Привид іде по землі - Бердник Олесь Павлович (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Агентуру пущено в хід
На порозі кабінету з’явилася висока постать Коммеса. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але, побачивши, що міністр сам, розгублено завмер з піднятою рукою.
Шліссер підскочив до нього й загримів, жестикулюючи:
— Оточіть міністерство поліцаями так, щоб муха не пролетіла. Тільки що з мого кабінету втік оцей ваш… Лосс.
— Як втік? — скрикнув Коммес. — Куди? Що він, зрештою, дух чи що?
— Не знаю, — роздратовано одрізав Шліссер. — Хто б він не був — схопіть його, затримайте!
— А якщо…
— А якщо він буде боронитися — вбийте його! Це дуже небезпечний злочинець.
— Я ж говорив вам.
— Дійте.
— Слухаю.
Коммес вибіг з кабінету. В коридорах загупали кроки. Міністр підійшов до вікна, підняв штору. Сонячний промінь навскіс увірвався до приміщення. В золотому потоці затанцювали блискучі пилинки. Шліссер відчинив вікно, глянув униз. Рух на вулиці Алькала був припинений, поліція оточила будинок міністерства суцільним кільцем.
— Брехня, — пробурмотів міністр. — 3 моїх рук не втечеш — чи привид ти, чи нормальна людина.
На столі задзеленчав дзвінок, спалахнув червоний сигнал. Шліссер похапцем підійшов до пульта, ввімкнув динамік.
— Повідомляю, що злочинець з’явився раптом біля глухої стіни міністерства, — прозвучав голос офіцера, командира оперативної групи. — Він повністю ігнорує наші накази.
— Стріляйте, чорт візьми! — крикнув Шліссер. — Схопіть його, або вбийте!
— Слухаю!
Голос замовк. Минуло кілька тягучих хвилин. Міністр нервово підійшов до вікна, потім знову наблизився до столу. Прокляття! Життя текло спокійно й розмірено, а тут раптом з’явився якийсь авантюрист і завдав одразу стільки мороки…
У динаміку почулося хрипке дихання офіцера, потім схвильований голос:
— Сеньйоре Хуано! Трапилося щось неприродне, незрозуміле!
— Ну що, що там таке?
— Наші люди почали переслідувати злочинця. Він через прохідний двір хотів вискочити на сусідній бульвар. Поліція закрила цей вихід. Тоді він спокійно пішов прямо на них і…
Голос офіцера затремтів. Було чути, як цокотять його зуби.
— Ви солдат чи баба? — люто заревів міністр. — Чому розкисли? Говоріть, що трапилося!
— Пробачте, сеньйоре Хуано, — пробелькотів офіцер. — Якби ви побачили таке, то невідомо, як реагували.
— Коротше, чорт би вас забрав, — аж задихнувся від люті Шліссер. Шия в нього побагровіла, нервово засмикалась щока.
— Злочинець наблизився до полісменів, — доповідав офіцер, — і вони накинулися на нього, щоб схопити. Та це було схоже на те, ніби люди наскочили на привида…
— Що ви хочете цим сказати?
— Злочинець вільно пройшов крізь лаву людей, ніби він був із повітря. Це якась містика. Люди злякалися і розбіглись… Я сам бачив, як злочинець ішов і сміявся.
— І що зробили ви?
— Я дав наказ стріляти, — твердо відповів офіцер. — Злочинець якраз переходив через пустинний сквер. Там нікого не було.
— Ну й що?
— Жодна куля не вразила його, хоч стріляли з автоматів п’ятнадцять чоловік. Або ця людина з повітря, або це дух, привид. Таке видовище доконало моїх людей. Деякі, не звертаючи уваги на мої накази, побігли назад.
— Не дивно, коли сам командир такий, — злісно сплюнув Шліссер.
Офіцер ображено засопів, хвилину помовчав.
— Досить вам! — гримнув міністр. — Ображатись не час! Що ви зробили далі?
— Нічого. Ми бачили, як злочинець кинувся на майдан Пуерта-дель-Соль. На нього на повному ходу наскочила машина. Водій з переляку крутнув убік і врізався в магазин парфумів. Там почалася пожежа. Є жертви…
— А злочинець?
— Залишився неушкодженим. Він зник па тому боці майдану. Я не зміг примусити полісменів переслідувати такого незвичайного злочинця. Та й сам я готовий твердити, що це не звичайна людина.
