям руху.
На жаль, у нього не було досвіду користування цим апаратом, він ще не міг керувати своїм польотом. Пінча кидало в усі боки, мов піротехнічну вертушку. Зиґзаґами борознив він небесний простір, анітрохи не наближаючись до цілі.
“Так, мабуть, і сам не доберуся до ракети! — думав він. — Весела штука — вмерти між зорями. Пальне закінчиться, і я стану шматком криги. Але ще раніше скінчиться або замерзне в балоні кисень, і я вмру від задухи… Бр… краще не думати про такі речі… Але де ж Амелі? Вона, здається, перестала стріляти. Вогника не видно. Тепер її ще важче знайти…”
Вогник знову блимнув і згас.
В ту ж мить яскраве світло засліпило Пінча. Пінч не був боягузом, але йому здалося, що звідкись з надсвітового простору несподівано виринуло Сонце і рушило на нього.
“Якась комета. А чому б і ні?..” Він похолов від жаху, чекаючи неминучого кінця. Але в наступну мить світло погасло: це змінився напрям променя зорельота. Там стежили за ними і поспішили на допомогу.
Несподівано праворуч, засліпивши яскравим світлом, промчав вогненний вихор, лишивши хвіст диму чи пари.
Це була “рятівна шлюпка”, сконструйована Цандером саме для таких випадків. Він передбачив усе і про все подбав. “Шлюпка” була кругла, як куля. Форма не має значення в безповітряному просторі, але куля зручніша для польоту; численні дюзи на її поверхні давали можливість спрямувати “шлюпку” в будь-який бік. Вона мала значні запаси пального і кисню. “Шлюпка” була двомісна, причому сидіння були зроблені одне “вгорі”, а друге — “внизу”. Це давало можливість спостерігати всю сферу. В “шлюпку” сідали в ефіролазних костюмах.
Цандер і Вінклеір летіли рятувати Мадлен. Сильний прожектор допомагав розшукати загублене в світовому просторі тіло. І Цандерові пощастило зробити це. Він знайшов утікачку осторонь напряму польоту “Ковчега”.
Услід за Мадлен Цандер і Вінклер “виловили” інших ефіролазів і, прив’язавши їх до “шлюпки”, приставили на ракету.
Коли всі повернулися на зореліт, де їх нетерпляче ждали, і зняли костюми, Мадлен зчинила справжню істерику. Отямившись, вона весь час повторювала, перериваючи мову риданням і схлипуванням:
— Додому! На Землю! В Париж! В Париж!.. Я не хочу більше лишатися тут! В Париж!..
— От що, — почав Цандер, коли хвилювання вляглося. — Ми вчимося на досвіді і на своїх помилках…
— Я була на волосинці від смерті! — перебила його Мадлен. — Ще трохи, і впала б на Сонце…
— Ну, не так швидко впали б, мадемуазель, — заперечив з посмішкою Цандер. — Навіть коли б Земля, яку ми залишили, почала раптом падати на Сонце, то їй довелося б летіти понад два місяці. Час достатній, щоб подати вам допомогу. Найближчою небезпекою для вас була можливість вичерпати запаси кисню і акумуляторів для зігрівання. Але ми стежили за вами і вчасно поспішили на допомогу. Ваше нещастя полягало в тому, що ви поводилися в світовому океані, як поводяться в морі, коли не вміють плавати. У нас з’явилися навички, яких не знають земні жителі. Але світового простору ми ще не підкорили. Нам треба вчитися. З завтрашнього дня ми відкриваємо школу… плавання в порожнечі. Треба досконало оволодіти нашими портативними ракетами.
— Добре, що наш зореліт стояв на місці, — ніяк не заспокоювалася Мадлен, переживаючи свою пригоду. — А якби він летів! Він залетів би так далеко, що ви не знайшли б мене, і я задихнулася б, замерзла, вмерла від голоду, згоріла… — І вона почала схлипувати.
— Ви помиляєтесь, — заперечив Цандер. — Ракета наша летіла з швидкістю вісімнадцять тисяч метрів за секунду.
— Але ж вона стояла, коли ми збирали дзеркало!
— Так, якщо хочете, стояла. Закон відносного руху.
