У сріблястій місячній імлі - Циргибель Герберт (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗
Рей Бредбері
У СРІБЛЯСТІЙ МІСЯЧНІЙ ІМЛІ
Коли вони просто з ракети ступнули в нічну пітьму, то в першу мить так змерзли, що Спендер одразу почав збирати марсіянське хмиззя для вогнища. Він і словом не прохопився про те, щоб відсвяткувати радісну подію, лише розклав багаття і прикипів поглядом до вогню.
Потім у пір’ї рожевого полиску, що забарвило рідке повітря над висохлим марсіянським морем, глянув через плече на ракету, яка пронесла їх усіх — капітана Уїльдера, Черока, Гетевея, Сема Паркхілла, його самого — крізь чорні німі зоряні простори у цей мертвий марево-світ.
Джеф Спендер дивився па своїх товаришів і чекав, коли почнеться гармидер: зараз здіймуть галас, стрибатимуть і горлатимуть… Тільки-но мине заціпеніння від приголомшливої думки, що вони перші люди на Марсі. Хоча жоден із них уголос цього не казав, проте багато хто в душі сподівався, що їхні попередники сюди не долетіли і пальма першості належатиме цій, Четвертій, експедиції. Звісно, вони нікому не бажали зла, а втім, мріяли про славу і бучні почесті, доки їхні легені призвичаювалися до розрідженої атмосфери, від якої в голові немов хміль бродив, якщо рухатися надто швидко.
Гібз підійшов до багаття і запитав:
— Навіщо хмиз, маємо ж на кораблі хімічне пальне?
— Дарма, — навіть не підвів голови Спендер.
Негоже у перші відвідини Марса зчиняти шарварок, тягти в корабля таку недоречну тут піч. Справжнісіньке привізне блюзнірство. Ще встигнуть, ще буде час жбурляти бляшанки з-під згущеного молока в горді марсіянські канали, шерхло тертимуться пожмаканими сторінками “Нью-Йорк таймс” об срібно-сіре дно порожнього марсіянського моря, а бананове лушпиння і масні обгортки валятимуться серед прекрасних зубчастих руїн марсіянських поселень. Усе попереду. Його аж пересмикнуло від такої думки.
Спендер годував вогонь з рук із таким відчуттям, ніби приносив жертву мертвому титану. Адже вони сіли на велетенський могильник. Тут загинула цивілізація. Звичайнісінька порядність вимагала, щоб у першу ніч вони поводилися пристойно.
— Не до смаку мені таке святкування, — повернувся Гібз до капітана Уїльдера. — Як на мене, сер, треба влаштувати вечірку: роздати людям м’яса та джину і трохи розігріти кров.
Капітан дивився на мертве місто, яке розкинулося за милю від них.
— Ми всі потомилися, — сказав він відчужено, немов не міг відвести погляду від міста і геть забув про свою команду. — Краще завтра ввечері. На сьогодні досить і того, що ми щасливо подолали міжзоряний простір, жодного разу не зіткнулися з метеоритом і не втратили нікого з екіпажу.
Космонавти нудьгували, знічев’я тинялися біля ракети. Їх було дванадцятеро. Спендер уважно стежив за ними. Люди були незадоволені. Ризикуючи життям, вони зробили велику справу, тож тепер їм кортіло напитися, горлати пісень і зчинити стрілянину, аби всі знали, які вони хвацькі хлопці: прорубали дірку в космосі і домчали ракетою аж на Марс!
Але ніхто не галасував.
Капітан тихо віддав наказ. Один з космонавтів збігав у ракету і приніс консерви, які роздали без зайвого шуму. Мало-помалу розговорилися. Капітан сів і стисло розказав про хід всієї мандрівки. Вони й самі те добре знали, але слухали з насолодою: приємно ще раз почути, що справу зроблено, головне — позаду. Про зворотну подорож говорити не хотілося. Хтось був заїкнувся про це, але йому порадили припнути язика. В подвійному місячному сяйві мигтіли ложки.
У небі зблиснув віхоть сліпучого полум’я, і відразу ж біля табору сіла допоміжна ракета. Спендер дивився, як одчиняється люк і виходить Гетевей — лікар і геолог. Кожний учасник експедиції мав дві професії, доводилося заощаджувати місце на кораблі. Гетевей неквапно попрямував до капітана.
— Ну що? — спитав капітан Уїльдер.
Гетевей поглянув на місто, що тьмяно мерехтіло в зоряному сяйві. Потім ковтнув слину і перевів погляд на Уїльдера.
— Он те місто мертве, капітане, мертве вже багато тисяч років. Так само, як ще три у горах. Але в п’ятому, за дві тисячі миль звідси…
— Кажіть.
