Позначена блискавицею - Гайдамака Наталья Лукьяновна (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
Вона не помітила навіть, коли Сутар спустився зі Щ свого трону й опинився біля неї.
— Ти не віриш мені… О, бачу, твоє чуле, вразливе серце встигли отруїти ненавистю та зневірою. Я покараю тих, хто це зробив!
Раптом Сутар змінив тон, заговорив спокійно та діловито:
— Скажи, Вікторіє, що тобі відомо про ту жінку?
— Нічого.
— Навіть імені її не знаєш?
— Ні.
— А як вона зверталася до тебе?
— Вона називала мене: сестро…
Очі Сутара блиснули зловтіхою, і Віта зрозуміла, що припустила помилки. Та було вже пізно. Вона не помітила, що Грізний бог перейшов на мову Грестора.
— Ти ще не навчилася брехати, — докірливо похитав головою він. — То що ж розповіла тобі ота нещасна?
— Нічого.
— Щось у ній самій і в її поведінці не здалося тобі дивним?
— Ні.
— А рубець на щоці?
— Вона весь час затуляла обличчя покривалом.
— Отже, ти не бачила її лиця?
— Ні.
— А чоловік? Чорнобородий чоловік туди не приходив?
— Нікого більше я там не бачила.
Раптом вона відчула різкий біль у нозі, на місці торішнього перелому. Влітку вона стрибала із саморобної вишки на ставку, але одного разу там, куди вона збиралася пірнути, виринув якийсь хлопчак, вона змінила напрям, потрапила на мілке і зламала собі ногу. Півтора місяця довелося пролежати… І от той самий біль знову пройняв її так, що аж у в очах потемніло. Дівчина несамохіть поглянула вниз.
— Кістка ціла, і з ногою нічого не сталося, Вікторіє. Але твоє тіло, твої нерви пам’ятають той випадок і той біль, — бачиш, я й це про тебе знаю, — і вони згадають його стільки разів, скільки захочу цього я. Однак я не полюбляю ні крові, ні страждань і не збираюся тебе катувати. Запам’ятай: кожного разу, коли ти скажеш мені неправду, ти відчуєш цей біль. Усе залежить від тебе самої.
Віта мовчала. Він зазирнув їй в очі.
— Чи не занадто ти покладаєшся на себе, дівчино з Землі? — Грізний бог знову всівся на трон і височів тепер над Вітою. — Людина — жалюгідна комашка. Так легко знищити її. І ще легше — зламати! Вона боїться голоду, холоду, спеки, болю… Зрештою, її можна просто залякати, і тоді вже не треба силувати. Певен, що твоєї впертості вистачить ненадовго…
Віта закусила губу. Жалюгідна комашка… Страх перед болем… Невже Сутар має рацію і людину справді так легко зламати?
— Чого ти хочеш від мене? — спитала, аби не мовчати.
— Отак краще, люба госте. Слухняних чекає нагорода. Я не пропонуватиму тобі те, чим задовольниться більшість із мешканців Грестора, бо їм досить ситної їжі, яскравого вбрання, теплої хати, можливості віддавати накази іншим. Ні, я розумію, з ким маю справу. Я дам тобі незрівнянно більше, Вікторіє. Ти на власні очі побачиш древні світи, вдихатимеш повітря і вбиратимеш барви минулих століть, я проведу тебе ними, немов велетенським музеєм, а потім — потім ти полинеш у світи прийдешності, ти подорожуватимеш ними так само легко, як подорожують із країни в країну, з міста в місто… Ти побачиш те, чого ніхто з твоїх співвітчизників не зможе побачити ніколи… Це королівський дарунок, дівчино. Він — для тебе, для твоєї палкої та відважної душі. Я вмію цінувати вірність та відданість. Я дам твоєму допитливому розумові небачені можливості…
— Не треба, — сказала Віта. — Нічого я не хочу.
— Дитино! Та чи розумієш ти, кому намагаєшся чинити опір? Миша проти кота… Втім, це навіть добре, що ти така вперта, бо коли я наверну тебе на свою віру, твої переконання будуть непохитними.
— Я не хочу твоєї віри.
— А що тобі відомо про неї? Мої піддані мають усе необхідне. Ніхто з них не голодує, не хворіє, не працює понад силу. Вони не знають лиха!
— Протези щастя теж. Хіба той, хто весь час боїться чогось, може бути щасливим?
— А якщо для них це і є — щастя? їм не дошкуляють ні докори сумління, ні вагання, ні сумніви. їх ніколи не роздирають суперечливі почуття. Вони знають, що є їхнім обов’язком, — і виконують його. Я дав їм віру — хіба ж це мало? Віру в суворого, непохитного, але мудрого бога, який ніколи не карає даремно. Вони щасливі своєю вірою!
