Восьме коло пекла - Борунь Кшиштоф (библиотека электронных книг .TXT) 📗
Незнайомця вже не цікавили повітряні машини, що пролітали неподалік; широко відкритими очима він дивився на місто.
Зненацька він схопив астронома за руку й, дивлячись на нього з тривогою, запитав:
— Чи… чи я не помер?
— Гадаю, що ти був… непритомний. Деякий час. Але то нічого…
— То я жива людина?
— Напевно! — ствердив Мікша, роздумуючи над тим, куди хилить незнайомець.
— А хто ти, пане?
— Я вже казав: метеоритолог. Як би тобі це пояснити… Я збираю уламки тіл небесних. Таких, що впали з неба на Землю.
— Мені, пане, важко збагнути, що ти робиш на небі… — помовчавши трохи, почав бородань. — Скажи, коли можна, де я? На Землі чи теж на небі?
Мікша ледве втримався, щоб не розсміятися.
— Поки що ми в повітрі! Але скоро спустимося на Землю.
— А це місто?
— Місто.
Обличчя незнайомця проясніло.
— Місто… Це місто… про яке святий Іоанн Євангеліст…
— Так! Так! — Мікша не хотів заходити в розмову, бо машина вийшла на посадку й сигнальна лампочка показувала, що вони вже приземлюються.
Під ними височіла величезна будівля з блискучим еліпсом посадочного майданчика на дахові. Тим часом незнайомець почав натхнено декламувати співучим голосом:
— “І возніс мене на гору велику й високу… І показав мені місто велике, святий Ієрусалим. Місто те богом дароване й благословенне; сяє воно, мов яспис — самоцвіт найкоштовніший; прозоре, мов кришталь… Оточене воно муром великим та високим, і в мурі тім — дванадцять брам, і на них — дванадцять янголів. А дванадцять брам — то дванадцять перлів. Кожна брама — то одна перлина, а ринок — то золото щире, як скло прозоре. Але храма я в ньому не бачив. Бо сам Господь Бог Всемогущий є храм його…”
ЗНИКЛИЙ МЕТЕОРИТ
— Стефе!
Він прокинувся. Перед ним стояла Кама Дарецька, уже в плащі, готова йти.
— Здається, я заснув… — пробурмотів непевно Мікша й огледівся. — Котра зараз година?
— Скоро перша.
— Невже? — здивувавсь він. — Невже я спав майже чотири години?
Дівчина усміхнулася.
— Ти чекав на мене?
— Авжеж. Балич сказав, що ти зараз ітимеш. Я навіть не знаю, як заснув. Геть вимучився — не спав уже три дні.
— Балич сказав неправду. А може й ні, — ледь усміхнулася вона. — Уранці ми трохи посварилися, і, очевидно, він збагнув, що передав куті меду. Пропонував мені “Жовте Коло”, як доказ своїх найщиріших і миролюбних намірів. Я сказала, що ввечері працюватиму. Коли ж він побачив мене в холлі, напевне, подумав, що я кудись з тобою йду.
— Упертий хлопець.
— Не на мій смак. Зрештою, я не маю часу…
— Однак я бачу, що…
— Не кажи дурниць. Просто він грає мені на нервах.
— Хто кого любить, той того чубить!
— Балачки.
Вони вийшли з інституту. Вулиця, людна й гомінка вдень та ввечері, зараз була тиха й спокійна. Згасли різнобарвні вогні, тільки стіни будинків, що випромінювали зеленаве сяйво, світились у сутінках.
— Ти йдеш додому? — непевно запитав Стеф.
— Ні. Ночую в інституті. Я вийшла ненадовго. Хочу трохи прогулятися.
— Коли дозволиш, я піду з тобою.
— Як хочеш…
Вони спустилися з головного хідника на бульвар. Тут було ще темніше: алея тінистих тополь відгороджувала бульвар од вогнів міста. Лише в чорному дзеркалі Одри відбивались освітлені жовтавим світлом нижні поверхи будинків, що стояли на тому березі.
Сіли на лавку.
— Ну, знайшов ти нарешті свого метеорита? — запитала Кама, помовчавши.
— Ні. Як у воду впав. Жодного сліду… Ніби його зовсім не було.
— Він міг випаруватись.
