Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
“Так, гаразд, — сказав князь, — холодно посміхаючись, — більше мені нічого й не треба”.
“Але зачекайте. Як же так, — обурився естет, — я хочу знати, в чім справа… Тобто навіщо це вам?”
“На те, щоб знати, хто ви такий”.
“Он як! Ну й що?..”
“Тепер я знаю. Ви — безсоромник і дурень”.
Зрозуміло, того ж вечора ображений шанувальник живопису викликав князя на дуель, а наступного дня князь укокошив його. От така історія… На перший погляд, здавалося б, дешевенька казочка, доведена до абсурду. А втім — ніякого абсурду в ній немає. Адже ідеал людської краси виношувався тисячоліттями, перш ніж втілився в образі мадонни. І оскверняти його не можна, навіть якщо ти великий естет. Це розумів князь, бо той ідеал прекрасного жив у ньому, був часточкою його єства, чого не сказати про нашого естета.
І вчинок князя благородний. Він заступився за красу, заступився за Жінку. Заступився по-лицарськи…
Олесь Архипович замовк. Розлив по келихах шампанське.
— Давайте вип’ємо за благородних лицарів, — запропонувала Ніна.
— Давайте, — підтримав її Олесь Архипович.
— Цікаво, а як прокоментує цей вчинок філософ? — звернувся до Ніни Станіслав. — Про що, Офелійко, думає людина, яка зважилася на такий благородний, але нерозважливий вчинок? Адже князь теж міг поплатитися життям…
— Мабуть, про те, що, окрім благородства, їй не потрібно більше нічого. — Вона підняла келих і виголосила тост: — Будьте лицарями! Особливо, коли це стосується жінки!
— За такий тост гріх не випити, — сказав Козир. — За наших прекрасних жінок!
— За удачу! — сказав Станіслав.
— Ви давно одружені? — запитав Козир, ніби про те, що Станіслав і Ніна подружжя для нього само собою зрозуміло.
— У нас весільна мандрівка, — перехопила ініціативу Ніна, остерігаючись, аби Станіслав не бовкнув щось не так.
— Он воно що! В такому разі бажаю вам великого щастя і довгих, довгих років… Можна тільки позаздрити вам. У вас усе попереду, в майбутньому.
— Майбутнє… — Станіслав хапався за ниточку, що її так несподівано подав йому співрозмовник. — Ось ви, Олесю Архиповичу, побували в майбутньому. Яке воно? Що в нього перейшло від нас?
— От, от… — підтримала Ніна. — Адже часто ми виправдовуємо свої нехай і не зовсім зрозумілі та доречні діяння тим, що це, мовляв, потрібно для майбутнього. Прикладів можна навести безліч. Нерідко все це дається нам ціною величезних зусиль, невдач, а то й жертв. Але ж може виявитися, що всі наші зусилля, всі наші жертви марні. То чи варто жити і працювати в ім’я цього? В ім’я якихось абстрактних ідей, які мають здійснитися колись, а виявляється, що майбутньому вони непотрібні?
— Так, людині боляче, що вона і в майбутньому не бачить пристрасті, до якої прагне, — почав Козир. — Але я не вірю людям, які щось роблять лише в ім’я майбутнього. Запитати їх, що ж воно являє собою? Яким бачать вони його?.. Чи уявляють хоч якісь умовні контури?.. Впевнений, однозначної відповіді не одержите. Все це — фантазування, блеф… Люди, які в ім’я майбутнього не живуть сучасним, обкрадають себе й інших, бо сама справа, якою вони займаються, їх не цікавить. Для них важливий кінцевий результат, який ховається за горами часу, десь там у примарному, ілюзорному прийдешньому, якого вони не бачать, бо побачити його й відчути поки що не дано нікому. Аж он ген як далеко мета їхніх діянь! А тим часом сучасне минає, мета залишається нездійсненою. А нащадки нерідко відкидають її. Є й інша категорія “мрійників”. Ці в ім’я майбутнього не обкрадають себе у сучасному, вони наштовхують на це інших, запаливши їх абсурдною ідеєю, яка мусить здійснитися колись у майбутньому. Як у філософа: несучасні ні в якому часі, вони мріють про ніякий час, не потрібні ні в якому місці, вони мріють про ніяке місце, без племені і роду, вони мріють про рід безрідних, без індивідуального обличчя, вони живуть мрією про універсальну безликість. Таким людям від, здавалося б, безневинної фантазії про якесь світле майбутнє нічого не варто перейти до фанатичної віри в нього, а основне запалити цією вірою інших — виконавців. Це вже страшно, бо фанатизм призводить до реальної зневаги існуючого, прямої наруги над ним: такі люди не зупиняться ні перед чим. Історія знає чимало прикладів, коли люди спочатку несміливо, з підозрою прислухаються до бравурних маршів фанатиків, що закликають в ілюзорний рай безликого майбутнього. Згодом піддаються гіпнотичному впливові цієї жахливої музики, не розуміючи, що вона звучить тільки для того, щоб заглушити стогін і ридання тих, на чиїх муках і крові вимощується дорога в той божевільний і безсердечний “рай”. Ми знаємо, до яких сумних наслідків привели людство бравурні марші гітлерівського фашизму, котрі теж звучали як провісники “щасливого” майбутнього для свого народу, вигаданого паралітичними мізочками бездушних фантазерів-головорізів, що не ігнорували ніякими засобами для досягнення своєї маніякальної мети.
