Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич (книги полностью .TXT) 📗
Джошуа Сміт розплескав на столі з свого “тіста” велику “вареницю”, а потім невловимим рухом зробив з “варениці” трубку.
— І довго ви ще збираєтесь показувати нам ці фокуси? — не стримався Хуан Вертес.
— Закінчую, — спокійно обізвався Сміт і вкинув трубку до миски з водою.
Трубка в одну мить стала прозорою, як скло, і такою ж твердою. Було чути, як вона дзенькнула об краї миски.
Хуан Вертес гидливо насупився, все це йому до біса настогидло, і він утратив і до Сміта, і до його фокусів будь-яке зацікавлення.
— А тепер останній штрих!
Джошуа Сміт дістав із кишені піджака білу мишку й уклав її до трубки. Мишка побігла, побігла й вибралася з ін; шого кінця трубки.
— От і все, — сказав Джошуа Сміт. Вийняв трубку з миски і заховав мишку до кишені, із якої стирчав ріжок рожевої хусточки. Потім він викликав слугу, наказав йому забрати миску з водою і сервірувати стіл.
Хуан Вертес фурчав, як зіпсований вантажовик, і було важко зрозуміти, чи він сміється, чи гнівається. А якщо розібратися, то Хуан Вертес і сміявся, і гнівався. Йому дуже хотілося порахувати зуби цьому Джошуа і разом з тим було смішно, що хлопчисько-комівояжер так ошукав його. Хуан Вертес міг вважати себе ошуканим, бо, чесно кажучи, він сподівався, що цей молодий джентльмен (і диви ти, відразу й не скажеш, що це звичайнісінький комівояжер) зажадає його, Вертеса, послуг. А Вертес уже зголоднів по справжній роботі. Сеньйор Осандра був делікатніший, але й він не міг приховати свого розчарування.
— Пробачте, е-е, містер Сміт, усе це було дуже цікаво, але я не зовсім розумію, яке відношення мають для нас мандри мишки.
Джошуа Сміт з гіркотою зітхнув і тільки похитав головою. Він зачекав, поки слуга накриє стіл, і тоді зробив йому знак, щоб той вийшов.
— Жаль, сеньйори, що ви не все зрозуміли…
— Ми нічого не зрозуміли, — буркнув Вертес.
Поява на столі пляшки бакарді трохи заспокоїла його.
— Жаль, жаль, — все ще зітхав Сміт, але Вертес бачив з його очей, що тому не дуже хочеться зітхати.
Сміт узяв із стола трубку — після того, як її вийняли з води, вона знову стала напівпрозорою і залишилася твердою — і простяг її Вертесу:
— Сеньйоре Вертес, — сказав він, — я знаю, аби ведмідь грізлі поручкався з вами, йому б довелося гіпсувати лапу. Спробуйте зламати цю трубку.
Вертес узяв трубку. В нього, як і в кожного смертного, була маленька слабість: він любив похизуватися своєю силою. Але трубка не хруснула. Вертес напружився ще раз, і здавалося, зараз кров бризне у нього з очей, але трубка й не думала хрускати. А Хуан Вертес уже запалився, на карту було поставлено його авторитет.
— Об коліно можна? — сопучи запитав він.
— Та хоч і сокирою, — байдуже погодився Сміт.
Але як не старався Хуан Вертес, трубка і не ламалася, і не гнулася. Сеньйор Осандра розкурював товстенну сигару й тішився. Йому дуже подобалось, як Вертес сам себе пошивав у дурні. Нарешті Сміт узяв з рук Вертеса трубку й постукав нею об підлогу. Трубка дзвеніла як металева. В куточках Смітових губ затанцювала посмішка.
— Сеньйоре Вертес, даруйте мені, я не зовсім доречно пожартував з вами, але ви були найскептичніші й за це покарані. Бачите, з цієї трубкою нічого не станеться навіть під тиском у сорок тисяч атмосфер. Хімічні властивості матеріалу, з якого вона виготовлена, такі, що діаметр труби й товщина стінок тут не відіграють ніякої ролі. Я можу виготовити вам трубу діаметром у п’ять метрів з товщиною стінки не більше, як товщина людського волоса, й вона буде такою ж міцною. Ця міцність виникає лише під впливом морської води. До речі, ви звернули увагу, як біла мишка пройшла по трубці, ніби в тунелі під Ла-Маншем?
— До чого тут мишка? — буркнув Вертес. Він був злий, як десять псів: проклятий комівояжер і тут пошив його в Дурні.
— Невже підводна прогулянка мишки не викликала у вас ніяких асоціацій? — тепер Сміт звертався до сеньйора Осандри.
— Бачите, е-е…
— Ну, добре, — тоном своїм Джошуа Сміт показав, що терпіння в нього вистачить, хоча б йому довелося балакати з цими баранами добу, — ну, гаразд, а коли б діаметр трубки був, скажімо, кілька метрів, а довжина її сімдесят морських миль, то й тоді підводна подорож мишки не викликала б у вас ніяких асоціацій?
І Вертес, і Осандра глипнули на нього і, як по команді, схопилися із своїх місць.
— Стривайте, — зашепотів Осандра, — невже ви хочете сказати, що…. що можливо…
— Я хочу сказати, що можливо за кілька годин темної ночі збудувати тунель від Мільво до Кардосу. До того ж цей тунель не лежатиме на дні, а плаватиме у воді на глибині двох-трох метрів, — спокійно сказав Сміт.
