Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
— Будь ласка, — запросила вона.
Ми з Віленою попрямували до неї. Сіли.
— Які ваші враження? — запитала Ілонка і обвела рукою просторий інтер’єр зали.
— Наче у казці.
— Справді, наче у казці, — потвердила Вілена.
— Але чому тут не видно людей?
— Тут працюють автомати. Людині тут робити нічого. Хіба що екскурсанти. Подібно нам, — дівчина пригубила усмішку.
— Ба, навіть автоматів не видно, — окинув поглядом голі стіни.
— Апаратура в іншому залі, — вона звелася і пішла до стіни. — Прошу.
Стіна розступилася, і ми потрапили до невеликої, гарно освітленої кімнати, схожої на лабораторію. Нас зустрів неймовірний гамір. Здавалося, ось-ось лопнуть барабанні перетинки. Над головою лунко тріскалися спалахи, що засліплювали, ніби там, угорі, розбурхалася гроза. Під ногами двигтіла підлога. Я затулив долонями вуха, потім знову відкрив їх.
— Пульт управління, — ледь розпізнав голос Ілонки.
Я підійшов до похилої площини, яка спиралася одним кінцем об стіну, а іншим лежала на підлозі, і побачив на ній безліч ручок, шкал, тумблерів, кнопок, написів. Не встиг роздивитися все це, як дівчата покликали мене. Квапилися до виходу. Вони, мабуть, не виносили несамовитого гамору. Вілена підійшла до заглибини в стіні, торкнулася пальцем ледь помітної кнопки. Площина легко поповзла вгору, і перед нами з’явилася ще одна неглибока ніша. Ми ледве вмістилися в ній. Двері опустилися. Нас огорнула пітьма. Тільки дві бліді плями невиразно окреслювалися в ній. Це були обличчя дівчат. Я відчув їхнє дихання. Під ногами ворухнувся м’який пластик, і ми стрімко почали опускатися. Ніби падали у бездонну яму. Я звів голову і побачив угорі темну пустку, яка блимала блідим оком мерехтливого вогника. Поступово темрява почала розвіюватися, перед очима запульсувало море вогнів. Ми знову опинилися на рухомій доріжці підземного коридора, а ще за хвилину вийшли на поверхню. Я зупинився, зачарований хаотичним танцем променів. Побачене вразило мене. Я помітно відчував утому. Дівчата, мабуть, теж.
— Що ж, либонь, на сьогодні досить? — запитала Вілена.
Я ствердно кивнув головою.
— А тепер обідати.
— Пропоную кафе у Парку Диких Троянд, — сказала Ілонка.
Аеромобілем ми швидко дісталися до Парку Диких Троянд. Зайшли у невеличке, обгороджене живоплотом кафе. Там було дуже мало людей. Вілена підійшла до диктофона і продиктувала замовлення. Ми сіли обідати. Тільки тепер я відчув, що мені дуже хочеться їсти. Дівчата замовили овочевий салат, хліб, морозиво, горіхи, яблука, тістечка, фруктовий сік і якийсь невідомий мені пінистий напій, що був налитий у келихи. Я не знав, з чого починати.
— Прошу, — Ілонка першою підняла келих.
Ми випили. Напій мав приємний запах і пощипував язика. На смак він мені зовсім не сподобався.
— Смачно? — запитала Ілонка. Я кивнув головою.
— Що це таке? — запитав, розглядаючи келих.
— Напій, що знімає втому. Ви втомилися?
— Трохи.
— У такому разі випийте ще.
— Дякую, годі. Боюся сп’яніти. Дівчата засміялися.
— Алкогольних напоїв ми не вживаємо.
— Зовсім?
— Ні за яких умов, — сказала Вілена. — Навіщо пити отруту?
— їжте, — запросила Ілонка. — Наприклад, я дуже зголодніла.
— Помічаю, ви нічого не їсте м’ясного? — я намагався надати своєму голосу жартівливого тону.
— Що?
— М’яса. Чому ви не їсте м’ясних блюд?
Вона здивовано подивилася на мене. Певне, не зрозуміла, про що мовиться. Їй на підмогу прийшла Вілена.
— Правильно, — пояснила вона. — Люди нашого суспільства м’ясних страв не їдять.
— Але чому?
Дівчата перезирнулися, не зрозумівши, знизали плечима.
— Ну, як би вам пояснити, — почала Ілонка. — Бачите, ми над цим просто ніколи не задумувалися.
— І ви ніколи не пробували м’яса?
— Якого?
— Певно ж — тварин.