— Ви дурень і кретин! Випустити такого злочинця з рук! Та я вас…
— Сеньйоре Хуано! — неввічливо перервав шефа офіцер. — Пробачте, але ви не дослухали до кінця. Три мої агенти весь час непомітно переслідують порушника. Я вважав, що краще буде дізнатися, де живе цей Лосс, або його товариші, співучасники…
— Ах, так! Ну це інше діло! Правильно!
— Радий служити каудільйо і вам!
— Повідомте мене, як буде посуватись переслідування. Негайно, як тільки дізнаєтесь про щось цікаве. Людей відведіть назад. Репортерам — ні слова.
— Слухаю.
Шліссер вимкнув динамік, сів у крісло, замислився. Йому стало ясно, що звичайними методами з Лоссом не впораєшся. Значить, це справді не якийсь там фокус чи гіпноз, а надзвичайний винахід. Треба було приймати рішення, доки справа не дійшла до таємної поліції і фаланги. Є два шляхи — умова з самим Лоссом або оволодіння винаходом за допомогою хитрощів. Але з чого почати?..
Щаслива думка майнула в свідомості міністра. Треба дізнатися про все, що зв’язане з цим “привидом”. Хто його дружина, батьки, товариші? Може, розгадка криється не в ньому самому?
Міністр бадьоро потер руки. Треба діяти. Найпростіше — це знищити Лосса і все, що хтось там винайшов. Тоді життя знову увійде в спокійне русло. Але інша думка розтривожила душу Шліссера, розбудила заснулі почуття. Це була жадоба слави, незвичайних пригод, бажання піднятися над іншими… Ідея, яку висунув Лосс, грандіозна. Невразлива армія, армія привидів. Світ падає перед волею цієї армії. І далі…
Далі думка міністра не сягала. Але й цього було досить. У рожевому тумані мрій вимальовувалась власна постать в ореолі слави, в розкішному мундирі великого… Цур, цур! Щоб не зурочити! Хай доля сама веде туди, куди боїться заглянути думка.
Якщо навіть передати винахід каудільйо, то й тоді держава не забуде його послуги. Адже препарат може перевернути світ. Тільки б не допустити, щоб Лосс порозумівся з ким-небудь іншим. Він може добратися до таємної поліції, навіть до каудільйо. Ні, ні! Ні в якому разі! Тільки оволодіти винаходом самому або знищити цього авантюриста.
Сигнал. Знову офіцер оперативної групи. Що там?
— Поздоровте мене, сеньйоре Хуано! — радісно пролунав голос офіцера в динаміку. — Злочинець у нас в руках!
— Як в руках? — стрепенувся Шліссер.
— Ми знайшли його кубло. Агенти переслідували його весь час. Він не помічав їх. Два рази злочинець сідав до тролейбусів, пішки перейшов міст через Мансанарес. Потім він попрямував до котеджів понад парком Каса-де-Кампо.
— Чудесно. І що далі?
— Він зайшов до котеджа, який належить відомому фізику професору Тенку.
— Ну?
— От і все. Злочинець більше не з’являвся. Професора дома, очевидно, нема. За останніми відомостями, він нібито в місті…
— Досить. Дякую, — похвалив офіцера Шліссер. — Ви заслужили нагороду й одержите її. Тримайте агентуру. Слідкуйте за будинком безперервно.
— Слухаю, сеньйоре Хуано.
Міністр енергійно підсунувся до столу поближче, натиснув кнопку. На пульті заблимали різноколірні цифри. Агенти були на місцях. Шліссер схилився до мікрофона, тихо, але чітко промовив:
— Коммес! Виконуйте негайно. Всі відомості про професора Тенка, Алессандро Лосса, Моріса Потра. Родичі, знайомі, друзі, робота, звички, біографія. До восьмої години вечора, тобто через три години, доповісти мені.
Міністру ніхто не відповів. Вогняні цифри на пульті погасли, але Шліссер знав, що з цієї секунди десятки агентів підіймуть на ноги працівників довідкових бюро, штатів периферійних відділень поліції, адміністративні органи по реєстрації народжень, шлюбів, смертей. До вечора міністр буде знати про Тенка більше, ніж той сам про себе.
Шліссер глянув на годинник. Було чверть на шосту. Час обідати.
Він вийшов у коридор, незадоволено скривився. Біля кожних дверей стояв вартовий, всі вони мали насторожений, непевний вигляд, ніби ждали несподіваного нападу.
— Чортзна-що! — стиха вилаявся міністр. — Якого страху нагнав цей Лосс. Бріммес!
З-за першого повороту коридору з’явився черговий офіцер, виструнчився перед шефом.