Очі у Вертеса стали зовсім божевільні. Йому не вірилося, що це серйозна розмова, а не чергова витівка комівояжера. А проклятий комівояжер ніби читав його думки.
— Шановний сеньйоре Вертес, я такий же комівояжер, як ви настоятель Кентерберійського собору. Я інженер, і це мій винахід. Досить мені запатентувати мій винахід, і я купатимусь у золоті. Але яку ціну матиме золото, поки Кардос знаходиться в руках у голодранців, поки Кардос прикладений до скроні нашої країни, як браунінг, заряджений отруйними кулями? Ні, сеньйори, поки Кардос не буде належати вам, сеньйоре Осандра, вам, сеньйоре Вертес, і вашим друзям, доти я не можу бути спокійним за своє золото. А коли так, воно мені поки що не потрібне, і я надумав допомогти вам.
— Але як же ж… — почав було Осандра, проте Сміт його перебив:
— Сеньйоре Осандра, не думайте, що я безкорисливий і святий, не думайте, що мене спустив на землю бог виключно для того, щоб допомогти вам. Буду відвертий і відразу ж скажу, що в першу чергу я пильную свої власні набутки й уже потім ваші. Але обставини склалися так, що зараз ми один без одного не можемо. Я прийшов не шантажувати вас, а діяти.
У прохолодному кабінеті було тихо. Чулося тільки, як Вертес сьорбав бакарді, як дзижчала десь під стелею муха, і ще…
Уявімо собі на хвилинку, що можна було б почути, як напружено працює мозок сеньйора Осандри. Коли б наша уява була надзвичайно багата, ми почули б, як мелють млинові жорна. Це мозкові півкулі Осандри перемелювали все мовлене Джошуа Смітом. Вигадки тут і справді ніякої не було, бо сеньйор Осандра перемелював усе до останнього слова, відсіваючи борошно від висівок.
“Червоний провокатор? Не схоже. Звідкіля б він узяв таку дивовижну штуку? Божевільний? Авантюрист? Гарненький мені божевільний, який може вигадати таку цяцьку. Авантюрист? Безперечно. Але авантюрист вищого гатунку, екстра-клас. Він хоче мене ошукати? Можливо. Але тоді він або не знає справжнього стану речей, або вельми поспішає і ладен хапонути, що нагорі лежить. Дурниці, дурниці, дурниці! Все це у висівки. Авантюристи такого класу, як правило, все знають і ніколи не поспішають. Наївний кандидат у мільйонери, який заради політичної кар’єри хоче зв’язати своє ім’я з борцями проти червоної загрози? Не схоже. Щирий і переконаний ворог червоних саме на Кардосі? Не схоже. Червоних вистачає у всьому світі, і йому немає потреби віддавати перевагу саме кардоським голодранцям. Каже, що не може бути спокійним доти, поки червоний Кардос буде приставлений до скроні його країни, як браунінг, заряджений отруйними кулями? Безперечно, бреше, й це чистісіньке борошно, а ніякі не висівки. Йому поки що нічого втрачати. З-поміж його земляків чимало таких, котрих Кардос мусив би непокоїти значно більше, але вони поводять себе спокійно. Навіть занадто спокійно. Вони не розуміють, що сьогоднішнє наше лихо може бути завтрашнім їхнім лихом. Їм давно слід було втрутитися і покінчити з Кардосом протягом кількох днів…”
І тут стало по-справжньому тихо. Жорна більше не працювали. Тільки муха дзижчала й Вертес сьорбав бакарді. В мозку сеньйора Осандри спалахнула блискавка — й усе стало ясним і зрозумілим.
“Цей хлопець не інженер, і він зовсім не авантюрист. Як Це я відразу не здогадався? Це “вони”, колеги, дужі світу Цього, його земляки, побоюючись політичних скандалів, громадської думки та дипломатичних ускладнень, в такий спосіб контактують з нами. Розвідник екстра-люкс-класу приходить під виглядом комівояжера, показує фокуси з мишкою і… Їхній вибір правильний. До кого, як не до мене, їм надіслати гінця з доброю вісточкою? Цей Джошуа Сміт (боюсь, що він такий же Джошуа і такий Сміт, як я Далай-лама, але це мене зовсім не обходить) всією своєю поведінкою натякає на створення акціонерного товариства. Він не може не знати, що акціонер з мене тепер буде паршивенький, контрольний пакет з акціями мені, може, навіть і не снитися, але ім’я моє на чолі будь-якого акціонерного товариства що-небудь та значить. Ім’я моє ще не забули на Лоу-сіті. Гроші попливуть. Дарма я сумнівався, дарма я хвилювався. “Вони” не могли не прийти на допомогу. Дивно одне: чому цей хлопець почав розмову відразу ж про висадку десанту на Кардос? Така відвертість… Пусте! Висівки, висівки, висівки. А борошно в тім, що він інакше нас би й не зацікавив. Хіба слухав би я його, коли б справа обмежилася самою тільки прогулянкою білої мишки всередині прозорої трубки? Ні, я впізнаю його земляків! Вони завжди звикли діяти відверто, брутально, лізти пробом і називати речі своїми іменами. Але про людське око акціонерне товариство, безперечно, не буде називатися “Товариство прихильників негайної окупації Кардосу”.