— Я збожеволію від цього закону. І хто його видумав? Стояла — не стояла…
— “Видумав” Галілей. І все це не так важко зрозуміти, як вам здається. Закон цей твердить, що не може бути безвідносного руху. Є тільки рух одного тіла відносно іншого. Ви вийшли з ракети в світовий простір і були біля неї. По відношенню до вас ракета і справді стояла. Але відносно Землі вона безперервно летить з тієї самої миті, як ми залишили Землю. І ви, перебуваючи в ракеті, летіли разом з нею. Зрозуміло? Вийшовши з ракети, ви продовжували летіти за інерцією з тією ж швидкістю і в тому ж напрямі, що й ракета. І саме тому, що швидкість польоту і напрям були однакові, вам здалося, що і ви, і ракета нібито висите нерухомо в просторі.
VI. І В НЕБІ МАНДРІВНИКИ
ЗАЛИШАЮТЬСЯ САМІ СОБОЮ,
ДІЗНАВШИСЬ ПРО ДЕЯКІ ЗЕМНІ СПРАВИ
У той же день увечері сталася велика подія. Цандер з допомогою Ганса з великим зусиллям пустив радіостанцію і, поставивши в кают-компанії екран телевізора, радіорупор, налагодив зв’язок із Землею.
З надзвичайним хвилюванням усі жителі “Ковчега”, зібравшись у кают-компанії, слухали голос Пуччі.
— Алло! Алло! Говорить Земля!.. Алло, Цандере! Алло, Гансе! Говорить Земля, А-368 — Стормер-Сіті. Говорить Пуччі! — Екран ще був мертвий, але слова італійця доносилися зовсім чітко. — Алло, як ви мене чуєте? Відповідайте! Відповідайте! Я не чую вас. Ви, мабуть, не можете намацати мою радіостанцію спрямованим променем? Шукайте. Поки що передаю новини. Телевізор працюватиме, як тільки я одержу по радіо зображення.
— А новини ж? Новини?.. — шипів Стормер.
І він почув ці новини.
— “Становище в Центральній Європі поліпшилося… хоча…”
— Вона не скоро загине, ця клята радянська…
— Тихо! Увага!..
— “…Повстання робітників, солдатів і селям… Невідомі люди підпалюють-військові заводи. Псують залізничні шляхи. “Могікани” приписують це діяльності… котр… вдалося організувати працю…”
Радіопередача перервалася. Стормер, нахилившись над диском репродуктора, пошепки вилаявся і помахав кулаками.
— Та ну ж бо, ну!..
Але коли радіопередача відновилася, мова вже йшла про становище в інших країнах. Війни, революції…
Чорний диск замовк. Почалося обговорення новин. Пінч перечитував свої записи. Він знову виступав у ролі газетяра і дуже шкодував, що всі вже знають зміст його “газети”.
Яке ж становище на Землі?
Думки були суперечливі. Маршаль обережно зауважив, що загалом усе лишилося так, як і в момент відльоту. Стормер був оптимістичніший.
— Але ви забуваєте про Ради! Це ж новина колосальної важливості! Ради — вузол світових подій. А вони близькі до загибелі. Для мене це ясно, як ніколи. І ми незабаром полетимо назад на Землю і зможемо повернутися до своїх справ. Зверніть увагу: Англія напередодні нового розквіту. І мої акції, отже, піднімаються. Я хочу зробити вам одну пропозицію, бароне. Я певен, ви теж дещо заховали з своїх багатств, хе-хе! Золота руда у Венесуелі і Мексиці. Я поступлюся для вас частиною акцій. Це нічого, що зараз ми не можемо скласти угоди на готівку. Гратимемо на запис. Ха-ха. Згода?
Барон супився і, як спритний політик, удавав, що його зовсім не цікавить пропозиція Стормера. Але його біржову струнку було вже зачеплено. І справді, він нічим не ризикує. А якщо вони повернуться на Землю?..
— Гра… саме гра, — сказав він недбало. — Г-гра в біржову гру…
— Ну, хоча б з нудьги, чому б і не пограти? Га? Це значно цікавіше, ніж якісь там лекції Цандера.
Так народилася в ракеті “чорна біржа”.
Через кілька днів Пуччі добився передачі по радіо зображення подій, що відбувалися на Землі.
На екрані телевізора мелькали сцени невеселого змісту. Епідемія банкротства тривала. Стормер похмуро дивився на порожні, зруйновані палаци, на залишені міста, на закриті фабрики, заводи з дворами, що поросли травою, на судна, що ржавіли в порту, на залізничні лінії з спотвореними коліями, на страйки і сутички… Ці картини земного життя були йому знайомі…
