Господар - Пагутяк Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
Директорові не подобалось у Саві, може, лише те, що той не звертав ніякої уваги на публіку (насправді хлопець просто боявся туди хоч глянути).
Отак Сава жив більш як три роки. Номер з ласками приніс йому значний успіх, хоч публіка любила трохи гостріші враження, ніж ті, які давала сумовита пантоміма, що розігрувалась між Савою і ласками. «Людина-ласк» — про таку афішу для свого цирку мріяв Віктор, коли після пляшки вина він відчував у собі здатність завоювати весь світ. Однак Сава відмовився від будь-якої реклами, пригрозивши, що покине цирк. Він боявся, щоб не дізнались в університеті, бо ж студенти не мали права підробляти. Про моральний бік цієї справи він не думав, бо не робив нічого поганого і в цирку почував себе природніше, ніж у величному домі під назвою університет. Дні, коли у цирку не було вистав, Сава проводив у бібліотеці, й іноді його очі блукали по стелі, зупиняючись на вікні.
Притемнена арена. Сава, у сріблястому костюмі з перекинутим через плече яскраво-червоним оксамитовим плащем, виходить і, сівши на картонний камінь, виймає з кишені сопілку, притуляє її до вуст. Слабкий голос долинає до ласків. Вони кружляють навколо Сави, зачаровані мелодією. Сава прагне самотності й спокою. Він ставить між собою і ласками різні перепони: стіну, вогонь, воду. Але чари сопілки сильніші…
А потім темпі, смердючі вулички, де за кожним поворотом причаїлась смерть. Раптовий напад… Різкий біль у голові, болото, в якому Сава ледь не захлинувся. Він навчився захищати себе, йому доводилося відбивати напади невідомих, чути їх стогін, приглушені зойки, ніколи не знаючи, скільки нападників: троє, шестеро чи двадцятеро. Побитий, він змушений вернутися в цирк, вмиватись біля колонки з водою і йти спати до звірів, на купу соломи поруч з ласками.
Вранці, на заняттях, товариші підсміювались над ним, просили розповісти про любовні баталії, які Сава витримав цієї ночі. Він зводив усе на жарти.
Сава хотів, щоб хоч раз йому довелося захищати не себе, а когось іншого, хоч би й кохану, про яку він не мав права навіть думати і не мав часу шукати.
Влітку він вирушав з усім цирком у мандри. То були два щасливі місяці. Тіло його вкривалось золотистою засмагою, мозок відпочивав. На відпочинку звірі гралися в зеленій траві, скинувши з себе всю дресированість, тільки мавпочка Єва мерзла і, закутавшись у Савину ковдру, сиділа на приступці машини, безрадісно дивлячись на світ тьмавими очима.
Котроїсь зими вона померла, і Сава поховав її на звалищі біля самотнього дерева, про яке важко було сказати з першого погляду, живе воно чи мертве. Сава похукав на замерзлі руки, а потім підняв очі догори, але, крім одноманітного сірого неба, не побачив нічого. Йому стало Ще страшніше. Він розпалив багаття з дерев’яних уламків, які швидко згоряли, розтріскуючись вусібіч іскрами, і став чекати, що хтось до нього прийде. Прийшла замерзла кішка, довго терлась об стовбур кістлявою спиною, жалібно нявкаючи. Нарешті вмостилась Саві на колінах, і він гладив її брудну шерсть, тихенько наспівуючи якусь пісеньку. Кішці снились неспокійні сни, й вона здригалась усім тілом…
— Доки ви будете за мною йти? — нарешті не витримує Сава.
Той, до кого він звертається, невисокий худий хлопець з сірими очима і якимось безбарвним волоссям, спиняється і виймає з кишень руки.
— А може, я твій ангел-хранитель? — посміхається він.
— З яких це пір?
— Принаймні від сьогодні ним буду. Можеш повірити, що це для мене велика честь?
— То це ти?.. — вражено дивиться на нього Сава.
— Так, це я сьогодні підгавкував. Будьмо знайомі, Анастас.
— Вибач, поговоримо іншим разом. Я спішу…
— Куди? Куди може спішити студент, котрого вигнали з університету? Він може лише сісти ось на цю лавку і побалакати з ангелом-хранителем, що йому далі робити…
— Я знаю, що мені робити далі.
— Вештатись з мандрівним цирком? Є цікавіші заняття. Сідай і не дмися, як гусак. Ти по-дурному себе вів сьогодні. Могло бути інакше. Ти можеш поновитися згодом…
— Навіщо? Ноги моєї там більше не буде!
