Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич (книги полностью .TXT) 📗
Так-так, панове, я не соромлюся, в нашому роду були пірати, були представники й інших професій, не менш романтичних, але таких, якими не заведено пишатися у вишуканому товаристві.
Амбруаз Нуазе був дворянином, як і всі мої предки, але доля його склалася так, що він на багато років позбувся всього, навіть доброго імені. Французькі королі ніяк не могли забути нашому родові витівок Амбруаза, й дворянство нам повернули мало не перед самою Великою революцією. Власне, тоді, коли воно вже нікому не було потрібне.
Але я ухилився. Амбруаза зробили піратом самі ж таки королі. Щось він з ними не поділив, захопив у Тулоні королівське судно, зібрав ватагу веселих хлопців та й повіявся морями й океанами.
Ага, найголовнішого мало не забув! Від Жака Нуазе, того бідного хрестоносця, про якого я вже вам розповідав раніше, через кілька поколінь до Амбруаза дійшла лицарська справа — лати, шолом і чомусь одне стремено. Чому воно було одне, я добре знаю і завдяки мені ви знаєте теж. Але далекі мої родичі не знали, чому стремено одне, й з ним були пов’язані романтичні легенди.
Зараз Амбруазові було не до легенд. Він стояв на капітанському містку й мусив або перемогти, або загинути. Третього — почесного полону або почесної нічиєї — йому було не дано. Бо він був піратом і його просто повісили б на реї. Амбруаз мусив або перемогти, або загинути. Гинути він не хотів. І тому він зробив усе можливе, щоб його бригантина була не там, куди летіли ядра з галіона.
А галіон виплюнув вогонь усім своїм бортом саме в ту мить, коли бригантина міняла галс.
Коли б хто-небудь дивився збоку, то міг би подумати, що це щаслива випадковість. Вода закипіла перед носом у бригантини від десятка ядер, але жодне з них не знайшло цілі. Бригантина залишилася неушкодженою. Але це була не випадковість. Це була нагорода фортуни майстерності капітана Амбруаза Нуазе. Відкотити назад гармати, забити порохом, ядрами, піднести ґноти — для цього потрібні були хоч лічені, але хвилини. Цих хвилин мій родич галіону не дав. До його борту притерся борт бригантини, й у тіло галіона вп’ялися абордажні гаки.
Іспанці робили відчайдушні спроби товстими тичками відштовхнути бригантину, сокирами й кортиками рубали держаки гаків, але легше видерти реп’яха із волохатого собачого хвоста, ніж відчепитися від піратської бригантини. Перші сміливці стрибнули з реїв і вант на палубу галіона, решта дерлися вгору по борту галіона, бо галіон був набагато вищий від бригантини.
З-поміж перших був Амбруаз Нуазе… Важкий удар сокири дістався йому в груди, захищені дивовижним панциром, і за мить до своєї смерті іспанський солдат побачив золотий блиск у тому місці, де сокира здерла загадковий лак, нанесений сарацинським ковалем сотні років тому. Гадаю, що іспанець не встиг подумати, що божеволіє, Амбруаз просто не залишив йому для цього часу. Кортик мого родича пройшов крізь серце іспанця, як вітер крізь одчинену кватирку, і крізь ту ж кватирку вилетіла з іспанця душа.
Але, мабуть, перед боєм вони однаково палко молилися одному й тому ж богові, і бог ухвалив задовольнити прохання обох. Мабуть, Амбруаз просив у бога смерті для свого ворога, й до бога дійшла його молитва. Іспанець звертався до бога з аналогічним проханням, і його прохання теж не залишилось поза увагою. Від фальшборту одірвався важкенний дубовий брус і штовхнув Амбруаза в груди. Нещасний Амбруаз Нуазе, мій коханий родич, сторч головою полетів за борт. У звичайних умовах він виринув би, як корок, бо не було плавця кращого, ніж Амбруаз Нуазе. Та коли оправити найлегший корок золотом, він не випливе ніколи. Амбруаз, наче важок, пішов на дно. Й цього разу прокляте сарацинське золото занапастило славного французького хлопця.
Золото, коли його дуже багато, завжди губить тих, хто хоче, щоб його було ще більше. Це стосується і вас, мсьє Живокіст. Але мова зараз не про вас. До вас ще дійде черга. Я хочу сказати ще кілька слів про долю капітана Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандри. Про долю преподобного отця Флоріана, про долю решти команди галіона і, звичайно, про доліО’ екіпажу піратської бригантини.
