Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід (читать книги .txt) 📗

На Міжзоряну базу я дістався без пригод, шшантажив контейнери з ядерним пальним і зразу ж вирушив назад, захопивши пошту героїчних будівників, які у віковічній пітьмі, де наше Сонце блищить тільки ледь-ледь яскравіше за інші зорі, готують трамплін для стрибка до Альфи Центавра.

Попереду було сорок днів спокійного, нудного польоту. Якщо подорож на базу ще вимагає деякого напруження, бо треба вивести зореліт у крихітну точку посеред нескінченного простору, то при поверненні в Сонячну систему ми відпочивали, цілком покладаючись на кіберштурмана.

І тут я згадав про “Галатєю”.

Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Кім навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні — оце й усе.

Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Кім?

Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.

Мій невідомий друже, ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, і не для того, щоб ти міг зрозуміти і частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, якщо моя лазерограма не потрапить на Землю. Я описую все, як було.

Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував: я лечу, лечу, лечу — цілком вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені в волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.

Я перелічую навмання, бо всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно, так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така ж химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і заливався саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом. І я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалась не вухом, а’всім моїм єством.

Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливі-ший, найдерзновенніший, і що мені скоряється весь Всесвіт.

“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялись химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі-незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.

Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був м і й простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалак-тичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх висловити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, оте фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просоченого пружними драглями енергетичних полів, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору — не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому і що станеться з нею в першу-ліпшу мить майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувались і гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.

Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше видається цілком логічним і беззаперечним, і, тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І коли б “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф чи як там його назвали б.

Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в мозок навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою для суджень і тверджень. Дивно?.. Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.

Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулась “Галатея”.

Я ще не розумів, що трапилось; чому вмить поблякло все довкола, поменшало, розвіялось, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною скелею обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалось, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі втратили для мене всякий зміст. Все це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.

Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Кім Черняк дав таку назву своєму жахливому апарату! Той, хто ввімкне його, створить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохається в неї і вже не зможе існувати без чудесного марева.

Як досягається такий ефект?.. Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, - так, як це буває уві сні, - і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?

Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Кім Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого двадцятого століття. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, подразнення яких струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, яка вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж поки гинула від виснаження.

Кім сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?

Тепер я розумію чому. Мабуть, і до Кіма Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулись, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі оцей солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, тому й зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, - реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.