День на роздуми - Зима Александр Викторович (полные книги txt) 📗
— Я теж, як вам відомо, не фабрикант, — зачовгався на витертій до блиску шкірі бізона ображений Х’ю. — Я теж фізик. Природа привела мене на цей світ для того, щоб я допоміг їй краще пізнати себе. Цим я займався. Але мене, як і вас, відривають від роботи невблаганні кредитори. Я змушений поставити собі запитання: що мені необхідно зробити, аби моя дружина й двоє синів не вдавалися до позичок, а мене більше не дратували балачки про гроші? Для цього, Малькольне, виявляється, так мало треба: приносити долари. Можна просто відкрити в банку рахунок на ім’я дружини. І після цього я знову стану фізиком. Тільки не тут, в університеті, де ми схожі на бізонів: нас мало, без нас не може існувати університет, як і природа без бізонів.
— Ви голодуєте, сер? — холодно запитав Малькольн.
— Але я фізик з світовим ім’ям. Я теж хочу іноді відпочивати на власній яхті. Чим я гірший за наших мільйонерів, серед яких добра половина дурнів?
— Ви продалися, Х’ю? — Малькольн рвучко здійняв свої великі окуляри в роговій оправі, протер щ носовичком, з притиском додав: — Ранувато ви подумали про своє черево, Х’ю. Сало завжди було поганим провідником електроімпульсів, які зараз пульсують під вашим черепом.
— Я не хочу з вами ворогувати, Малькольне, — занепокоївся Вундстон. — Нам ще доведеться працювати разом бодай доти, поки я не почую вашого виступу з трибуни Шведської академії вже в тозі лауреата премії великого Нобеля.
Вундстон запобігав перед Малькольном, і це дуже гнітило молодого вченого. Малькольн не знав, що йому запропонують, але на душі було відчуття, ніби його схиляють до зради і після цього він не зможе глянути в вічі тому ж Павлу Острожному з Союзу чи японцю Кукудзі Тонако. Він уже хотів категорично відмовитися від пропозиції Вундстона, але той, удаючи веселуна, розреготався, киваючи Малькольну на двері, звідки виткнулася голова негра, а потім, погойдуючись на невидимій руці, випливла таця з червоними чашечками кави.
Негр не звернув уваги на Вундстона, тільки ледь помітна судома звела жовна, і він мовив до Макларена:
— Сер, ви замовляли дві кави і коньяк «Марсель».
— Дякую, Едді, - кивнув йому Малькольн. — Поставте все на стіл.
Едді почав швидко, точними рухами розставляти чашечки, що нагадували зрізане зверху зерня кави, келишки, довгасті тарілочки з сандвічами. Потім з урочистою міною на обличчі поставив джезву на принесений з собою гарячий камінь, витесаний так, що було схоже, ніби джезва стоїть на чорному полум’ї. Знизу камінь тримався на черепашачих лапах.
Вундстон уважно стежив за тим, як Едді сервірує стіл, і йому видалося, ніби негр ставиться до джезви з кавою, як до свого божка, й дає зрозуміти, що і Х’ю з Маклареном мають з такою ж шанобою споживати те чорне вариво, яке жене сон і ссе п’явкою наморене серце.
— Слухайте, Едді, - звернувся Х’ю до офіціанта, зручніше вмощуючись у кріслі, - вам ніколи не здавалося, що ви займаєтесь не тим, чим би хотілось?
Едді сполохано зиркнув на товстого Вундстона, потім узяв порожню тацю, схилився у напівпоклоні.
— Я щось не так зробив, сер? — запитав боязко.
— Усе гаразд, Едді, - швидко відповів Малькольн і переглянувся з Вундстоном. — Містер Х’ю цікавиться, чи ви задоволені життям.
— Так, сер. Але життя нам не належить, і не нам вирішувати власну долю.
— Кому ж воно належить? — басовито запитав Вундстон, вгадуючи наперед відповідь Едді.
— Президентові, - пояснив Едді.
— Невже ти служиш Президентові? — здивувався Х’ю й важко підвівся з крісла, принюхуючись до гарячої кави з гіркуватим присмаком.
— Ні, сер, але Президент може підняти в небо ракети з атомною смертю.
— А-а, ти боїшся вмерти, — пісно резюмував Х’ю й додав: — Смерті боїться лише той, хто не відчув сили і величі своєї нації. Тобі цього не дано, Едді. Отже, готуй каву і сподівайся, що колись у президентському кріслі сидітиме негр. Тоді, гадаю, на місці ракетних баз виростуть чагарі бразильської кави.
