У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗

О’Брайену здалося, ніби Смейзерс насилу знаходить потрібні слова, добирає їх так старанно, немов… говорить з малою дитиною.

— Саме так, — сказав Смейзерс. — Спробую пояснити. Мікроб “хвороби Бєлова” гніздився в нервовій системі марсіян, як кишкові бактерії у нас у шлунку. Одні й другі — мікроби симбіотичні, вони допомагають організмові, в якому існують, підвищують його життєдіяльність. Мікроб Бєлова діє всередині нас, ніби нервовий трансформатор, він майже в тисячу разів посилює духовну міць.

— Тобто ти став в тисячу разів розумнішим?

Смейзерс насупив брови.

— Важко пояснити. Так, якщо хочеш, у тисячу разів зростають духовні сили і здібності, здатність передавати думки на відстані і долати простір… Наприклад, де б не був Бєлов, ми з ним безперервно спілкуємося. Він майже повністю володіє навколишнім середовищем, тому воно не може йому фізично зашкодити. Чашка, ковдри, все інше, що тебе налякало, літало в повітрі, коли ми почали робити перші досліди з нашими новими здібностями. Нам іще доведеться багато до чого звикати.

— Але… — в голові у О’Брайена все переплуталось, і він насилу вхопився за першу-ліпшу думку: — Але всі ви були тяжко хворі!

— Цей симбіоз встановлюється не так-то й легко, — погодився Смейзерс. — І людський організм не такий, як марсіянський. Тепер уже все позаду. Ми повернемося на Землю, прищепимо там “хворобу Бєлова”, якщо хочеш і надалі так це називати, і почнемо займатися дослідженням часу і простору. Хотілося б, зрештою, розшукати марсіян у тому місці, куди вони переселилися.

— І тоді почнуться війни, яких ми і в страшних снах не бачили!

Той, хто був раніше помічником інженера Томом Смейзерсом, заперечливо похитав головою:

— Воєн більше не буде. Серед тисячократно зрослих духовних здібностей є одна, пов’язана з тим, що можна назвати моральними поняттями. Ми, ті, хто прилетів сюди, спроможні відвернути будь-яку війну. Коли ж нервова система жителів Землі сприйме мікроб Бєлова, будь-яка небезпека війни зникне назавжди. Ні, воєн більше не буде.

Мовчання. О’Брайен збирався з думками.

— Що ж, — нарешті озвався він. — Виходить, недаремно ми прилетіли на Марс, дещо тут знайшли, чи не так? Якщо ми будемо повертатися на Землю, то я, мабуть, піду вивірю взаємне положення планет і розрахую курс.

І знову цей дивний погляд Смейзерса.

— Не треба, О’Брайен. Ми повернемося не тим способом, яким прилетіли сюди. Ми це зробимо, ну, скажімо… швидше.

— Ну що ж… Гаразд, — нетвердим голосом погодився О’Брайен і підвівся. — Доки ви тут розробите все в подробицях, я одягну скафандр і збігаю в це марсіянськс місто. Я й сам не від того, щоб підчепити “хворобу Бєлова”.

Той, хто раніше був Томом Смейзерсом, щось промурмотів. О’Брайен зупинився мов укопаний. Він раптом збагнув, що означає цей таємничий погляд, яким дивився тоді на нього Бєлов, а тепер Смейзерс.

В цьому погляді було безмірне співчуття.

— Так, — незвично м’яко і ласкаво сказав Смейзерс. — Ти не зможеш заразитися “хворобою Бєлова”. У тебе природний імунітет.

Карл Гайнц Тушель

НЕПРИМІТНИЙ МІСТЕР МАКГАЙН

ВСТУПНА ПРИМІТКА

Лейтенантові Сему Меттісону не до душі були гучні справи. Правду кажучи, навряд чи в кримінальній поліції міста Мідлтона (штат Іллінойс) хтось міг би згадати бодай щось, що було б до душі Семові Меттісону, крім хіба що думки про близьку вже пенсію. Але про те, що лейтенант був честолюбний навиворіт і будь-що намагався чимшвидше позбутися гучної справи, коли вже така траплялася, — про це знали всі і навіть розуміли його. Бо за гучними справами стоять звичайно великі люди, отож, хоч як крутись, а на якомусь етапі розслідування неодмінно потрапиш у кепську ситуацію, коли змушений будеш наступати на мозолі котромусь з отих великих. А для дядька Сема, як прозивали Меттісона, дипломатія була річ майже незбагненна.

