Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич (книги полностью .TXT) 📗
— Так. Я син Якова Живокіста-Могили, того самого Живокіста, котрий, бувши крайовим провідником ОУН, виручив командира чоти Данила Слупа-Поперечного. Ви тоді заплуталися в політичній ситуації, примкнули до НВРО — народно-визвольної революційної організації, а такі штуки батечко Бандера не прощав.
— Ви добре поінформовані, — усміхнувся Слуп.
— Коли йдеш шантажувати таку людину, як ви, то мусиш бути поінформованим.
Вони сиділи за столиком у кав’ярні один проти одного.
— Але ж для чого шантажувати? Данило Слуп зобов’язаний допомогти синові свого колишнього бойового товариша. Адже ми з вашим батьком земляки. Прошу, ви студент?
— Ні, я вже не студент. І закінчив навіть два коледжі. А це для вас дорожче обійдеться. Яку допомогу ви мали на увазі?
— Ну, я знаю… — знітився Слуп.
— Миску квасолі й кухоль кислого пива? А в неділю сосиски? Так? І за все це я мусив би мити посуд у вашій кав’ярні? І це ви називаєте допомогою синові колишнього друга?
— Ну чому ж, прошу… — засовався Слуп, бо саме так він і думав.
— Ні, все це мені не підходить. Я прийшов по більше. А оскільки більше у вас можна тільки взяти за допомогою шантажу, то я й називаю речі своїми іменами.
— Так-так. Ви, прошу, далеко підете. Весь у тата.
— О-о, ви навіть не підозрюєте, як далеко я збираюся йти. Ви і мій покійний батько нещасні дилетанти в порівнянні зі мною. Але ви самі мусите зрозуміти, що на дорогу мені потрібні гроші.
— Скільки? — запитав Слуп.
— Ви навіть не питаєте на що?
— Для чого? Відвертість за відвертість. Я хочу якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову й піти спати.
— Ну що ж… І я плачу відвертістю за відвертість. Казки Свіщевського лісу мусять недешево коштувати. Цим лісом і зараз, мабуть, лякають дітей на Волині, хоч з тих пір і минуло тридцять років.
При згадці про Свіщевський ліс Слуп побілів.
— Казки… Саме так, казки. Бо що ви ще мусите знати про Свіщевський ліс, коли вас тоді й на світі не було?
Мечислав зручно вмостився на стільці й усміхнувся. — Бачите, мій батько був політиком, крайовим провідником ОУН. Він вів щоденник, захоплювався фотографією. Може, пам’ятаєте, який у нього був чудовий “Кодак”, подарунок одного есесівця?
— Проклятий інтелігент, — просичав Слуп.
Цей комплімент покійному батькові Мечислав пропустив повз вуха. Так і не виймаючи лівої руки з кишені плаща, він правою рукою поліз кудись за пазуху й кинув на мармур столика великий конверт.
— Гляньте на ці фотографії. Завжди приємно згадати молодість, помилуватися справою рук своїх.
Зиркаючи спідлоба на Мечислава і важко сопучи, Слуп потягся до конверта.
На першому ж фото Слуп упізнав себе. Ось він стоїть з бияком в руці біля “мотовила”, а на “мотовилі” — розіп’ята чергова жертва. Зараз Данило не міг би пригадати, за що катували розп’ятого. Може, домагалися зізнання, а може, просто мстилися за те, що брат чи син жертви пішов до Радянської Армії добивати Гітлера? Але багато чого не забувається… О-о, тоді, тридцять років тому, він був дужий. Жертва непритомніла після кількох його ударів. Це було нецікаво. Бити непритомного однаково, що бити мертвого. Товариство сердилось і прохало: “Данильцю, серце, трохи легше!..” А Данило не вмів легше. Він любив бити по поперекові, відбиваючи жертві нирки з другого чи третього удару. За це й прозвали його Поперечним. Приїздило, траплялося, начальство. Й він демонстрував свою силу. Особливо часто приїздив батько оцього вилупка, крайовий провідник ОУН (чин немалий!) Яків Живокіст. Данило відчував, що ця людина симпатизує йому, і особливо старався. Живокіст клацав апаратом, а Данило Слуп старався ще більше. Йому тоді здавалося, що Живокіст покаже оті фотографії самому Степану Бандері, й тоді… Що буде тоді, він не знав, але чомусь солодко завмирало серце…
І на цій фотографії Данило Слуп упізнав себе. Він душить молоду дівчину, першу комсомолку в селі. Просто дивно, як мало міняється людина за тридцять років, коли треба, щоб було навпаки.