— Це були б найщасливіші дні для Америки, — щиросердно мовив Едді й ще раз вклонився.
— Ти забуваєш, негре, що твій пращур завезений з Африки. У кайданах. І нам видніше, чого прагне Америка! — крикнув Х’ю, сердито тицяючи сигарою в обпалену попільницю.
Едді здригнувся й мало не впустив тацю.
— Я вас покличу, Едді, - сказав Малькольн, запрошуючи Вундстона до столу.
Коли офіціант вийшов, Вундстон налив у чарку коньяку, випив і, киваючи на двері головою, заговорив до Малькольна:
— Не подумайте, що я не поважаю Едді. Але я не люблю чорних, і, коли мені кажуть, що я і Едді рівноправні громадяни Штатів, я завжди запитую себе: чи зміг би я назвати негра своїм братом і поцілувати його в уста? Щоразу кажу собі: найстрашніші нещастя, які залишили нам у спадщину наші першопоселенці, - це тютюн, негри і кава. Лише катаклізми врятують нас від запрограмованої повільної смерті. Америка, як і Африка, стане чорним континентом. Білих показуватимуть, як мавп, у зоопарку.
— Ви ще не замовили собі балахона з хрестом? — ядучо запитав Малькольн.
— Я не жартую. Можливо, виною всьому те, що я народився й виріс у Техасі, але, вибачайте, мені бридко подумати, що моїй доньці чи онуці довелось би розділити ліжко з нігером. І найстрашніше те, що і в білих народжуються лише чорні. Чорні, Малькольне! Наш смугастий прапор доведеться замінити на чорний піратський стяг, а на місці зірок намалювати бубона. Це й буде фінал нашого континенту. Я не бачу іншого логічного завершення драми, яка розпочалася тієї хвилини, коли работоргівці кинули якір біля наших берегів і спокусили фермерів невмирущими рабами.
Малькольн скривився, даючи зрозуміти Вундстону, що не поділяє його думок. Навпаки, свого часу Малькольн був закоханий в юну балерину з трупи Артура Мітчела, і та дівчина була схожа на статуетку з чорного дерева, а руки її пахли вранішнім лотосом. Малькольн був радий, що не розповів про це Вундстону, й з холодним сарказмом зауважив:
— Чверть години я слухаю вас і все більше переконуюсь, що ваша любов до крісла, оббитого шкірою бізона, пояснюється дуже просто: ваш рід пішов не від мавп, а від бізонів.
Х’ю не чекав такого повороту й розреготався, відкидаючи свою огрядну статуру на спинку важенного крісла. Його зіркі, глибоко посаджені очі зовсім сховалися під надбрів’ями, і тільки довгасті ніздрі та великі щільні зуби дрижали перед Малькольном — кімната сповнювалася переривчастими хрипами. Насміявшись, Вундстон жадібно сьорбнув кави і діловим тоном заговорив до Макларена:
— Ми належимо до великої нації, колего, і мені не байдуже, хто першим відкриє закон енергії гравіталу. Я вірю: це буде найбільше відкриття століття. З цього почнеться нова епоха.
— Ви вірите, що це зробимо ми? — скептично хмикнув Малькольн.
— Я не пізнаю вас, Макларене. Учора ви заявили журналістам, що стоїте на барикаді революції в атомній фізиці, а сьогодні сумніваєтесь у геніальності власних прогнозів? Можливо, вас, дорогий колего, хвилює повідомлення Павла Острожного, яке він зробив на симпозіумі фізиків у Новосибірську?
— Мене лякає темп розвитку науки, дорогий Х’ю, — мовив на те Малькольн з відчаєм у голосі. — За ті мізерні гроші, які нам виділяє університет, ми не можемо орендувати хоча б посередній прискорювач.
— А ваша теорія, сер! Ви забуваєте, що справу вирішують не так досліди, як ідеї нових теорій.
— Теорія — це та ж ідея сліпого стати слаломістом, — підкусив Малькольн і додав, повертаючи Вундстона в реальний світ: — Дейвід Рассел, про якого ви мені натякнули, навряд чи знає про наші апетити.
Вундстон пожував повними губами, скосив очі на свій годинник, потім підійшов до вікна й спробував, чи міцно вмонтовано ґрати. Обізвався, не озираючись на Малькольна:
— У вашому інтерв’ю, сер, є слушна фраза. Ви сказали, що існуючі енергії нагадують життя всього сущого на землі: народження, спалах і загибель. Енергія ж гравіталу вічна, як не має свого кінця реальна матерія. І тільки розум, високий розум зможе розбудити перпетуум-мобіле, схований від людського ока в «чорній скриньці» елементарних часток речовини.
