Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗
— Доведеться удосконалити машину, — похмуро зауважив Керн.
Та, коли треба було продиратися через ліани, закутий в обладунок робот був на висоті, розтрощуючи перепони сокирою, як лицар юрбу невірних.
Ці хвилини Вуд використав для збирання гербарію. Аллан Керн насмішкувато спостерігав за ним:
— Розраховуєте на професорське звання?
— Боюсь, що замало знаю, аби бути професором!..
— Мілке ваше море, Вуд. Професор одержує в США менше поліцая.
— Погляньте, шефе, на цей листок. Заприсягаюсь, я бачив його відбиток на камені. Хіба я привезу його заради професорської платні? Ні, шефе, заради науки!
— Наука не може бути метою. Наука — засіб. Помилуйтесь Джоном. Колонія таких машин, створюючи схожих на себе, змінить цю планету, відкопає тут мені такі скарби…
— Ви, здається, шукаєте нову форму рабовласництва?
— О ні! Електронний мозок інформовано про американську декларацію прав.
Несподівано все навкруги потемніло, наче спала ніч. Почулося клацання, свист і завивання.
— Нічого не розумію, — сказав Керн, засвічуючи ліхтарик і дивлячись на годинник. — Ми встановили, що венеріанська доба дорівнює дев'яти земним добам, семи годинам і сорока хвилинам, а зараз…
— Шефе, над нами хмара попелу…
— Вулкан? Цього тільки бракувало!..
Лісом прокотився грізний гуркіт. Голоси відразу змовкли. Захитались папороті.
Керна і Вуда так трусонуло, що вони ледве встояли на ногах, вчепившись один в одного. Робот сповз із коріння і загрузнув у трясовиці. Керн і Вуд допомагали йому вилізти.
Якась звірина шмигала навколо. Її хижі очі неначе іскри блимали у пітьмі…
— Якщо дерева почнуть падати, краще піти з гущавини, — запропонував Керн.
Люди й машина бігли з лісу… назустріч ящіркам, що рятувалися.
Ліс закінчився біля стрімкого вулканового схилу. Зверху, курячи і блискаючи, котилася вогняна ріка…
Земля хиталася під ногами, як море за мертвої хвилі. Керн і Вуд повернулися до лісу, та побачили, як падають велетенські папороті.
— Сюди! — вигукнув Керн, показуючи на кам'янисте узвишшя.
Лава повільно стікала, набухаючи тістоподібною хвилею.
Люди і робот стояли на каменях. Лава обтекла їх з двох боків.
Магма дісталася до крайніх дерев, і вони спалахнули свічками. Почалась лісова пожежа, яку роздмухував сильний вітер.
Вогняний потік набухав, розливаючись дедалі ширше. Він сипав іскрами, яскраві спалахи вигравали на ньому.
Чорна хмара попелу висіла над головою ї змішувалася з димом лісової пожежі. Все навкруги, освітлене лавою, зловісно мінилося червоними відблисками.
Бульбашки здувалися на блискотливій поверхні магми і лопали, розкидаючи фонтани вогняних бризок. Клуби диму підіймалися з гарячого потоку, як дивовижний туман, огортаючи ноги тих, що стояли на кам'яному острівці.
— Добре, що з нами нема Мері, — тихо прошепотів Вуд.
— Краще помолимося, — сказав Керн, дістаючи молитовник. Він простягнув руку, щоб вимкнути робота. — Це його не стосується.
Та Гаррі перехопив шефову руку.
— Слухайте, слухайте!..
Земля під ногами гула, ліс тріщав, дерева горіли й стріляли. З вершини гори долинали вибухи…
Робот повторював байдужим голосом:
— Чутність кращає. Стала п'ятдесят два проценти. Грозові розряди все ще заважають.
— З ким він розмовляє? — спитав Гаррі.
— Мовчіть! — просичав Керн, що вчепився в його руку.
— Даю радіопеленг, даю радіопеленг за вимогою, — повторював робот. — Визначаю відстань у дві милі.
— Божеволію! — скрикнув Керн. — Галюцинація! Та у машини її не може бути, Гаррі! Це неможливо, та це росіяни…
— Росіяни? — не вірячи вухам, перепитав Вуд.
— Ви чуєте? Робот розмовляє з ними. У нього чутливіша апаратура, ніж у наших шоломофонах.
— Пізно!
— Ніколи не думав, що мені так пізно доведеться міняти свої погляди!..