— Ні, не міг… Заміри, зроблені перед самісіньким падінням, коли він був на висоті близько трьохсот метрів, показали — метеорит мав поперечник понад три метри. Гігант. Хіба що заміри були неправильні.
— Можливо.
— І все одно мусить бути якийсь слід, — задумався метеоритолог. — Правда, з цим метеоритом ми мали клопіт від самого початку. З попередніх обчислень виходило, що його траєкторія перетнеться з поверхнею Землі в районі Північної Атлантики. Згодом надійшли нові дані, а за ними ще. Уявна точка падіння переміщувалася далі й далі на схід. Ми навіть сміялися з Томом, що метеорит замість збільшити — зменшив швидкість. Але це, напевне, була похибка в обчисленнях. А втім, роздумувати було ніколи. Останні відомості я одержав за дві хвилини до зіткнення метеорита із Землею. Найвірогідніше, що він упав у районі Карконош. Отже, в моєму секторі. Звичайно, годі було й думати про те, щоб дістатися туди раніш метеорита і зробити знімки. Тоді я з’єднався з обсерваторією на Снєжці, аби хоч на екрані спостерігати падіння. Однак виявилось, що густий туман робить оптичні спостереження неможливими. А розігнати хмари вже не було часу. Довелося обмежитись радарам та інфрачервоними променями.
— І поперечник метеорита теж визначали так?
— Авжеж. Але результати виявилися на диво скупими. Не вдалося спостерегти ніяких світлових чи термічних ефектів. На плівках немає й сліду інфрачервоного випромінювання. Трохи більше інформації дали радарні заміри. Швидкість метеорита зменшилась на останніх десятках кілометрів майже до нуля. Ще більше дивує те, що деякі дані вказують на поземне його зміщення. На жаль, точка падіння знаходилась за межами поля видимості станції на Снєжці, отож її вдалося локалізувати лише з точністю до трьох кілометрів. Та, мабуть, і це не точно. Звідси й увесь мій клопіт. Як на те — одразу після падіння метеорита схопилася та чортова буря й знищила будь-які сліди. Якби цей бородань бодай приблизно вказав, де впав метеорит…
— На жаль, мушу тебе засмутити: він нічого не знає про твій метеорит.
— Ти певна? Але ж він говорив про вогонь.
— Я зробила спеціальні фантовізійні випробування. Хоч я зовсім не полюбляю того методу, але цим разом хотіла мати певність. Ніякої реакції зв’язку. Так наче ця людина ніколи не бачила метеорита, навіть на знімкові.
— Отже, знову все спочатку… А я так сподівався на тебе…
Кама взяла його руку і міцно стисла її.
— Не знаю, де ти відкопав цього суб’єкта, але я вдячна, що ти привіз його до мене. Це справді незвичайний випадок галюцинаційного комплексу, — промовила вона підводячись.
— Я здибав його в лісі. У Карконошах. Адже казав тобі…
— Звичайно. Та річ, бачиш, у тім, що ми досі нічого не знаємо про нього. Персонкод він загубив. Може, лежить десь у горах. Для того щоб відшукати його позивні, треба знати, хто цей чоловік.
— Одне слово, зачароване коло!
— Сьогодні вранці аналізатор зняв персограму. Дані вже у Глобінфі. Завтра має надійти відповідь.
— Я бачу, що завдав вам клопоту.
— Не про те річ. Ідентифікація — питання скорше чисто формальне, і якби все зводилось лише до цього, можна було б твого бороданя передати найближчому управлінню Служби Лікування хвороб. Однак це такий цікавий випадок, що ми хочемо затримати незнайомця в інституті. Завтра з Варшави прилітає Гарда.
— Самі не дасте ради? Відберуть його в тебе!
— Кажеш так, бо не знаєш Гарди. Я відбувала у нього практику. Чотири роки — чималий час! Це він зробив з мене фахівця. Після інституту я була ще дуже зелена й, щиро кажучи, навіть мислити не вміла…
— І як він має тобі допомогти?
— Хочу, щоб сказав, у чому моя помилка.
— Твоя помилка?! Не збагну.
— Ось мої висновки: або — правда, це малоймовірне — ми маємо справу з феноменом, що спричиниться до перегляду багатьох принципових поглядів, які стосуються фізіологічних основ пам’яті, або — найпевніше — я допустилася помилки. Але де? Не можу зрозуміти!
Кама підійшла аж до берега й задивилася в темну глибінь річки.