Дівчину тоді вкинули до криниці. Це він добре пам’ятає. Красива була дівка. Він пам’ятає, як вона вмирала. Небагато на його пам’яті вміли з такою гідністю піти з життя. Хоч би іскорка переляку в очах, хоч би просилася… Ні, не просилася, не плакала, тільки пекла його карими очима. Дві години конала. До криниці вкинули мертвою.
А це… Данило аж зморщився. Звичайно — молоде-дурне… Тепер би він нізащо не зробив такої дурниці. Отак позувати перед об’єктивом… Правда, тоді були такі обставини, що ця фотографія зіграла йому на руку. Кінчали недобитків з НВРО, розкольників проклятих… За наказом самого батька Степана. Треба було старатися, бо він сам через дурну голову мало не вляпався, лизався з членами НВРО, вів з ними перемови… О, коли б не Живокіст, і Данилова голова полетіла б з плечей. А так він стоїть на цій фотографії красенем: усмішка розтягає губи, на плечі закривавлена сокира, за чуприну тримає відрубану голову.
Данило Михайлович усміхнувся. Згадалося йому, як комуністи тоді малювали бандерівських зарізяк у своїх газетах саме в такому вигляді: з сокирами, з зашморгами. А західна преса зчиняла ґвалт, що це невиправдана гіпербола, що це вигадки… Вигадки, гіпербола! Ха-ха! Дурні ви, дурні, й нічого ви не знаєте! А коли б ви навіть знали, то яке вам було діло до оцих жертв, до їхніх дітей і до їхніх матерів?
Слуп склав фотографії до конверта, а склавши, підсунув його до Мечислава.
— Не думаю, щоб це, — він кивнув на конверт, — могло кого-небудь зацікавити. Минуло стільки років, це по-перше, а по-друге, прошу вас, таких, як я, тут чимало. Коли ви почнете носитися з цими фотографіями, я вам гарантую, що ви накличете біду на свою голову.
Мечислав заховав конверта кудись до внутрішньої кишені й підвівся.
— Значить, ви, пане Поперечний, вважаєте, що ці фотографії нікого не зацікавлять? Мушу вам сказати, що ви трохи помиляєтесь. Наприклад, аптекар О’Келлі виявить до них неабияке зацікавлення. Бувайте здорові, пане Поперечний, мені було дуже приємно з вами познайомитись. Як-не-як, бойовий товариш батька…
Мечислав помітив, як рука Данила Слупа потяглася до масивної чавунної попільнички, вилитої у формі кленового листа. Тоді вперше за весь вечір ліва рука Мечислава рвучко випірнула із кишені плаща і в ній блиснув пістолет.
— Слухайте, ви, Слуп-Слоуп-Поперечний, тут вам не Свіщевський ліс, і я не беззбройна жертва. Я знав, до кого йду. Будьте обережні! Ще один рух, і вашому шлункові доведеться перетравлювати півдюжини свинцевих бобів.
Данило Слуп скис. Тепер він розумів, що програв остаточно. І Данилові Слупу стало дуже жаль себе. Даниле, Даниле, видно, старієш уже! Доводиться піддаватися молодшим, дужчим, проворнішим. Тепер цей молодий шакал справді піде до конкурента, й завтра на сторінках “Ієрихонської труби Грібтауна” буде видрукувано ці фото. І редакторам, і видавцям газети тричі плювати на минуле Слоупа, але чому не використати такий шанс у боротьбі за бізнес? Слоуп зробив би те саме… “Ієрихонська труба Грібтауна” вміє бути принциповою і навіть слізливою, коли їй це потрібно. Шкода, шкода, стільки грошей всаджено для торування стежки, й тепер виходить, що вигідніше було цими грішми розпалити камін?
Тим часом Мечислав Живокіст рушив до дверей.
— Стійте! Куди ви? — хрипким голосом застеріг його Слоуп.
Той неохоче зупинився.
— Скільки? — Слоуп удав, що лізе до кишені по гаманець.
— Ха-ха-ха! — раптом дзвінко розсміявся Мечислав. — Невже ви там носите чекову книжку? Чи ваш гаманець вміщає стільки грошей?
— А що? — роздратовано буркнув Слуп.
— А те! Ось моя сума! — За цими словами Мечислав поклав на столик папірця.
У Слупа потемніло в очах. Сума була принаймні вдесятеро більша, ніж та, якою він сподівався відкараскатись від Мечислава. Це не значило, звичайно, що Живокіст роздягав з Данила останню сорочку, але це було здирство.
Слуп так і сказав:
— Це здирство!
— Ні, я дуже милосердний! Це сума місячного прибутку, якщо ви відхопите стоянку. Ви стільки ж, коли не вдвічі більше, візьмете у Джонса за дозвіл знести до бісової мами міський скверик і збудувати там ще одну платну стоянку для автомобілів. Чи, може, вам більше імпонує громадська діяльність?