У перші хвилини ні французи, ні іспанці не помітили, що пірати позбулися капітана. А втім, коли б навіть і помітили, це вже нічого б не змінило. Піратам треба було битися до перемоги або загинути. Вони не здригнулися навіть тоді, коли помітили, що Амбруаза вже немає в живих, але це надало сили й надії іспанцям, і вони сподівалися на перемогу й порятунок.
Сталося щось незрозуміле. Чи то бог задовольнив прохання і тих, і тих, чи одвернувся і від тих, і від тих. Смолоскип чи іскра, гарматний гніт чи вуглина (яке це має значення?) потрапили у пороховий льох.
Невдовзі на поверхні океану плавала жменя трісок, і за ту жменю трісок хапалися вцілілі французи й іспанці. Хапалися вони недовго. Доти, доки ними не зацікавилися акули. Золото, зрозуміло, пішло на дно і лежало там доти, доки його не знайшли Мідаси…
* * *
— До речі, — сказав Живокіст, прочитавши писанину Нуазе, яку він йому знову підсунув, — Мідаси зацікавилися не лише тим золотом, що було в трюмах галіона “Сан-Себастьян”, вони зацікавилися і латами ваших любих родичів. Один з Мідасів нещодавно приволік мені цей родинний золотий металобрухт, і я згадав вашу минулу казку. Зараз ви написали ще одну. Для чого?
— Я хочу вас застерегти… — Нуазе встав і пройшовся кабінетом, нервово ламаючи пальці.
Як був несхожий він зараз на того кругленького, гладенького, дотепного Нуазе, якого Живокіст уперше побачив кілька років тому й спокусив. Зараз це була знервована, хвора людина із згаслими очима, бліда, з перекошеним від якогось внутрішнього душевного болю обличчям. Здавалося, Франсуа Нуазе тільки що пережив жахливе горе, в душі його відбулась непоправна катастрофа. Очі Франсуа благали у Живокіста порятунку для них обох.
По тонкому обличчю Мечислава блукав сарказм.
— Від чого ви хочете мене застерегти? — скептично всміхаючись, запитав він.
— Що ви робите?! Романтика, хай навіть пов’язана з певним ризиком і з певним порушенням закону, відійшла набік і поступилася місцем відвертим злочинам. Це жахливо!
— Що ви маєте на увазі?
— Ви добре знаєте, що я маю на увазі. Добре! Не вдавайте із себе дурника. Я допомагав вам красти золото у територіальних водах багатьох країн, і я ладен за це нести відповідальність. Але я не хочу бути пособником відвертого вбивці, й зовсім не тому, що боюся електричного стільця! Моя мораль…
— Чхати я хотів на вашу мораль, — відказав Живокіст.
МІДАСИ ГРАБУЮТЬ СУШУ…
…Випадок, що призвів до цієї розмови, був і трагічним, і закономірним. Про те, що сталося, газети не переставали писати ще й досі. Це була суперсенсація. У пустельному піщаному штаті Керада, де зберігався національний золотий запас, було викрадено півтори тонни золота. Злочинців не знайшли ще й досі, хоч до розшуків підпряглися кращі детективи чотирьох континентів.
Національний золотий запас зберігався серед напівпустельного степу за сто чи більше миль від найближчого населеного пункту. Пробратися до місця збереження золотого запасу можна було лише однією дорогою і, звичайно, тільки на машині. Машина не могла залишитися непоміченою — її б затримали поліційні патрулі ще миль за п’ятдесят до цього незвичайного складу.
Пішки пробратися було б легше, патрулі, звичайно, не встежили б за пішоходом. Він міг би переховатися в якомусь видолинку, зарившись по вуха в пісок, чи причаїтися у заростях кактусів. Це теоретично. Але практично коефіцієнт корисної дії від вояжу до району збереження золота дорівнював би нулю.
Ні, практично золото, що зберігалося у пустелі, було в значно більшій безпеці, ніж тоді, коли б його зберігали навіть у центрі великого міста, за бетонними мурами, у металевих сейфах. З-поміж численних корпорацій гангстерів за сто останніх років не знаходилося жодного божевільного, який би ризикнув поживитися за рахунок національного золотого запасу. Для гангстерів цього золота начебто не існувало, вони поліпшували свій добробут в інших місцях.
