Зоряне вітрило - Кургузов Сергій (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— І це ви називаєте яхтою? — саркастично вимовив я, показуючи очима на морське знаряддя і на стилізовані під кубрик стіни апаратного відсіку. — Можливо, й вітрило у вас десь сховане? Так би мовити, для колориту…
— Ну чому ж для колориту? — розсміявся професор. — Ти тільки поглянь, Андрію, в ілюмінатор командного відсіку.
Я озирнувся і… не повірив своїм очам! На відстані кількох сотень метрів над нашою яхтою пливло велетенське вітрило! Справжнє вітрило, з поправкою на космічні масштаби.
— Отже, це “космічна” яхта? — захоплено вигукнув я.
— Подобається?..
У мене не вистачило слів. Та й чи були вони потрібні? Я захоплено дивився, як хвацько капітан, розпочинаючи нову дивовижну подорож, зорієнтовує корабель відносно світила і як сонячний вітер напинає вітрило.
Під сонячним вітрилом, до нових зірок! Не знаю як кому, але, дивлячись на капітана, я подумав, що разом із людьми захопленими романтика першопрохідців живе в усі часи. Адже капітан цієї миті видався мені справжнім Колумбом Всесвіту!
Отже, наші герої вирушили в подорож на “сонячному вітрильнику”. Яку ж властивість світила використали вони у своїй подорожі?
З якою силою сонячні промені тиснуть на нашу планету?
І, нарешті, яку тягу створює для яхти сонячне вітрило розміром у десять тисяч квадратних метрів?
ЩО ПІД СИЛУ “ДОН-ЖУАНУ”?
Ніколи не перестану дивуватися, як Інколи минуле переплітається з майбутнім. От і цього разу, коли професор Ігреков розказав мені про дивовижну знахідку археологів, я сприйняв його розповідь, як своєрідний науковий курйоз. Проте, читаючи наступного дня репортаж з розкопок, не міг не здивуватися. Адже йшлося там про те, що у вишитому золотом савані небіжчика було знайдено склянку з якоюсь дивною маслянистою рідиною брунатного кольору, без запаху, яка абсолютно не випаровувалась на повітрі. Кращі розуми вітчизняної археологічної науки намагалися пояснити історію знахідки. На термінову нараду навіть був викликаний доктор Зорій, світило, визнаний авторитет з питань середньовіччя. Проте й він, понюхавши рідину, безпомічно розвів руками: наявність склянки не можна було пояснити ні історичними, ні культовими традиціями тієї далеко минулої доби.
Можливо, ця подія й не стала б сенсацією року, коли б не випадок, що спричинив у наукових колах цілу лавину гіпотез, здогадів, припущень, і, зрештою, привернув до знахідки погляди людей усього світу.
А сталося ось що. Один із співробітників доктора Зорія замовив експрес-аналіз кісткової тканини небіжчика. А коли одержав результат, то спочатку навіть побоявся показувати його своєму науковому керівнику. І причин для вагань, а точніше для непевності (чи немає в аналізах помилки?), у нього було більше ніж достатньо. Посудіть самі: хлопці з лабораторії ізотопної хронології довели, що небіжчик з XVI століття прожив 299 років!..
Саме тому молодий помічник Зорія довго чухав потилицю, перш ніж показати хроноізотопограму своєму шефу. Але, пригадавши слова, що негативний результат в науці теж може бути визначним результатом, він все ж таки рушив в похідний геліоптер, де Зорій, зробивши попередній висновок, що “попередні висновки робити рано”, дописував останню сторінку свого наукового щоденника.
Що трапилось потім, описати важко. Енергії здивування, яку випромінював доктор Зорій, певне, вистачило б для того, щоб геліоптер здійснив навколосвітню подорож. Але коли емоції вгамувалися, виникла ідея, яка на певний час зробила двох дослідників найпопулярнішими людьми на планеті.
Врахувавши надзвичайно поважний вік небіжчика, час його поховання й рідину в склянці, що без всякого зрозумілого призначення була покладена в поховання, Зорій і його молодий колега висловили припущення, що масляниста брунатна рідина — ніщо інше, як омріяний алхіміками… еліксир життя!