— Вони щасливі? Хіба тим, що нещасні однаково! Ніхто з них не сміє мати ні власної волі, ні думок, ні почуттів. Все це вони принесли в жертву Грізному богу, їхня віра — це страх!
— Нехай! Нехай спочатку в їхнє єство увійде страх — доки вони не збагнуть, що для них — добре і що — корисне. Страх утримає їх від помилок. Це люди темні, забобонні, їх треба силоміць навертати на шлях добра та істини…
— Добро — і силоміць?
— Вони ще дякуватимуть мені! У віках прославлятимуть моє ім’я!
— Яке ж саме?
Сутар аж похлинувся колючим та в’їдливим сміхом.
— О, я так і знав, що тобі й це відомо! І ти ще твердиш, що не зустрічала чорнобородого? Гадаєш, я не знаю, що це його люди відбили тебе в підземеллі, що де він навчив тебе так швидко тутешньої мови, що це він розповідав тобі про мене жахливі речі?
— Ні!
Біль знову обпік ногу дівчини, вона ледве стрималася, щоб не скрикнути.
— Дурненьке дівчатко! Кого ти захищаєш? Задля кого приймаєш муку? Ти захопилася ним, бо вважаєш його героєм, захисником знедолених та скривджених. Ось чому ти борониш його! Але ж усе, що він наплів тобі про мене, злісна брехня! Він — зовсім не той, за кого себе видає. Це, щоб ти знала, мій найзапекліший ворог! Єдина його мета — підступно скинути мене й самому посісти цей трон!
Сутар вочевидь розхвилювався і почав зовсім не по-королівськи швидко ходити взад і вперед, вимахувати руками.
— Він прикинувся моїм другом, а потім зрадив. Хіба можна вірити тому, хто зраджує друзів? Хто потай вистежує їх? Хто їх грабує і здіймає на них зброю? Він — шпигун, зрадник, мерзотник, твій Ратас!
— Не знаю ніякого Ратаса.
Губи стали зовсім дерев’яними, їй здавалося, що вона ось-ось втратить свідомість.
— А ти яе замислювалася над тим, звідки відомо йому так багато про мене? Про Ерітею? Про подорожі іншими світами? Бачиш, він не все відкрив тобі, приховав, що сам — теж з Ерітеї, що ми з ним разом прийшли сюди, в Грестор! Він — убивця, безжальний убивця, руки його в крові жителів Грестора, і нема йому за це прощення! Я ні до кого тут і пальцем не торкнувся, а він порушив закон! Він прикинувся був моїм другом. Та згодом йому замало здалося ділити зі мною владу. І тоді він виступив проти мене, він підбурює на війну цих бідолах, важать їхніми життями… О так, він нічого не казав тобі нро це, я знаю. Кому ж охота зізнаватись у зраді! Кому…
Сутар не встиг закінчити фразу. Задзеленчало скло, і величезний вітраж за його спиною розсипався на друзки. Віта почула навіть не крик — розпачливий лемент того, хто називав себе Грізним богом Бісехо.
У розбитому вікні на тлі нічного неба завис золотий човен. У ньому стояв Ратас із піднятим мечем у правиці.
Він знову прийшов порятувати її! Проник крізь мури, подолав сторожу, доступився до золотого човна!
Та дівчина не встигла навіть зрадіти. Сутар щодуху дременув до маленьких дверей, захованих у стіні, через які перед цим вийшов Турс. Втече! І Віта — де й сили з’явилися, адже ще мить тому їй здавалося, що не в змозі бодай ворухнутися, — кинулася йому під ноги. Грізний бог розпластався на підлозі, а коли спробував підвестись, над ним уже стояв Ратас.
— Ти не можеш убити мене! — заволав Сутар. — Не маєш права! Якщо я завинив, нехай мене судять! Вимагаю суду!
Ратас трусонув його за блискучий комір так, що той затріщав, і приставив меч до горла. У вузькі двері, штовхаючись і заважаючи одне одному, пхалися золотошоломники.
— Віто, в човен! — гукнув Ратас.
Дівчина побігла до вікпа. Почула, як раптом урвався крик Сутара й щось важко гупнуло на підлогу. “От і все, — подумала вона. — Кінець Грізному богові”. Але Віта помилилася. Ратас відкинув перших воїнів, що вже підскочили до нього, стрибнув у човен, жбурнувши на дно обважніле тіло Сутара, і натиснув на якийсь важіль. Човен почав набирати висоту. Із розбитого вікна вистромилося кілька воїнів, навздогін засвистіли стріли. Влучно кинутий спис ударив у корму, човен сильно гойднуло, він мало не перевернувся. Сутар заворушився на його дні, застогнав і розплющив очі.
