Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
Офелія нерозуміюче подивилася на нього великими і зеленими очима з підмальованими віями.
— Моя? — в її голосі прозвучало здивування. — Чого б це я мала переповідати різні дурниці? Яке мені діло до того, що якийсь там недолугий комерційний радник і Хорхе, який утік від законного правосуддя нікарагуанського народу, залишив там свою тютюнову фабрику, і яка, безперечно, не потрібна нікому й за гріш, бо її все одно конфіскує революційний уряд? Яке, запитую, моє діло до того комерсанта, що, вештаючись по закордонах, проциндрив свій капітал, а вже тоді, коли в кишені не залишалося й шеляга, почав задумуватися над самогубством, а вчора увечері, коли його дружина, підчепивши якогось грошовитого коханця, подалася до театру, щоб віддячити своєму нерозважливому супругові за його залицяння до цієї кінозірки Асти Пауліни, яка, і мабуть, не відповідала йому взаємністю, бо навіщо їй потрібен банкрот, та ще й пристарілий, — не витримав наруги долі і на Кайзералея, 203, пустив собі кулю в лоб? А та кінопройда, що жила поверхом нижче, мабуть, ще й зраділа, зачувши постріл, бо нарешті позбавилася такого недолугого залицяльника, тож і не забарилася викликати лікаря та поліцію. Але яке мені, Славку, до того діло? Ну, поміркуй сам. Застрелився — туди йому й дорога. Великий клопіт. Більше б таких пройдисвітів стрілялося… — на одному подихові Ніна закінчила свою тираду і розреготалася. — Мені б його клопоти. Он через тиждень сесія починається, а в моїй голові — порожньо. Це вам не якийсь там пришелепкуватий банкрот зі своєю Астою. Ти б краще, Славку, облишив займатися дурницями і допоміг мені…
— Зачекай, зачекай зі своєю сесією, — Станіслав поклав на стіл газету. — Ти тут наторохтіла такого, що…
— Так, так, — підтримав Шатров. — Звідки ви взяли, наприклад, що сусідка була кінозіркою? Адже в газетному повідомленні про це не сказано.
— У газетному повідомленні про це нічого не сказано тільки тому, що кореспондент розраховував на читача обізнаного, культурного, інтелектуального, словом, такого, як я, і якщо вам невідомо ім’я Асти Пауліни, кінозірки, яка завжди знімається в фільмах, де відбуваються події значно драматичніші, ніж сталася того вечора на Кайзералеї, 203, то вам це не робить аж ніякісінької честі, — не то жартуючи, не то серйозно мовила дівчина. — Саме через таких жінок-вамп стріляються справжні мужчини. Та цього вам не зрозуміти.
— Спасибі за комплімент, Ніно Андріївно. — Шатров відкинувся на спинку крісла і закинув руки на потилицю. — Мужчини — це вже справді по вашій лінії. Я в них мало розбираюся.
— У жінках, по-моєму, також. Вас обох більше цікавлять міжгалактичні лазерні модуляції і голографічні фантазії. Чи не так, Славку?
— Павле Максимовичу, — знову заговорив Станіслав, намагаючись повернути розмову в потрібне для себе русло, — зверніть увагу на те, наскільки ваш переказ відрізняється від Ніниного. У вашому викладі, до речі, як і в газеті, основною причиною самогубства комерційного радника фігурує банкротство. Ніна ж висловлює й інші версії. І можливо, серед них є й така, що найближча до істини. Адже цілком може бути, що радник застрелився зовсім не через банкротство, а причиною того були мотиви глибоко особисті, інтимні. Або комплекс таких причин. Неважко уявити, що має відчувати вже літній чоловік на грані банкротства, дружина якого в такі хвилини пішла в театр. Що таке театр? Це не тільки мистецтво, а й громадське місце, де відбувається самоствердження людини серед інших людей. Тут панує атмосфера незалежності, невимушеності. Театральне фойє для багатьох важить більше, ніж сама вистава. Відомо також, що жінка не може з’являтися туди сама, тому легко здогадатися, що з нею був її близький знайомий, людина, як припускає Ніна, вдатливіша, розторопніша в поводженні з фінансовими документами і банкнотами, ніж її чоловік. Саме ці два факти — дружина в театрі, а її чоловік удома у самотині — виявляють основний конфлікт ситуації…
— До того ж, — підхопила Ніна, — якщо згадати про червоний плащ на чорній підкладці жінки-вамп Асти Пауліни, що перебуває поруч, варто тільки спуститися поверхом нижче, натиснути кнопку дзвінка — і ось вона перед тобою, відома кінозірка, не на плівці, не на екрані, а жива-живісінька, во плоті і крові. Але така думка здається комерсантові дикою, абсурдною, бо він знає, що Аста не впустить його й на поріг. Більше того — виставить, здійнявши такий лемент, що весь будинок стане дибки. А це вона, певно, так і зробить, бо він з екрана бачив, на що здатна ця жінка. А черговий раз зіграти відрепетовану в безлічі варіантів роль ображеної, приниженої їй не становить ніяких труднощів. А тут ще в голову настирливо лізе й думка про тютюнову фабрику, яка ще вчора була твоєю, давала тобі прибутки. Так ось, я кажу, коли зважити на це все, то долю нещасного Хорхе можна вважати вирішено. Збіг обставин. Можна справитися з кожною з них окремо, але все разом… Бррр… Словом, не заздрю я комерсантові, хоч, повторюю, він мені ні до чого і тут я спокійна, та й вам раджу не копирсатися в цій брудній справі, а зайнятися чимось іншим, наприклад, запросити мене до кафе і почастувати морозивом.
