Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

— Стріляй! — несамовито вигукнув Данило Якович. — Стріляй, хлопці, бо втечуть!

Пролунали постріли. Але темрява густішала. Пацюків майже не було видно, їхні обриси розпливалися. Люди побачили, як один за одним пацюки стрибнули вгору і теж зникли. Третій примірився ще раз — і так само стрибнув угору, але зірвався з бантини і впав.

Данило Якович жбурнув рушницю на підлогу.

— Чорт, — вилаявся, — немає патронів! Хлопці, як у вас?

Сашко швидко став на одне коліно й прицілився в пацюка, який перетворився в темряві на сіру пляму. Пролунав постріл, гучний і сухий. У його світлі вгору майнула сіра потвора і впала додолу. Світло зникло так само швидко, як і з’явилось. Але Сашко вже знав, що вбив хижака.

Тримаючи рушницю, Сашко підвівся й запитливо глянув на Данила Яковича. Той ляснув ного по плечу:

— Молодець, Сашко! Таки влучив! Добрий з тебе стрілець!

Потім він подивився туди, де зникли три великі пацюки. Директор сумно похитав головою.

— Що ж тепер робити з тими трьома? Адже вони втекли і знову хазяйнуватимуть…

— Куди ж вони могли втекти? — похмуро спитав Петро.

— Куди, куди! — передражнив його Данило Якович. — Через дах, у двір, ось куди. Тепер вони вже давно зникли, — додав він помітивши, що робітник хоче подати йому драбину. — Дай краще вогню.

Йому подали ліхтар, що висів на стовпі. Директор запалив його, високо підняв і підійшов до щойно забитого пацюка. Проте хижак усе ще дихав.

— Так, так… — мовив Данило Якович. — Нічого собі створіннячко… І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не опромінював. Га, хлопці? — раптом повернувся до дослідників.

Сашко опустив очі: адже він знав, у чому річ. Петро виразно поглянув на Богдана, а тоді рішуче звернувся до директора.

— Мабуть, ходімо, Даниле Яковичу, — сказав. — Я хочу вам дещо розповісти.

— Ну що ж, ходімо, — погодився Данило Якович. — Мені саме треба зайти до нашої телефонної станції. Викличу місто, хай нам негайно надішлють отруту.

Він наказав робітникам винести з крільчатника забитих пацюків і вийшов разом з Петром, Богданом та Сашком на свіже повітря. Від місяця на подвір’ї було світло.

— Як приємно після порохового смороду дихати свіжим повітрям, — промовив Данило Якович, з насолодою на повні груди вдихаючи чисте повітря. — Ну, слухаю тебе, Петре. Ти, здається, щось хотів сказати?

Петро кашлянув: директор повинен знати все.

— Даниле Яковичу, — почав він. — Трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб одразу все йшло гаразд, бо в кожній справі трапляються помилки… От і у нас трапилася помилка — од неї тепер усе лихо.

— А саме? — скоса поглянув на нього директор.

— Коли ми опромінювали зерно… Тоді все й сталося. Опромінене зерно лишили до ранку в лабораторії, а вночі туди забралися пацюки й нажерлися того зерна.

— Ну й що з того?

— Бачите, ці велетенські пацюки з’явилися саме після того… — Голос Олд-Боя втратив звичайну впевненість.

— Не розумію, про що ти кажеш? — обличчя Данила Яковича стало похмуре.

— Та бачите, це в принципі те саме: чи опромінити тварину нашими міліметровими хвилями з інфразвуком, чи дати їй добре попоїсти продукти, насичені цим промінням… Різниця незначна… Я довго про це думав: іншого нічого не може бути! — Петрові було дуже важко говорити, він уже двічі запалював сигарету.

— Довго думав, кажеш? — повільно процідив директор. — А чого ж ти, голубе, не додумався до цього раніше? Щоб такого взагалі не трапилося? Чи не надто довго ти міркував над цим, голубе?

Петро опустив очі: докори Данила Яковича були цілком слушні, він і сам це чудово розумів…

— Так, — вів далі директор, — у принципі те саме… Значить, тепер ми бачимо зворотний бік тієї медалі, якою є ваше чортове проміння?