Отже, в будь-якому випадку бачити наслідок, а не саму справу — величезна помилка. Так можна дійти до того, що і смерть може стати метою нашого життя. Адже вона теж — наслідок і теж — у майбутньому…
У прийдешнє треба вірити — це наше благородне і невід’ємне право, але, вірячи в нього, ми мусимо любити сучасне, бо ця любов наповнює нас гарними діяннями. І будьте певні, все те чудове, що вдалося зробити нам, люди майбутнього сприймуть як своє рідне, кревне… Все це я зрозумів, побувавши серед людей далекого прийдешнього, які на багато наших, здавалося б, з погляду сучасності, незаперечних звершень дивляться як на дитячі іграшки, та вони просто забули все те, як таке, що не варте уваги. І водночас багато того, що для нас здавалося одноденною буденщиною, вони взяли собі як належне, без чого і їхнє життя було б якоюсь мірою ущербленим. Отож треба робити те, що потрібно нам тепер, у сучасному, в даний момент. Але робити з великою відповідальністю перед сучасним. Та годі про це… Про майбутнє поговоримо іншим разом…
Олесь Архипович замовк. Мовчали, замислившись, і Ніна та Станіслав. Милувалися разочками перших електричних вогнів, що займалися на присмирнілих пагорбах. Почали спалахувати ліхтарі і в порту та на набережній. Це було неповторне видовисько. Яскраві вогні від ліхтарів бігли по воді вузенькими доріжками, що розбивалися дрібною хвилею і десь далеко в морі зливалися в мерехтливе сяєво, яке, ніби живе, пульсувало жовтогарячим полум’ям, окреслюючи горизонт.
— Красиво? — перехопив їхні погляди Олесь Архипович. — А ви знаєте, яке видовище постає перед спостерігачем з моря, особливо рано-вранці, коли сонячне проміння висвітлює невисокі пагорби, на яких почіплялися старовинні генуезькі вежі та криті барвистою черепицею будиночки, що потопають у зелені? Враження таке, ніби ви підпливаєте до якогось казкового міста, що воскресло із сивої минувшини, та так і застигло на цих пагорбах, милуючись собою в морському люстрі. Це враження збережеться у вас, аж поки місто не прокинеться, не обізветься гудками пароплавів, не наповниться гулом транспорту, метушнею та голосами людей. Та і тоді враження не зникне, бо місто наше — то таки суцільний старовинний пам’ятник, який безліч разів руйнувався різними зайдами, а потім знову, мов казковий фенікс, воскресав із руїн і згарищ, відроджувався у своїй одвічній красі, щоб тепер заговорити до нас мовою наших далеких пращурів…
Вам треба обов’язково здійснити морську прогулянку катером і помилуватися нашим містом з моря. Краще це зробити вранці або в сонячне надвечір’я. Екскурсійне бюро пропонує багато цікавих туристських маршрутів. — і Козир подумав, потім запитав: — Чим ви займаєтеся, скажімо, завтра?
— Будемо відпочивати, мабуть, підемо на пляж, — сказала Ніна і запитально подивилася на Станіслава.
Той ствердно кивнув головою.
— Давайте домовимося так. Відпочивайте, а приблизно годині о третій після полудня я чекатиму вас біля пристані. Зробимо невеличку морську прогулянку, я покажу вам наші околиці, мальовничі береги… До того ж я приготував для вас сюрприз. Певен, ви будете приємно здивовані.
