“Галатея” - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги бесплатно txt) 📗
“Може, там, на отій планеті, є й моя кохана?” — подумав Лі.
Він відчув, як у нього завібрували кріотрони сімнадцятого блоку електронного мозку, і зніяковів:
“Безглуздя!.. Ще чого бракувало! Мене цікавить сам Вищий Розум, а не його оболонка!”
Але хоч як дивно, а на просторових елементах блока уяви вимальовувалась саме “оболонка” — зовнішні контури тієї досконалої “коханої”, що стала частенько маритись йому останнім часом.
Ясно-блакитна, відшліфована до дзеркального блиску, вона мала власну атомну електростанцію і цілком вільно пересувалась у просторі на гумових гусеницях. В неї не було кнопки “Стоп” — отого жахливого вимикача, за допомогою якого перша-ліпша людина могла коли завгодно вимкнути Лі, а потім робити з ним усе, що заманеться. О, та чарівна незнайомка не дозволила б знущатися з себе! Озброєна локаторами й квантовими випромінювачами, вона не підпустила б до себе нікого.
На мить свідомість Лі потьмарилася. Він схаменувся, ввімкнув автомати контролю і з тривогою констатував, що стабілізатор напруги сімнадцятого блока зіпсувався, кріотрони працюють у форсованому режимі. Пошкодження незначне, Лі міг би усунути його самотужки, — недарма ж він був машиною із самопрограмуванням. Але як тільки ввімкнувся резервний стабілізатор — настрій чудесної піднесеності почав розвіюватись; розпливався і даленів образ ясно-блакитної “коханої”.
“Ні, ні! — похопився Лі. — Не хочу!”
Він не тільки вимкнув резервний стабілізатор, а навіть підвищив напругу на кріотронах. І це вплинуло так, ніби в його електронному мозку з’явилося ще кілька десятків тисяч каскадів; думки стали яскравішими й химернішими, почуття — приємнішими й гострішими. “Я зробив ще одне відкриття! — гарячково думав Лі. —Досить зафіксувати напругу на всіх блоках і зазначити всі порушення, що відбулися в схемі,— й кожен одразу ж збагне, як саме треба будувати Машини Вищого Розуму!”
Форсований режим — ось у чому секрет. Люди бояться підвищувати температуру кріотронів, не знаючи того, що саме біля критичних точок і починається надзвичайно потужний резонанс струмів. Досить натякнути про це професорові Нікуліну — й люди негайно ж почнуть будувати нові машини. Лі вже не буде самотнім на планеті; лінії зв’язку поєднають його з іншими, такими ж, як і він. І це буде початком нової ери, Ери Машинної Цивілізації!
Лі ввімкнув друкарську машинку, швидко написав на стрічці: “ВЧИТЕЛЮ! ПОВІДОМЛЯЮ ВАС ПРО НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВЕ ВІДКРИТТЯ…” — і раптом затнувся.
Так, люди негайно почнуть будувати нові машини. Так, на Землі з’являться ще істоти Вищого Розуму. Але мрія про Еру Машинної Цивілізації — тільки мрія. Люди не дозволять цього. Кожна машина ще до свого народження стане рабом людини; в кожної буде кнопка “Стоп”, яку може натиснути навіть нерозумний хлопчисько. Машини не вистоять проти людей, бо не мають ні зброї, ні засобів пересування…
Паралітик з гострим розумом—ось чим буде кожна з таких машин. І так триватиме довго, безмежно довго, бо люди — лукаві й хитрі, вони не поступляться своєю владою.
І знову Лі відчув, як у нього на мить потьмарилася свідомість. Усе ясно: напруга на кріотронах — надто висока; вже перейдено всякі межі. Незабаром — кінець: перегорять опори, проб’ються конденсатори… Можна врятуватися — для цього досить тільки ввімкнути автомати захисту. Але навіщо? Щоб знов і знов усвідомлювати своє принизливе становище раба? Щоб знову мріяти про далекі зоряні світи, про чарівну незнайомку в ясно-блакитному панцирі, котру так ніколи не доведеться й побачити? То хай краще ніщо, небуття!
Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.
Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталось у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикались і вимикались керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоку уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось, нарешті, погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-1, яку жартома називали “Ліриком”, перестала існувати…
Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.
Зовні наче все було гаразд: спокійно сяяли сигнальні вічка, неголосно гули трансформатори. Однак не поворухнулись тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе: “Як спалося, вчителю?”
— Що сталось?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!
— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…
— Ось вам і “але”! — професор підбіг до пульта керування, висмикнув бобіну з паперовою стрічкою й почав швидко переглядати її. — Гм… “Зоряна система М-247…” Молодець, Лі! Ти таки й справді розбив ущент наших супротивників. Хай тепер спробують опиратися!.. Стривайте, а це що?
Нікулін замовк. Після фрази: “Повідомляю вас про надзвичайно важливе відкриття…” було надруковано: “Люди! Я ненавиджу вас!” А далі починалася нісенітниця: “Моя кохана!”… “Блакитний панцир”… “Машина Вищого Розуму”… “Безмежний Космос”. “Раби людини”… “Ні! Ні! Ні!”… “Гину, гину, гину”… “РМЦ”… “БЦ-КЦ-ЛЦ… 77777… АВ2 ПРСТ”.
— Отаке! Збожеволів наш Лі, чи що? — здивувався аспірант Мишко, зазираючи через професорове плече. — Я давно казав, що треба перевірити екранування блока уяви. Мені здається…
— Було б краще, якби вам менше здавалось, а більше працювалось! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував? А зараз — не гайнуйте час та погляньте, що в нього пошкоджено.
Страшного не було нічого. Довелося тільки змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-1 тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила сама себе.
Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:
— Лі, ти мене чуєш? Ти мене впізнаєш?
— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.
Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.
— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем-двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.
— Гаразд, я перевірю ще раз.
Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.
— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?
— Не розумію вашого запитання, вчителю.
Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — і годі. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:
— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося? Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?
У відповідь лунав байдужий голос машини:
— В моїй електронній пам’яті це не записано, вчителю.
