Зоряне вітрило - Кургузов Сергій (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗

Сергій Кургузов

У ПОХІД, ЛИЦАРІ МРІЇ!

ФАТАЛЬНИЙ ГІСТЬ

Пригода ця так схвилювала мене, що її досі, згадуючи той спекотний червневий день, я мимоволі ловлю себе на думці: а чи не примарилось все це, чи не сон то був? І хоча поруч перебував мій друг — живий свідок дивовижної події, я все одно вважаю, що доля зробила мене учасником найхимернішої пригоди.

Чому я вирішив розповісти про неї? Тільки не подумайте, що заради уявної сенсаційності, яка могла б зробити популярним моє ім’я. Менш за все я прагну сенсаційності. Просто у цій історії ще й досі не розставлені всі крапки над “і”. А всяка таємничість завжди викликає у людини занепокоєння.

Отак і зі мною. Останнім часом я втратив спокій. Спитаєте чому? А тому, що в низці зібраних мною фактів бракує одного — головного. Бачили ви, як картковий будиночок руйнується, коли з нього висмикують одну-єдину карту? От і провидіння прямо у мене на очах весь час висмикує цю одну карту, і будівля моїх гіпотез, припущень, умовиводів перетворюється на купу руїн.

Що це за припущення, чому їхня логіка неодмінно впирається у порожнечу?.. Розповім про все по черзі.

За фахом я, Андрій Дживелов, журналіст. Маю двадцять п’ять років. Працюю в Міжпланетному агентстві оперативної інформації. Неодружений. До повідомлень про всілякі містичні явища ставлюся з іронією. Розповіді про “дива” природи сприймаю обережно, цікавлячись насамперед аргументацією співрозмовника. Здоров’я міцне. Навіюванню не піддаюся. На цьому хочу наголосити особливо. Чому? Тому що, коли всі події, свідком яких я був, пояснити плодом уяви, не виникне жодних запитань. Але ж вони, події, сталися насправді, запитання виникли і навіть більше — ледве не примусили мене перетворитися з репортера на детектива.

Отже, того недільного вечора ми з друзями зібралися на чашку кави у вітальні заміського будинку моєї нареченої Наталі. Будинок у старовинному стилі здалеку трохи скидався на невеличкий замок з зубчастими мурами, навіть з вежею, увінчаною гострим шпилем.

У затишній круглій кімнаті на другому поверсі вежі було накрито стіл, за яким Наталя і пригощала нас міцною кавою, а також розповідями про туристську мандрівку на Альфа Проціон — планету в сузір’ї Візничого, звідки вона кілька днів тому повернулася. В кімнаті сутеніло. Наші обличчя освітлювали лише кольорові свічки, які мерехтіли у старовинних канделябрах на опоряджених блакитним шовком, у стилі ретро, стінах. Стереосистема сповнювала кімнату неголосною феєричною музикою.

Від випитої кави, уваги друзів і, певне, приємних спогадів про недавню подорож, гарне Наталчине обличчя пашіло, очі сяяли. У довгій вечірній сукні фіолетового кольору, схожій на туніку (остання мода на Альфа Проціон), вона привертала до себе увагу товариства. Голову її увінчувала діадема — чарівна коштовна прикраса — напівкорона, яка виблискувала над гладенько зачісаним волоссям. У напівкорону було вмонтовано живу забальзамовану блакитну квітку, обрамовану чистим золотом.

Виготовляли подібні прикраси лише на планеті Альфа Проціон, і, щоб здобути їх, треба було вирушити у міжзоряну мандрівку.

— Чудова річ! І так вам личить! Ми бачимо немов не одну, а дві квітки, — вправлявся у компліментах капітан-астронавігатор Савіров.

— Діадема чудово довершує вашу вроду, — підспівував йому професор Ігреков. — Коли б ви, Наталю, народились у вісімнадцятому столітті, то неодмінно б стали королевою…

Щось подібне говорили Наталі й інші гості: двоє незнайомих мені молодиків, колишні її однокурсники, а нині агенти Міжзоряної служби страхування, і кремезний чоловік років сорока п’яти, здається, сусід.

— Коштовна річ! — прицмокуючи язиком, мовив один з молодиків. — До речі, ти застрахувала її, Наталю?

Моя наречена всміхнулася:

— Я ще не збираюся вмирати…

— Пробач, Наталю, я зовсім не це мав на увазі. Адже така гарна і коштовна річ… Мало що може трапитись…

Чому мені запам’яталися ці слова? Чи не тому, що з перших хвилин не сподобався той молодик? Здається, його звали Рем… Так, Рем. Тепер я точно пригадую. Він поводився якось дивно: обводив квартиру таким чіпким поглядом, неначе збирався її купувати. Л може, то була його професійна звичка…

— Я б теж побоювався тримати таку річ удома, — сказав чоловік, що відрекомендувався Наталчиним сусідом. — До речі, у вас є сейф?

— Навіщо? — знизала плечима Наталя. — Адже і королеви, і грабіжники лишилися десь у минулих століттях…

Вона всміхалася. Якби знати, чим закінчаться ці жарти…

Вечір минув непомітно, настав час роз’їжджатися по домівках. Можливо, за інших обставин я б ще лишився з Наталкою, та була неділя, а в понеділок я мусив вирушити у відрядження на Міцар. Там відкривалося нове відділення агентства. Зореліт “Кронос-2” мав стартувати о сьомій ранку, тож мені треба було повернутись до міста і спакувати валізу. Я не вагався, коли професор Ігреков відчинив дверцята свого геліомобіля і люб’язно запропонував довезти мене додому.

З якимось тривожним передчуттям я попрощався з Наталею. Геліомобіль рушив, і я якийсь час бачив ще у дзеркалі в себе над головою її постать на освітленому ганку, будинок, де вона лишалася на ніч сама.

До міста їхали цілу годину. Стояла глуха ніч, зірок не було видно, лише інколи обрій освітлювали спалахи блискавиці, і а промені фар вихоплювали з мороку стрічку шосе.

Ми їхали мовчки, стомлені спекою, яка не спадала навіть уночі. Нас також виснажили гостинний прийом та враження дня. Аж раптом у кабіні геліомобіля пролунав різкий зумер.