— Ще минулого тижня там жили люди. Спендер підхопився на ноги.
— Марсіяни, — додав Гетевей.
— Де ж вони тепер?
— Померли, — сказав Гетевей. — Я зайшов до одного будинку. Гадав, він, як і інші будинки в решті міст, залишений ще в сиву давнину. Боже праведний, там були покійники! Ніби я ступив у купу зруділого листя! Немов струхлі стебла і клапті горілого паперу — все, що від них зосталося. До речі, марсіяни померли днів десять тому.
— А решта міст? Ви їх оглядали? Є там хтось живий?
— Нікого. Я потім іще не одне перевірив. Чотири з п’яти покинуті ще бозна-коли. Навіть не уявляю, де поділися їхні мешканці. Але в кожному п’ятому — одне й те саме. Трупи. Тисячі тіл.
— Від чого вони померли?
— Ви не повірите.
— Що їх убило?
— Вітрянка, — коротко відповів Гетевей.
— Не може бути!
— На жаль, так. Я зробив аналізи. Вітряна віспа. Її дія на марсіянський організм протилежна дії на організм землян. Думаю, вся справа в обміні речовин. Вони звугліли, мов головешки на згарищі, всохли, перетворилися на хрусткі пластівці. Але це, безперечно, вітрянка. Отже, і каштан Йорк, і капітан Уїльямс, і капітан Блек — усі три експедиції досягли Марса. Що з ними сталося — лише богові відомо. Але ми, принаймні, напевне знаємо, що вони ненавмисне зробили з марсіянами.
— Жодних ознак життя?
— Цілком можливо, що кілька кмітливіших марсіян вчасно втекли в гори. Навіть коли це й так, закладаюся, їх надто мало, щоб виникло колоніальне питання. Цій планеті настав кінець.
Спендер відвернувся і знову підсів до багаття, втупивши погляд у вогонь. Вітрянка! Господи, уявити навіть страшно: вітрянка! Народ споконвіку розвивається, вдосконалює свою культуру, зводить отакі міста, докладає всіх зусиль, аби утвердити свої ідеали та уявлення про красу, і зненацька настає кінець. Частина померла ще до нашої ери. Але решта! Може, решту марсіян звалила недуга з вишуканою, або грізною, або химерною назвою? Ні, бий його лиха година! їх підкосила вітряна віспа, дитяча хвороба, від якої на Землі не гинуть навіть діти! Це все одно, що сказати про древніх греків, нібито їх згубила свинка, а гордих римлян на величних пагорбах знищив стригучий лишай! Якби ми могли дати марсіянам час загорнутися в могильні савани, прибрати належної пози і вигадати пристойний привід для смерті! Натомість — вітряна віспа! Яке дике безглуздя! Не вкладається в голові, не узгоджується з їхньою архітектурою, з усім цим світом!
— Гаразд, Гетевей, сідайте перекусіть.
— Дякую, командире.
І все! Вже забули. Говорять про інше.
Спендер не спускав ока з команди. Він не доторкнувся до своєї порції у мисці, яку тримав на колінах. Відчув, як потягло холодом, ясні зорі поближчали.
Коли хтось надто підвищував голос, капітан навмисне відповідав стиха, і люди мимоволі починали розмовляти тихіше, наслідуючи його.
Повітря дихало свіжими і незвичними пахощами. Спендер ніяк не міг розпізнати їх. Тут і квіти, і хімікалії, і пилюка, і вітер. Капітан на повні груди з насолодою втягував повітря.
Дружний регіт роздер тишу. Бігз п’яно горлав, стискаючи в руці пляшку.
Спендер відставив миску вбік. Прислухався до вітерця, що прохолодно нашіптував йому щось на вухо. Помилувався марсіянськими будівлями, які біліли холодними крижинами на дні висхлого моря… Потім обернувся до гурту. Бігз само вихвалявся своїми перемогами у дівчат. Спендер більше не підживляв згасаюче вогнище.
— Гей, Спендер, підкинь хмизу! — гукнув Бігз і знову припав до пляшки.
Один з хлопців, на прізвище Шенке, виніс свій акордеон і заходився вибивати чечітку, аж курява знялася.
— Гей! — волав він. — Живемо!
— Гей! — і собі зарепетували інші, жбурнувши порожні миски.
Троє стали в ряд і, щось вигукуючи, задригали ногами, як дівчата з кордебалету. Решта плескали в долоні, заохочуючи їх. Черок скинув сорочку і закружляв у танку, вилискуючи голим торсом. Місячне сяйво обливало його коротке стрижене волосся і чисто виголені молоді щоки.