Саме це й повідомив мені професор Ігреков під час чергової зустрічі в одному з коридорів Інституту нерозв’язаних проблем. Професор поспішав. Вигляд у нього був заклопотаний: білий халат застібнутий на один ґудзик вище, окуляри на самому кінчику носа. Випаливши всю цю інформацію, він вже збирався бігти далі, але я встиг схопити його за рукав халата.
— Професоре, але чи не суперечить ця гіпотеза сама собі? Адже коли небіжчик мав еліксир життя, навіщо йому було помирати?
Ігреков зміряв мене скептичним поглядом, мов я сказав якусь недоречність:
— Він не помер, Андрію, він…
— Загинув?
— Гадаю, що так.
— Але як еліксир потрапив у поховання?
— Коли б ми це знали… Можливо, то був заповіт небіжчика, а може, це зробив хтось з його друзів.
— І ви певні, що це не помилка?
— Ця рідина справді дарує молодість. Принаймні щури, які використовуються в експериментах, помітно помолодшали.
— І ви берете участь в дослідах?!
— Звичайно! Для дослідів нам виділено незначну кількість еліксиру, але вірогідний склад його майже вдалося визначити. Тому саме зараз ми робимо спроби еліксир синтезувати. А втім, приходь завтра до 466 лабораторії…
Наступного дня, наблизившись до лабораторії, я не повірив собі. Якісь незрозумілі звуки линули з-за дверей. Притулившись до них вухом, я впізнав голос Ігрекова. Проте професор не говорив, а… співав! І досить голосно. З-за дверей виразно долинали слова арії Жермона з опери “Ріголетто”. І це тоді, коли над дверима спалахував червоними літерами напис: “Тихо! йде експеримент!”
Вдома я вирішив спокійно все обміркувати. Професор співав. У Ігрекова це могло означати будь-що, тільки не добрий настрій. Професор співав! Я краще ладен був повірити, що Сонце обертається навколо Землі. Але помилки не могло бути: в лабораторії Інституту нерозв’язаних проблем Ігреков намагався взяти верхнє “ля”. “А, може, він того… перевтомився? — подумав я. — Професор вже кілька років не відпочивав, не брав ніяких відпусток, можливо, спів його спричинився нервовим перевантаженням?”
Мої думки обірвав зумер відеофону. Професор Ігреков мовби пройшов курс телепатії.
— Андрію, — нетерпляче промовив він, — який у тебе голос?
— Г-г-голос? — тремтячими губами вимовив я, інстинктивно відступаючи од відеофону. — Н-н-нормальний…
— Зрозуміло, — сказав Ігреков, — хоч він у тебе зараз чомусь п тремтить. Але тенор чи баритон? Ти ж говорив, що співав у хорі.
“Починається, — подумав я. — І як це я не вберіг професора”.
А вголос сказав:
— Н-навіщо вам це?
— Для експериментів, — буденно відповів Ігреков, мов йшлося про щось зовсім звичайне. — Ти не проти мені трохи поспівати?
“Бідний професор, а ми ще збиралися здійснити мандрівку в сузір’я Центавра”.
— А чи не потрібно вам для експериментів ще й станцювати?
— Станцювати? — мовби обмірковуючи мою пропозицію, перепитав Ігреков. — А ти знаєш, Андрію, це, здається, ідея!..
Наступного ранку, розгорнувши газети, я прочитав оголошення Ігрекова.
“Інституту нерозв’язаних проблем” на термінову роботу потрібні оперні виконавці. Запрошуються професійні співаки, а також учасники художньої самодіяльності. Робота погодинна. Оплата відрядна. Перевага надається прихильникам старовинного оперного репертуару…”
Опівдні я був в інституті. З-за дверей 466 лабораторії чувся стрункий хор голосів. Линули звуки “Орфея і Еврідіки”.
В коридорі біля приміщення, де працював професор, зібралась черга оперних співаків і гурт інститутських прихильників музики. Хтось мугикав собі мелодію під ніс. Хтось відверто намагався підспівувати.
— Готуєте фестиваль мистецтв? — висловив я несміливий здогад.
— Ви що? — здивовано поглянув на мене юнак в окулярах. — Не бачите напис? “Тихо! Йде експеримент!..”
У мене засіпалось ліве око.
— Тоді… тоді нічого не розумію.
— Зразу видно, що ви не наш, не інститутський, — сказав юнак. — Не читали останню статтю професора Ігрекова. — І, діставши з кишені примірник наукового журналу, тицьнув пальцем в сторінку.