Прізвисько дядько Сем, хоча й шанобливе, нітрохи не пасувало до цього опасистого чоловіка з грубим обличчям, яке набувало добродушного й мирного виразу лише в ту мить, коли лейтенант розкошував від думки, що зараз він обкрутить круг пальця свого візаві, а той про це й гадки не має. Це, звісно, була не така вже й приваблива риса, та кожен, зрештою, повинен мати якусь втіху від своєї праці.

На початку своєї багаторічної служби він, певне, був енергійний, винахідливий, ініціативний або навіть мав якісь ідеали, тепер у нього залишився тільки єдиний ключ, що ним він відкривав обставини будь-яких злочинів: треба лише з’ясувати, про яку суму йшлося, все інше — механічна робота.

Отож великі злочини були Семові Меттісону осоружні. Але, на щастя, випадок, який він зараз розслідував, був, здавалося, звичайнісінький — невелике пограбування банку.

Тут, власне, все було ясно: якийсь невідомий украв у банку близько двадцяти тисяч доларів, і треба було тільки знайти того невідомого. Ускладнень не передбачалося — люди, що грабували банки, самі, як правило, не мали в них великих рахунків.

— Сержанте, приведіть касира! — сказав лейтенант Сем Меттісон.

Сержант Нед Пінкертон (його справді так звали, і він щоразу, коли хтось висловлював з цього приводу подив, не пропускав нагоди, щоб сказати: “Хіба міг я з таким ім’ям стати не криміналістом, а кимось іншим?”) привів касира — підстаркуватого вузькоплечого чоловіка зі шпакуватим чубом: до його обличчя назавжди прилипла професійна усмішка, і через те він і тепер мав такий вигляд, ніби радів власному нещастю.

Лейтенант кивнув сержантові, і той поставив ряд звичайних запитань: ім’я, рік народження і таке інше.

Потім він запропонував касирові розповісти, як усе сталося.

— Той чоловік підійшов до віконця й поклав портфель на стіл. А тоді тихенько сказав мені, що, коли він зараз натисне в кишені на кнопку, з портфеля почне стріляти автомат, і що він так зробить, якщо я спробую зняти тривогу або ще якось привернути до себе увагу. Через це я не міг навіть опустити перед собою куленепробивне скло, бо воно впало б якраз на портфель. Отож мені лишилося спакувати для нього гроші в торбинку, таку, яку звичайно беремо для розрахунків з власниками невеличких магазинів. А тільки-но він вийшов, я відразу дав сигнал тривоги.

— І ви повірили йому з отим автоматом? — глузливо запитав сержант.

— Я касир, а не психолог, — відповів допитуваний із сумною усмішкою, хоча в голосі його вчувалося навіть якесь приховане зухвальство.

— Ну, гаразд, — уже серйозно мовив сержант. — Змалюйте зовнішність того типа.

Опис виявився напрочуд невиразним: нічим не примітний, середній на зріст чоловік десь так від тридцяти до сорока років.

— І серію послідовно пронумерованих банкнотів ви, певна річ, у ті гроші не вклали?

— Він дуже пильно дивився! — відповів касир.

— А тепер уважно послухайте мене, — встряв у розмову лейтенант. — Я міг би прочитати вам лекцію про громадянський обов’язок або про колишні ідеали Америки, та я волію не робити цього. Я бачу, що ми з вами приблизно однакові роками, обидва скоро підемо на пенсію і хотіли б мати її по змозі без зайвих вирахувань. Тому я пропоную вам укласти угоду; це, на мою думку, буде для вас зрозуміліше, ніж дурне розпатякування на теми моралі. Просту угоду, без ніяких збитків. Якщо мені не пощастить знайти злочинця в цій справі, я позбудуся пенсії або якоїсь її частини. Ваша пенсія так само залежить від того, як ви поведетеся в цій справі. Але якщо ви допоможете мені і я одержу мою пенсію повністю, я відповідним чином, де слід це робити, доповім про вашу допомогу. Зрозуміло? А тепер кажіть, що знаєте!