— Ні, ні, — палко втрутився Богдан, — н-не так! Це н-не зворотний бік, це — помилка! Ну, от якби лікар, н-наприклад, помилився й дав хворому не ті ліки, а щось, що впливало б навпаки…

— Так, — повторив Данило Якович. — Ліки навпаки, кажеш? Та хіба ж це не той самий зворотний бік медалі? Ну, гаразд, словами діла не виправиш. Ми маємо добру науку. Шкода, що я не знав цього раніше. Проміння добре для однієї справи і досить погане для іншої, чи не так? Нічого собі заварили ви кашу, хлопці, з тим генератором.

Вони підходили вже до невеличкого будинку, де містилася телефонна станція радгоспу.

— Невесела, невесела каша, — повторив директор. — Ну що ж, тим більше треба просити, щоб нам з міста надіслали отруту. Хто знає, може, від тих пацюків народжуватимуться такі самі потвори… В усякому разі, я зараз не бачу ніяких інших засобів боротьби з ними.

Черговий телефоніст зустрів Данила Яковича на порозі. Він схвильовано доповів:

— Товаришу директоре, якась дивна історія!

— Що таке? — підвів брови Данило Якович.

— Та ось номер вісімнадцять, тобто електролабораторія, весь час мене викликає, а коли я вмикаю — нічого не чути. І техніка немає, щоб туди надіслати. Ось послухайте!

Справді, нічого не було чути. Телефоніст прикрив кришку номера.

— Ніби хтось знімає трубку і негайно кладе її знову, — задумливо промовив Олд-Бой. — Дивно… А чий це номер?

— Я ж казав, — відповів телефоніст, — це електролабораторія, де опромінюють зерно. Де стоїть новий генератор…

Богдан зблід.

— Чого ти? — спитав Петро, збентежено дивлячись на нього.

— Там… у н-нашій лабораторії, мабуть, зараз працює Люка, — схвильовано пояснив Богдан. — Чи не трапилося що з нею?

— Звідки ти знаєш? — збудження рудого Богдана передалося й Петрові.

— В-вона казала, що має прийти працювати… Треба б-бігти туди!..

І, все ще тримаючи рушницю, яку він приніс із крільчатника, Богдан вибіг з телефонної станції. Сашко помчав слідом за ним. А Данило Якович звернувся до Петра, сердито здвигаючи плечима:

— Все життя ви нам, хлопці, перекрутили!.. Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні! Але мороки з вашим промінням чимало. Ану, з’єднайте мене, друже, з містом, — наказав він телефоністові.

Петро тим часом уже теж вибіг із станції.

А що ж справді відбувалося в лабораторії?

Богдан не помилявся. В лабораторії працювала Люка. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, яких їй сьогодні принесли. Поставивши клітку на стіл, Люка ще раз помилувалася маленькими істотами і ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі, залишила компресор у такому ж стані, який вона встановила під час опромінення свого обличчя.

— Нічого, маленькі, вам це не зашкодить, — лагідно говорила вона. — Я ж вам даю зовсім слабенький інфразвук.

І почала опромінення. Кіт, якого Люка привезла з міста, знаменитий кіт, перша опромінена новим генератором тварина, сидів на стільці біля дівчини. Кіт лагідно муркотів і ніжно поглядав на маленьких кролят. Люка помітила це й мовила:

— Е, котику, ти, здається, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе. Так? Не вийде, дорогий мій, не вийде! От наче ти і хатня тварина, а скільки ще в тобі інстинктів хижака!..

Люка опромінила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб перевірити і знайти найпотрібнішу для швидкого зростання тварин, і знову повернулася до кота, що не припиняв своєї пісеньки, свого лагідного муркотання.

— Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі — страшні тигри, леопарди й інші — і досі полюють по лісах та хащах, добуваючи собі їжу. Отож ти й сам такий же хижак. Тільки лагідний принаймні з людьми. Ти, певно, тепер навіть неспроможний битися за своє власне життя… ех ти, хатній хижак!..

Люка погладила кота по спині, і він, задоволений, лизнув їй руку. В цей час Люка почула ніби постріли. Вони долинали здалека. Дівчина подивилась у вікно. Було вже темно, присмерки вкрили землю й будівлі своєю синьою туманною хусткою.

— Хіба в радгоспі є тир? — вела вона розмову з котом. — Якщо є, то ми з тобою неодмінно постріляємо. Ти знаєш, я непогано стріляю. От звідси — куди б я влучила? Думаю, що в той цвях. Та ти не туди дивишся, котику. Он у той цвяшок, що недалеко від телефону… ой!