Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич (читать книги полностью txt) 📗
— Один і дев’ять на десять у мінус сімнадцятому степені.
— Чи логічно підозрювати в злочині того, з чиєї вини всі кібери підключилися одночасно?
Машина зробила ряд звуків, схожих на покашлювання людини, яка не знає, що сказати, і хоче виграти час.
— Я?! Ви підозрюєте мене? Це обурливо! Ох, ви, люди…
— Якщо не скажете мені все, — дуже спокійно сказав Міомед, — даю вам слово розслідувача, що вашу схему розмонтують уже через півгодини. Я захищаю інтереси людини і повинен думати про гірший варіант.
— Коли так, я все скажу, — одразу ж погодилась машина. — Я змушена розказати вам усе. Мені нічого боятися кари за злочин, якого не було вчинено. Людині не заподіяно шкоди, і закони Азімова не порушено. Мені нічого прагнути до руйнації — логічні блоки у мене, на щастя, працюють нормально. Слухайте ж: під’єднані до поля кібери забрали саме стільки енергії, що Роу в процесі телетранспортування попав не на зібрання кактусоводів, а на космічний острівець, що обертається по земній орбіті з протилежного боку від Сонця. Нехай би він побув там трохи; без техніки, без обчислювальних машин. О, тоді б він оцінив мене як належить — свого найкращого помічника і друга. І, звісно, скоро попросився б назад на Землю!
Марко в такт словам кивав головою. Він знав про “острів самітників” — населений космічний супутник, вкритий захисним куполом і оснащений штучною гравітацією. Там оселялися люди, яким нестерпні були несамовиті швидкості і напружений ритм сучасного життя. Нехитрим знаряддям самітники обробляли родючий грунт, а у вільний час займалися мистецтвом і філософією.
Ці відомості Марко одержав о 18.45.
18.50.
По відеозв’язку Марка повідомили, що від Роу з “острова самітників” надійшла радіограма такого змісту: “…Тут добре. Назад поки що не збираюсь. Організував філіал товариства кактусоводів. Із землеробським привітом. Роу”.
Коли машину повідомили про зміст радіограми, у неї знову зіпсувався контур через “нервове” перевантаження. Після того, як її відремонтували, вона вимовила тремтливим голосом:
— Я знаю… Він повернеться. Він не може не повернутись! А тим часом я повинна замінити його в товаристві кактусоводів. Це мій моральний обов’язок перед господарем. Думаю, що впораюся з цією роллю не гірше, ніж Роу. Адже ви, люди, такі недосконалі!
І вона зовсім по-людськи глибоко зітхнула.
Марко подумав про симпатичних членів товариства кактусоводів і теж зітхнув.
БАБУСЯ
“Д’Артаньян, не маючи великого досвіду, зате пам’ятаючи теорію, вдвічі швидше замахав шпагою. Жюссак, щоб покінчити з ним, зробив різкий випад, намагаючись завдати супротивникові страшного удару”.
Микола відклав книжку і зітхнув. На душі не було того спокою, який буває в пілота, цілком упевненого в кораблі. Від неприємного передчуття млосно смоктало під ложечкою. Взагалі в цьому секторі протиметеоритний захист не потрібен, та чого на світі пе буває.
Хлопців із техобслуговування теж можна зрозуміти: строки підганяють! Уже всі знають про термін здачі “Вікторії”. Так, “Вікторія” — корабель незвичайний! Головний двигун працює на кварках і дає імпульс, необхідний для нуль-стрибка. До сузір’я Тельця він домчить за кілька годині “Фабрика відкриттів” — так поспішили охрестити в передачі новин цей міжзоряний гігант. Моя таратайка не йде ні в яке порівняння з цим шикарним чудом.
Насмішники з Центральної назвали кораблі для каботажу, на одному з яких літав Микола, “бабусиними очіпками”. Миколі було прикро, що так казали про його маленький тихохідний корабель. Він любив його тією жалісливою любов’ю, якою діти люблять бездомних котів і кульгавих собак. Микола піддобрювався до ремонтників і де тільки можна діставав деталі для свого корабля. Всі ручки і клавіші в рубці були вкриті кольоровою світляною пластмасою.
Микола взяв книжку і неуважно перебіг очима кілька рядків. “…Але Д’Артаньян спритно відбив удар, і саме тоді як Жюссак випростався, гасконець, наче змія, вивернувся з-під його руки і наскрізь проткнув його своєю шпагою. Жюссак упав, як підкошений”.