— Зачекай, зачекай, Ніно. Ми не довели до кінця нашого експерименту, а ти…
— Надокучила мені ця гра. Хочу іншої, — примхувала Офелія. — Хочу морозива, хочу посидіти десь у затінку дерев і щоб моїм волоссям бавився вітер, обвівав шию, ноги, обличчя. Тут задушливо. І справді: навіщо вам потрібен той самовбивця? Не розумію.
Станіслав вів своє:
— Так от, чому покінчив із собою радник комерції? Тому, що він народився в Нікарагуа і там відбулася революція, від якої йому довелося тікати, чи тому, що він не міг продати тютюнової фабрики і влаштувати свої фінансові справи, чи тому, що його дружина пішла в театр і залишила його самого, чи, може, тому, що він поселився на Кайзералеї, 203, де поверхом нижче мешкала актриса Аста Пауліна, яку…
— …він часто бачив у фільмах, — знову втрутилася в розмову Офелія, — і йому особливо вкарбувалися у підсвідомість сцени самогубств, свідком яких вона була, її показували завжди в таких випадках великим планом — красиве обличчя спотворювалося від жаху, очі кольору фіалкової ночі розширювалися, від чого робилися застиглими і дурнуватими, мов у порцелянової ляльки, густо намальовані губи розтягувалися пронизливим криком, а довгі білі пальці з яскраво-червоним манікюром на нігтях, ніби вони були вмочені у кров, хапалися за довгі патли відбіленого пергідролем волосся — і все це мало донести глядачеві трагічну жахливість ситуації, коли смерть і любов настільки близькі й відчутні, так злиті в одне ціле і такі незрозумілі, що… Ніна замовкла.
— Далі, ну Ніно, — заохочував Станіслав, — далі. Що…
— Ні. Не знаходжу порівняння. До того ж я хочу морозива. Ви собі як знаєте, а я вибуваю з гри. Павле Максимовичу, оце ви задля цього мене кликали? Щоб повідомити про самогубство отого придурка? Не інакше, ви мене розігруєте. Але навіщо?
— Ні. Зовсім ні. Отже, ваша версія щодо самогубства радника, наскільки я зрозумів, зводиться до факту його сусідства з кінозіркою Астою Пауліною?
— Правильно, — вигукнула Ніна і збуджено вела далі: — Цілком імовірно, радник комерції Хорхе покінчив життя самогубством тому, що хотів бути оплаканий своєю кумиршею Астою Пауліною, а ще… — тут Ніна зробила паузу, її зелені очі зайнялися іскристими бісиками, — а ще — аби виявити… акаузальний синхронний зв’язок, якого ви так безнадійно дошукуєтесь у цій банальній історії, — вона вже відверто глумилася над своїми колегами.
— Ти хоч знаєш, що воно таке, отой акаузальний синхронний зв’язок? — починав гніватися Станіслав на нерозважливі випади Офелії.
— Про це, дорогий мій, знали ще Арістотель і його учень платонізуючий стоїк Посідоній із Апамеї, що жив приблизно в 135-50 роках до нашої ери. Його, до речі, бачив (я акцентую — ба-чив) і дідуган Гомер, незважаючи на те, що був сліпий. Це — таємничий зв’язок усіх речей, як вони зволили висловлюватися — “всесвітня симпатія”, що одухотворює природу. А Всесвіт — живий організм, подібний до твого, Славку. Він пронизаний трепетним, ледь вловимим випромінюванням вогню, і кожна часточка цього організму наділена порухами співучасті до долі інших часточок, чого аж ніяк не можна сказати про тебе, Славцю, хоч ти і живеш у цьому шаленому Всесвіті. Інакше ти б не морочив голову і собі й іншим. От тобі й аказуальний синхронний зв’язок. Утямив?..
