Восьме коло пекла - Борунь Кшиштоф (библиотека электронных книг .TXT) 📗
— То зроби так!
— Коли ти хочеш…
Вона натиснула кнопку.
Мюнх довго дивився на пульт, потім раптово повернувся й підійшов до столика, біля якого лежала його дорожня торба. Поклав її на столик. Одкрив і машинально закрив. Якусь мить задумливо бавився довгим пасом.
Потім, немовби забувши про торбу, підійшов до найближчої книжкової полиці. Взяв одну книжку, перегорнув кілька сторінок, тоді поклав на місце. Взяв іншу.
— Що ти шукаєш?
Він не відповів. Поклав книжку на полицю й підійшов до бару. Торкнувся рукою механічного подавача з столовим прибором. Узяв виделку, поклав, узяв ножа…
— Може, ти щось з’їси? Або вип’єш?
Він так різко відсмикнув руку, що ніж упав з подавача на підлогу.
— Самообслуговування в барі надто просте. Досить сказати: “Блокада, прошу…” і назвати номер страви згідно меню. Автомат діє тут за сигналом голосу. Так само, як автомати на вулицях. Скажімо, я хочу помаранчевого соку, — вона взяла картку й прочитала: — “Сік помаранчевий — 23”. Отже, треба сказати: “Блокада, прошу 23”.
Одразу відкрився клапан подавача. На невеликій таці стояла склянка з пінистою рідиною.
— Хочеш? — запитала Кама Мюнха, беручи склянку.
Той заперечливо похитав головою, але потягся до подавача й узяв тацю за ручки. З цікавістю оглядав її, здавалося, зважував у руках.
— Що тебе так зацікавило? Звичайна собі таця! З ручками, аби зручніше нести, — пояснила вона, але Мюнх, мабуть, її не чув. Він дивився вже не на тацю, а кудись поверх Каминої голови, на прозору стіну, за якою виднілася темно-блакитна гладінь моря.
— Це Чорне море. Я навмисне вибрала такий трохи кружний шлях…
Дівчина підійшла до стіни й поглянула вниз.
Тонкою білою стрічкою виблискував на воді слід водольота. Вдалині виднілися ще дві… три… чотири цятки. Вони, здавалося, не рухались. Це, напевне, водно-повітряні яхти ширяють над хвилями…
Кама замислилась Може, треба й Модеста взяти на таку прогулянку. Нехай побачить, нехай скуштує всього…
Почула за собою шарудіння, Мюнх наближався до неї. Огорнув її враз незбагненний якийсь неспокій. Неспокій щомиті дужчав. Знала: мусить обернутися. Зараз, негайно! Напруга ставала нестерпна.
Та не встигла. Щось засвистіло над нею, тоді почувся оглушливий гуркіт, немовби обвалилася стеля.
Світ закрутився перед Каминими очима. Впала на підлогу. Неначе в якомусь страшному сні мелькнуло перекривлене Модестове лице..
Ніби крізь туман бачила, як він біжить до буфета, хапає торбу, смикає паси…
Кама заплющила очі. Силкувалась збагнути, як усе це сталося. Але думки плуталися. Провела рукою по обличчю і, спираючись на другу, спробувала сісти Ще одне зусилля… Ще одне…
Зненацька щось важке впало на неї. Відчувала, що її шарпають чиїсь руки. Тягар давив, притискав до підлоги…
Що діється? Кама пригадала нараз: вона — в кабіні літака, летить з Модестом до Калькутти… Що він їй робить? Навіщо зриває телефонний браслет, викручує руки? Невже хоче зв’язати? Так, круг рук обвиваються пута…
Намагалася вирватися, звільнити руки. Але опір був надаремний…
Тягар трохи полегшав. Напасник ухопив її за плечі, підняв і кинув на крісло. Підійшов до буфета, взяв склянку помаранчевого соку.
Кама відчула на вустах холодний дотик скла. Зробила кілька ковтків. В голові трохи проясніло.
Мюнх стояв проти неї й дивився мовчки.
— Навіщо?.. — промовила через силу.
Він ковтнув слину, неначе хотів щось відповісти. Однак і далі мовчав, уперто дивлячись їй в обличчя.
— Навіщо ти це зробив?
— Ти знаєш…
— Нічого я не знаю. Не знаю!
Біль у голові подужчав.
— Мені зле… Розв’яжи руки, прошу…
— Ні!
— Але ж… Мені справді… Це безглуздо. Що ти виробляєш?
Мюнх знову підніс до її вуст склянку з соком.
Кама заперечливо похитала головою.
— Ось дивись, тут, — вона показала очима, — у кишеньці на грудях мікроаптечка. Плоска коробочка. Дай мені таблетку. Блакитну.