Думка про несправний локатор не давала йому спокою, як тісне взуття. Правда, в цьому секторі зіткнень з метеоритами не було майже п’ятдесят років, але… Микола згадав давню приказку: “Якщо метеорит може влучити в корабель, він влучить у нього неодмінно”. Авжеж, бутерброд завжди падає маслом донизу!
Не читалося. Микола знову відклав книжку вбік. Він завжди брав у політ пригоди і фантастику: Лема. Стругацьких, Буличова… Нехай не все вони передбачили правильно, але ж головне не техніка, а людські стосунки, поведінка людини в критичній ситуації. Та цього разу читати не хотілось. Думка про несправність стирчала як скабка в нозі, і дедалі більше дратувала пілота. “Ну й ремонтнички у нас, та й з Центральної теж не кращі! Для показухи працюють!” — думав він сердито, розуміючи, що це не так, і від того сердячись іще більше. Комусь на “Вікторії” летіти, а йому консерви перевозити. Кажуть, молодий ще! Хіба це аргумент? Хтось робитиме видатні відкриття в сузір’ї Тельця, а він трястиметься на цьому, — Микола спересердя стукнув кулаком по пульту, — бабусиному очіпкові! Ну й слово ж вишукали! Миколина бабуся ніколи ніяких очіпків не носила, віддаючи перевагу тонким вовняним хусткам з яскраво-червонимя трояндами на чорному тлі. Микола виразно згадав, як вона сиділа в старому кріслі і з-під хустки в неї вибивалося сріблясте пасмо сивого волосся.
— Бабусю, — просив Колюня, — розкажи казку.
— Про що ж тобі розказати? — співуче питала бабуся.
— Ну, ту саму, про блакитну зірку і чорного дракона.
— Я ж розказувала її тобі разів з десять, — усміхаючись, дивувалася бабуся. — Ну гаразд, слухай.
Вона вміла дуже цікаво розповідати, і послухати її збиралася дітвора з усього двору. Добра, славна бабуся!
Спогади були перервані дуже несподівано. Почувся гуркіт гальмових двигунів, різкий поштовх викинув Миколу з крісла, і він вдарився головою об оглядовий екран.
Микола насилу отямився. Він лежав у незручній позі, підвернувши під себе руку. Спробував змінити положення, і біль у руці остаточно повернув йому свідомість. Поволі підвів голову. Те, що він побачив, приголомшило його. Він був не в кораблі! Корабель стояв метрів за сто від нього, в молочно-білому тумані ледве виднівся понівечений, пошматований корпус з відірваними стабілізаторами. А просто перед Миколою… просто перед ним сиділа в своєму старому кріслі… бабуся. Це вже занадто навіть для загартованої психіки космонавта. Він ошелешено дивився на “бабусю”, неспроможний нічого ні вимовити, ні зробити.
— Що, внучку, отямився? — співчутливо спитала “бабуся”, дивлячись на Миколу згори вниз.
Микола очманіло кивнув і, стогнучи від болю, спробував сісти, та тіло не слухалося його. Він відзначив, що “бабуся” була надзвичайно велика на зріст. Думки металися, мов злякані горобці. Де він, що це? І навіщо?
Микола ще раз глянув на корабель. Ніяких надій, геть понівечений. Та й з тілом щось не те.
Коли пілот не дивився на “бабусю”, не думав про неї, обличчя її і постать міняли свою форму, як пасма туману від поривів вітру. Крізь зовнішню оболонку починали проступати дивні, химерні для людського ока риси, які безперервно змінювалися.
Микола знову подивився на “бабусю”. Вона всміхнулась до нього, дивлячись поверх окулярів.
— Мабуть, скафандр твій пробило, — сказала вона тим буркотливим тоном, яким колись вичитувала йому за подерті штани. — Руку зламав… Біда мені з тобою!
Вона, крекчучи, підвелася з крісла, відклала плетиво і, підійшовши до Миколи, провела рукою по його плечу і спині. Микола відчув, що біль угамувався, тіло сповнилося пружною силою. У Миколи визрівав протест проти цієї незрозумілої сили і проти страху, що хвилями накочувався на нього. Він з викликом кинув услід “бабусі”, що пошкутильгала назад:
