“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги бесплатно txt) 📗
Кім подумки проклав цю можливу лінію. Вона вела до вузької ущелини за проваллям.
— Асто, давай-но зазирнемо он туди. Мені здається, ті “двері” мають бути десь близько.
Ущелина була запнута мороком. Мабуть, сонце в неї не зазирає ніколи. Якщо так, то сюди навряд чи влучають випадкові метеорити. Отож кращого місця для спорудження житла на астероїді годі й шукати.
Ущелина з кожним метром вужчала, поступово перетворюючись на тунель. Спочатку це був немовби утвір стихійних сил: скелі вгорі схилялись одна до одної наче склепіння. Та ось промені прожекторів намацали першу ознаку втручання вищого розуму: в прямовисній стіні попереду вималювався круглий отвір, а в ньому тьмяно блиснув метал.
Двері!.. Навіть не двері, а величезні, товстелезні ворота шлюзової камери. Вони розчинені навстіж… За ними — другі… і треті…
Космонавти опинились у велетенському склепистому залі, з якого в різні боки вели кілька вужчих і нижчих тунелів.
Що тут було колись?.. Зал для відпочинку?.. Оранжерея?
Промені прожекторів вихоплювали з темряви страшну картину розрухи. Скидалося на те, що хтось зловмисне потрощив і понівечив усе, що тут було: чудернацькі меблі, химерно покручені рослини, таємничі апарати. Уламки, самі уламки довкола. 1 все вкрито незайманим шаром пилу, який від щонайменшого доторку повзе догори, перетворюючись на густу-прегусту хмару. А на стінах залу — чи креслення, чи картини: розмаїті кольорові плями деруться одна на одну, закручуються в спіралі, розбігаються по гіперболах. Може, якби охопити оцю гру барв одним поглядом, пощастило б зрозуміти суть намальованого. Та прожектори виривають в мороку лише окремі деталі, а вони не розкривають нічого.
Таємниця за таємницею… Яка трагедія відбулася тут у ті незапам’ятно далекі часи, коли люди Землі ще, можливо, не вміли користуватися вогнем?.. Навряд чи дізнаєшся. Але в усякому разі ясно, що тепер тут немає жодної живої істоти. Все загинуло десятки, а то й сотні тисяч літ тому. А заклик на допомогу, мабуть, випромінює ввімкнений ще тоді автоматичний пристрій.
Щойно Кім подумав про це, як одразу ж заперечив сам собі: ні, ні, треба шукати. Треба шукати! На мить йому аж вчувся голос: “Шукай! Шукай!”
— Ти… чуєш?
— Чую… — тихо відповіла Аста. — Чую вже давно. “Шукай! Шукай!” Так?
— Асто, але ж це… голос “Сіріуса”! Невже ти його не впізнала?!
— Впізнала. А не сказала, бо це — надто неймовірно. Уже хоча б тому, що йдеться не про радіохвилі.
Голос усе лунав і лунав. І дивно: голосність його зменшувалась, якщо напружити слух, і поступово наростала, коли увагу привертало щось інше. Скидалося на те, ніби якась невідома ворожа сила з обережною настирливістю намагається проникнути в свідомість, щоб оволодіти нею цілком і повністю. Ця тактика виправдовувала себе: мозок поступово втрачав настороженість, призвичаювався до вкрадливого втручання, сприймаючи його вже не як чужий голос, а як власні думки. Спочатку — несміливе підсвідоме припущення. Потім — упевненість, тверда переконаність, що треба робити саме так, а не інакше. І ось уже Кім і Аста рухаються вузьким, нескінченно довгим тунелем. їм обом видається: вони роблять це з власної волі; знають, куди прямують і що шукають; можуть першої-ліпшої миті зазирнути в якісь двері чи звернути в якийсь тунель, але не роблять цього тільки тому, що попереду на них чекає щось дуже радісне й цікаве. Насправді ж — це дії сомнамбул — механічне, автоматизоване пересування без усвідомлення довколишньої дійсності.
Кім опам’ятався від сильного удару. Невагомість невагомістю, але якщо тіло масою сто кілограмів несподівано натикається на перепону — інерція дається взнаки.
Кім ошелешено озирнувся круг себе. Він був сам один перед суцільнометалевими дверима. Не пам’ятав, як сюди потрапив, де розлучився з дружиною.
— Асто!.. Де ти, Асто?!
Холодна, мертва мовчанка. І заспокійлива, вкрадлива думка: “Та ти ж сам наказав Асті повернутись на “Сіріус”… Повертайся на корабель… Повертайся…”
А й справді: тьмяно пригадується — Аста з круглого залу вернулася на зореліт… Стривай, що вона хотіла зробити?.. Ага, викликати невідомого по радіо… Повернутись?.. Так, треба повернутись. Коли б не трапилося з нею якогось лиха…
Кім стривожено оглядівся. Промінь прожектора його шолома ковзнув по шорсткій стіні тунелю і раптом уп’явся в чотири хмарки пилу метрів за десять. Чотири хмарки! Сліди від двох пар ніг!.. Отже, Аста щойно була тут. Вона за цими дверима!
Кім рвучко відстебнув квантовий випромінювач, скерував його на одвірок.
“Стій, стій! — гостро майнула думка. — Якщо Аста стоїть за дверима, ти спалиш і її! Пошукай краще іншого ходу!”
— Е, ні, брешеш! Тепер не обдуриш! — Кім люто натиснув на кнопку. Фіалковий промінь вихопився з цівки випромінювача, різонув по дверях, прокреслив на поверхні металу сліпучо-білий прямокутник. Кім щосили вдарив по ньому черевиком скафандра, сам одлетів на кільканадцять метрів, зате виштовхнув і вирізаний шматок дверей. Кинувся до отвору.
Промінь прожектора гарячково кидався по величезному приміщенню. Мабуть, це була якась апаратна — скрізь валялися рештки потрощених і понівечених приладів. То де ж Аста?
“Її тут нема… нема… — знову промайнула підступна думка. — Вона вже на “Сіріусі”… Поспішай туди!”
— Брешеш! — уперто вигукнув Кім. — А пил — звідки?!.. Асто! Асто!..
Якби не хмара пилу, що клубочіла з невисокого закапелка, Кім навряд чи знайшов би дружину так швидко. Прожектор на її шоломі не горів, радіостанція була вимкнена. В цілковитій темряві вона длубалась у ніші, намагаючись щось звідти витягти.
Кім схопив Асту за поперек, підняв, увімкнув її радіостанцію.
— Асто!.. Отямся!.. Це я, я, Кім!
— Облиш… Облиш… — Аста, мабуть, навряд чи й чула його. — Треба натиснути на кнопку… Він дуже страждає… А ти — жорстокий… Ти — не зрозумієш…
Кім, зціпивши зуби, тягнув дружину до виходу з цього клятого залу, а вона пручалася, викручувалась, люто гамселила його кулаками. І раптом схаменулася:
— Ой Кіме, що ти зо мною робиш?! Де ми?
— Асто, негайно до “Сіріуса”! Ми тут загинемо!.. Гіпноз, телепатія — не знаю… Благаю: повторюй в думці тільки одне: “Негайно додому! Негайно додому!”
— Так, так, Кіме… Але ти чуєш? Мабуть, цього разу почув би й глухий.
Зовсім чітко, дуже голосно в шоломах скафандрів пролунало:
— В ім’я людяності — не йдіть!
Це вже були звичайні радіохвилі. І голос був голосом звукової апаратури кіберштурмана “Сіріуса”!
— Ходім, Асто! Годі цих витівок!
— В ім’я людяності — не йдіть! — в голосі невідомого пролунав справжній розпач. — Лише вислухайте кілька слів!.. Я не заподію вам шкоди…
— Але де ви, зрештою?! — роздратовано вигукнув Кім. — Хто ви?
— Ви — в мені… — сказав голос по паузі. — Я — кібернетична психокопія людини, що загинула давним-давно… Благаю: знищіть мене!.. Я знемагаю… В мене потрощено й поруйновано все… Я паралізований… Сліпий… Майже глухий… В мені живе тільки свідомість — страшний кат, що перетворив кожну мить мого існування на пекельні муки… Згляньтесь, — адже ви — люди, а я — машина… Натисніть на кнопку в ніші! Пролунає зовсім невеликий вибух… Він зруйнує мої інформаційні лінії — і я заспокоюсь назавжди… Благаю вас, зробіть це!
— Нічого не розумію!.. — збентежено промимрив Кім. Він глянув на Асту. В її очах застиг вираз болю. Губи прошепотіли:
— Кіме, треба…
— Ні, стривай! — Кім пригорнув до себе дружину, обвів променем прожектора картину зруйнованої апаратної. — Скажіть… як вас звуть?
— Круз… Так звали мого психодвійника.
— Це його труп ми знайшли біля входу в ущелину?
— Так.
— Коли він загинув?
— Дванадцять галактичних хвилин тому…
Кімові стало моторошно: дванадцять галактичних хвилин!.. Та це ж — понад сто тисяч земних років! Не дивно, що скафандр розсипався од першого ж доторку.
— Звідки ви прямували, Круз?
— За вашим каталогом — з зоряної системи М-247. Відстань — десять парсеків.