— Ні. А навіщо? Протеїни легко синтезуються…
— Зачекай, Ілонко, — поклала виделку Вілена. — Тут справа не в тому. — І, вже звертаючись до мене: — Пам’ятаєте пророчі слова Ламартіна про те, що настане час, коли люди будуть відчувати таку ж відразу до м’яса тварин, яку вони відчувають до людського. Отже, такий час настав. Ми — переконані вегетаріанці.
“Важко доведеться мені”, — подумав я, але промовчав. Узяв салат і знехочу почав їсти.
— А ще я ніде не можу дістати сигарет, — покінчивши з обідом, поскаржився я.
— У нас не палять.
— Але у мене звичка. Ви розумієте, що це таке?
— Якщо ви і справді не можете обійтися без нікотину, його можна синтезувати в безмежній кількості. Але я радила б розпрощатися із поганими звичками. — Ілонка встала з-за столу, підійшла до автомата, табло якого було густо всіяне хімічними формулами.
Довго чаклувала біля них, аж поки з автомата не посипалося щось подібне до сигарет. Дівчина принесла їх мені на маленькій таці, і я запалив.
— Дякую, — сказав ніяково.
— Не пийте вина, не опаганюйте серце тютюном — проживете стільки, скільки жив Тіціан, — засміялася Вілена. — Здається, так говорив ще Павлов…
— А хто такий Тіціан? — запитала Ілонка.
— От тобі й на! — здивувалася Вілена. — Відомий італійський художник епохи Відродження.
— Прожив дев’яносто дев’ять років, — докинув я.
— Дев’яносто дев’ять? — перепитала Ілонка. — Для нас це не дивина. Теж мені, знайшли старожила!
І дівчата голосно засміялися.
По обіді ми вийшли з кафе і поїхали до мого будиночка. Я розпрощався з дівчатами, піднявся на ґанок і тихо відчинив двері. Тіка не було. Я ще почував утому і якусь внутрішню спустошеність. Сів у фотель і знову запалив. Від незвички легко запаморочилася голова. Густі кільця диму розчинялися у повітрі і, захоплені легким повівом, випливали через напіввідчинені жалюзі. Я підійшов до однієї з них, розчинив її ширше, ще раз глибоко затягнувся димом синтезованої сигарети, що догоріла до самісіньких пальців, і викинув недопалок на подвір’я.
МЕДОВИЙ ТИЖДЕНЬ
Зв’язатися з Олексем Архиповичем Козирем було не так просто. Жив він у невеличкому приморському курортному містечку, його адресу і номер телефону Ніні дав Гаркун, та Станіслав ніяк не міг додзвонитися: може, господар переїхав на іншу квартиру, може, виїхав зовсім з міста. Як би там не було, Станіслав з Ніною вирішили їхати. Ніна саме успішно склала екзамени і була ще у відпустці, Станіслав теж узяв відпустку, і вони поїхали його автомобілем, розраховуючи зустрітися з Козирем, а разом і відпочити, покупатися в морі, посмажитися під південним сонцем. Дні стояли погожі, теплі, отже, на півдні літній сезон саме в розпалі. До курортного містечка два дні їзди, якщо їхати не поспішаючи, аби подорож не втомлювала, приносила задоволення.
Відповідно екіпірувавшись, прихопивши із собою все необхідне, що може знадобитися в дорозі і на морі, вирушили рано-вранці, ще до сходу сонця, поки траса не була перевантажена транспортом і не пекло жарке літнє сонце. Станіслав вів машину впевнено, відчувалося, що сидіти за кермом — його звичне діло, настрій був прекрасний, особливо у Ніни. Ще б пак! Все складалося пречудово. Позаду нелегка екзаменаційна сесія, метушня, переживання; попереду — південь, море, відпочинок. Її романтична натура вимальовувала найфантастичніші пригоди і ситуації, в які вони чомусь обов’язково мають потрапити, бо й справді, що то за поїздка без пригод, що то за подорож, коли вона пройде буденно. Особливо Ніну хвилювала зустріч з Козирем, тут її фантазія дала собі волю. Він уявлявся їй якимсь загадковим, несхожим на інших диваком, що повернувся до них з прийдешнього і приховав у собі безліч таємниць, які має вивідати саме вона, Ніна. Почувала себе детективом, від якого великою мірою залежить успіх задуманої операції. На Славка надіятися нічого. Жіночою інтуїцією відчувала, що перша роль покладається на неї, і не сумнівалася в успіхові. Майбутня зустріч інтригувала, хоч дещо й бентежила.