— Я ж кажу, ти міг поводити себе не так скромно. Всі горіли бажанням послухати пікантні подробиці з життя комедіантів. Я б теж послухав. А ти набрав у рот води. Нічого, завтра я дізнаюся з газет, що ти хотів сказати. А по радіо, напевно, передадуть биття твого сполоханого серця. Репортери так і увивались коло тебе. Для них, безперечно, не залишився непоміченим той факт, що ти двічі шморгнув носом.
Сава посміхнувся.
— Ну, якщо ти вже посміхаєшся, значить, все гаразд!
— А хто ти є насправді?
— Нещасний аспірант всього-на-всього. Якби я знав тебе раніше, тобі б вдалося уникнути цього дурного судилища. Принаймні у відповідь на їхній сценарій ми б розробили свій.
— А ця жінка, ти її знаєш?
— Трохи знаю. Це моя мати. Вона йде на пенсію, так що їй нічого не загрожує.
— Хороша в тебе мати.
— Мати як мати. Все життя мені вказує, що я маю робити. Слухай, Саво, на цій планеті тобі нічим займатись!
— Я сам це знаю.
— Але є ще Селія! Я дурень, що не познайомився з тобою раніше, ми давно б уже там займалися ділом. Не дивись на мене так, наче я божевільний. Серед аспірантів божевільних немає. Ти мені скажи, що ти знаєш про Селію?
— Там немає лісу.
— Правильно, Але буде. А ще що ти знаєш?
— Там були ласки. Напевно, усі загинули через шкідливий клімат…
— Ласки ще є. Мої друзі їх бачили. А щодо пустелі, то воду можна здобути. Я тобі покажу проби грунту. Там можуть рости фруктові дерева!
— А радіація?
— Дурниці! Колись на Селії проводили експерименти, та й то під землею.
— Щось я не розумію… — наморщив лоба Сава, — Хто нас туди пустить?
— Пустять! Туди й злочинців пускали б, якби ті захотіла. Клімат жахливий, там довго ніхто не витримує. Ми поїдемо в складі невеличкої експедиції від Екологічної комісії, як біологи.
— А що ми будемо робити?
— Рятувати ласків. Але це неофіційно. Вони ще чудом збереглися. Тисяча голів, не більше, за скромними підрахунками.
— Тисяча?! — вражено перепитав Сава, — За двадцять п’ять років лише тисяча?
— А ти що думав? Мільйон?
— Правда. Тут люди іноді вмирають з голоду, хвороб. Я сам бачив. Живуть в халупах. А ти кажеш — ласки…
— Панування еліти, що ти хочеш! Науково-технічний прогрес! Жертви мусять бути, аякже! Навіщо ти мені це кажеш?.. Я не винен, що, завдяки матері, маю змогу вчитись, а то, хто знає, ким би я став. Може, клоуном… З нас виховують білоручок. Ми нічого не вміємо робити. Якщо тебе труднощами не здивуєш, то для мене зараз найголовніше — не втратити рештки людяності й присвятити себе потрібній комусь справі. З наукою покінчено. Мене давно вже нудить від неї. Розумієш, Саво, ти наштовхнув мене иа геніальну думку… Ми повинні обжити цю планету, тим самий врятуємо не тільки ласків, а й людей з тих кварталів на смітниках. У них буде робота, дім…
— Знову переселення. Акліматизація… І принесемо туди гроші, вино, хвороби. Наші звички, наше сміття. А потім знову будемо шукати нову Селію.
— Нехай, але ж ми не прилетимо туди на все готове…
— А кошти?
— Роздобудемо, Саво! Екологічна комісія дасть на дослідження. А з часом ми залучимо до цієї справи маси, приватні товариства.
— А ласків знову відправимо в резервацію…
— Ти неможливий, Саво! Чесне слово! З ласками ми знайдемо спільну мову: вони — мислячі істоти. Ти подумай над усією цією історією. Люди їх бояться, смирних, щирих створінь. Чому? Я тебе питаю: чому? Всесвіт вважають одноманітним щодо проявів мислячої матерії. Якби ласкам довелося боротися за існування у важкому кліматі, вони б стали людьми з усіма їхніми вадами.
— Чому ж вони не борються за своє існування на Селії?
— Я чекав цього питання. По-перше, вони борються, але ностальгія…
Сава невесело розсміявся:
— По-моєму, ласки деградували. Вони не витримали конкуренції з більш активними людьми.