— Знаходимося на камені посеред вогняної рідини, — байдуже повідомляв робот. — Вона прибуває по одному дюймові на хвилину. Через тридцять сім хвилин сорок вісім секунд камінь буде затоплено. Ще через сімнадцять хвилин вогняна рідина дійде до колін…
— Вони мчать сюди! Чуєте, шефе? Вони запитують обстановку, вони йдуть нам на допомогу!
— Ніколи не думав, що вони на це здатні! На цій планеті багато чому навчишся, Гаррі… Шкода, що не доведеться скористатися цим у житті…
— Робот теж не зважив на це. Та вони допоможуть нам, врятують нас.
— Ех, малюк, — майже ніжно сказав Керн, — який всюдихід пройде по вогню? Розраховувати треба тільки на самих себе… Є лише одна машина в світі, яка може врятувати нас…
— Ви так гадаєте, шефе?
— Хелло, Джоне, прошу вас. Візьміть містера Вуда і перенесіть його через вогняний потік.
— Що ви, шефе?.. А ви?..
— Вищий закон природи, Гаррі… Молодості — жити. Передайте привіт Мері. Я не завжди був справедливий щодо неї… Отож, Джоне, прошу вас…
— Ширину потоку можна подолати за дванадцять хвилин, через двадцять п'ять хвилин можна повернутися за містером Керном, — прорипів робот.
— О, мій незабутній брате Томас! Він створив не просто мислячу, але й чутливу, гуманну машину! Йдіть, Джоне, я ждатиму вас, у якого є не тільки мозок, але й серце!
Робот посадовив Гаррі на плече і безстрашно рушив у вогненний потік.
Лава дійшла йому до кісточок і вирувала, обтікаючи ноги. Дим підіймався, майже сховавши Керна, який лишився на камені. Гаррі не задихнувся тільки тому, що був у шоломі.
Робот пройшов кілька кроків, та раптом спинився.
— Рідина прибуває по півтора дюйма на хвилину. Коли можна буде повернутися за містером Керном, вона сягне йому вище колін, що може пошкодити його здоров'ю.
— Отож треба повернутися за ним, швидше повернутися, Джоне! Слід спробувати нести обох, Джоне, дуже прошу вас, — квапив машину. Гаррі.
— Треба повернутися, — підтвердив робот.
Над вогняним потоком і димом підіймалася могутня постать закутого в обладунки лицаря, який ніс на плечі юнака.
— Все ж таки повернулися! — розчулено сказав Керн.
— Джон підрахував, що перенести треба зразу двох, шефе! — здалеку сповістив Вуд.
Робот вибрався на камінь. Керн опустився на коліна, щоб дослідити роботові ноги, які заглиблювалися в лаву.
— Чудова машина! Дивна машина! Прекрасна тугоплавка криця! — викрикував він.
Робот узяв на кожне плече по американцеві і знов увійшов у вогняний потік.
Повільно ступали по магмі металеві ноги. Шлакова піна налипала на крицю, яка розігрівалася дедалі більше і вже стала червона як жар.
Робот ішов повільно, але впевнено, його білясті очі пильно дивилися вперед. Руки обережно підтримували Вуда і Керна, які сиділи на залізних плечах обійнявшись.
Рятівний камінь зник у диму. Здавалось, магма вже покрила його. Вона доходила роботу до колін. Може, піднявшись трохи вище, вона вже пошкодила б йому суглоби…
Робот зупинився.
— У чому справа, Джоне, прошу вас? — запитав Аллан Керн.
Особливо суворо й холодно пролунав скрипливий роботів голос:
— Швидкість прибування потоку перевищує два дюйми на хвилину. Рівень вогняної рідини досяг нижнього суглоба ніг. Швидкість пересування сповільнена. Подальше пересування з вантажем небезпечне для моїх механізмів.
— Що він хоче сказати? — вигукнув Гаррі.
— Мерщій! Треба вимкнути його систему самозбереження, інакше він скине нас у лаву! — наказав Керн.
— Де вимикач?
— Мій боже! Він унизу… Вже не дотягнутися.
— Я змушений звільнитися від вантажу, джентльмени, — дуже ввічливо проскрипів робот.
Керн і Вуд вчепились у його голову і один в одного. Залізні руки машини намагались відірвати їх, електромагнітні м'язи напружились, борючись із перенавантаженими м'язами приречених людей.
— Проклята машина! — процідив Керн. Керн стогнав. Робот щось скреготів. Лава клекотіла біля його ніг. Дим підіймався стовпом.
… Всюдихід мчав поміж папоротей. Добров лавірував, обминаючи ліанові сіті, розірвані в багатьох місцях лісовими втікачами.