Мюнх квапливо, а водночас ніби боячись трохи, добув коробочку з кишеньки.
— Тепер натисни блакитну кнопку.
Він виконав наказ, і в отворі з’явилася маленька таблетка.
— Ну, дай мені! А тоді соку.
Мюнх нерішуче стояв, дивлячись на таблетку
— Благаю тебе, Моде!
Він підозріло глянув на неї й нараз різким рухом пожбурив мікроаптечку на килим.
— Що ти робиш?! — злякано вигукнула Кама.
Але Мюнх уже щосили топтав коробочку ногами.
Різнобарвні таблетки розсипалися довкола по підлозі, серед решток телефонного браслета.
Тільки тепер Кама до кінця усвідомила небезпеку. Зусиллям волі намагалася подолати тривогу, що дедалі зростала, й змусити мозок працювати якнайчіткіше.
— Модесте! — гукнула вона якомога рішучіше й водночас спокійно.
Мюнх закляк на місці й повільно підвів голову.
— Модесте! — повторила Кама. — Розв’яжи мені руки!
Він зробив рух у її бік, ніби хотів виконати наказ, та не ступив і кроку.
— Ні! Коли зумієш, звільнися сама! Зумієш?
Кама мовчала. Вона інстинктивно відчувала: од цієї відповіді залежить дуже багато. Одначе збрехати не могла.
— Не можеш звільнитися? — вигукнув зловтішно. — Не можеш? А де ж твої заступники? Поклич їх на допомогу! Ну! Поклич! — вхопив її за плече.
— Що ти хочеш зробити? — запитала Кама, намагаючись зберегти спокій.
Мюнх поважно глянув їй у вічі.
— Я ходу тебе… врятувати!
— Мене? Не розумію.
— Я хочу врятувати твою душу. Ще не пізно. Чого так дивишся на мене? Ти, напевне, й сама не знаєш… Ти не можеш бути направду… така… Це він промовляє твоїми вустами! Але я прожену його!
— Кого?
— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я кажу. Скажи все, щиру правду. Цієї ж миті! Настав час, коли ти станеш перед найвищим суддею… Бог милосердний…
— Слухай, Моде, навіщо ти мені загрожуєш? Чого ти від мене хочеш? Якої правди?
— Ти знаєш… Тобі не вдасться мене ошукати! Я все зрозумів. Зло — в твоєму тілі. Тільки в ньому… Уже ніщо не врятує твого тіла! Але душа безсмертна! її не можна губити! Заклинаю тебе ранами господа нашого! Допоможи мені вигнати сатану з твого тіла! Врятуй свою душу!
— Але ж…
— Кажи за мною: “Во ім’я отця і сина…”
— Але ж, Моде! Я тобі вже не раз пояснювала…
— Ну й що?.. Я знав, ти не можеш молитися!
— Можу, але ж річ не в тім, щоб я повторювала слова молитви. Тобі здається — я посланець пекла. Чаклунка або чортиця. Але це неправда. Я така сама людина, як ти! Як інші люди на Землі!
— Ти брешеш! — хапливо урвав він. — Ти ошукувала мене! Був час, коли мені здавалося, що ти янгол… Але я помилявся. То була омана! Ти вдавала з себе таку, щоб одурманити мене… Закувати в пекельні кайдани! Щоб я думав про тебе і забув про бога, про мету, якій мушу служити!
Спираючись на спутані руки, Кама сіла й опустила ноги на підлогу.
— Вгамуйся! — промовила вона, підвищуючи голос. — Я ніколи тебе не ошукувала. Ти хочеш знати все? То я скажу тобі. Немає ні дияволів, ні янголів! Що б ти не робив, де б ти не шукав — ніде їх не знайдеш!
— Ти брешеш! Я був у чистилищі! Я бачив!
— Я тобі вже казала: ти, напевне, спіткався з якоюсь невідомою цивілізацією, котра відвідала Землю. Якимись істотами, що мешкають в інших світах…
— Він знову промовляє твоїми вустами! — злякано вигукнув Мюнх. — Згинь! Згинь!
— Чого ти хочеш од мене? Щоб я ствердила всі твої вигадки, уявлення давноминулих часів? Саме це була б брехня!
Кама підвелася з крісла, але Мюнх підскочив до неї, вхопив за плечі й повалив на коліна.
— Молися! Проси прощення! Бог наш милосердний… Я хочу тобі добра! Не силуй мене…
— Ти знову мені погрожуєш?
— Я не погрожую, а прошу… Я не хочу цього, — він сховав обличчя в долонях. — Але я не можу інакше…
— Отже, коли я не скажу того, що хочеш почути, ти вб’єш мене? — спитала вона відверто.
