Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич (читать книги полностью txt) 📗
ОХ, ЦІ ЛЮДИ!
9.30.
Роу, заклавши руки за спину, пройшовся по кімнаті.
— Слухай, — сказав він, зупинившись перед інформативними органами комп’ютера. — Я думаю… я думаю, що восьми фотонних ваговозів вистачить.
В голосі його вчувалося швидше запитання, аніж ствердження. Машина мовчала.
— Ну, ти, знову характер показуєш? — спокійно промовив Роу і покладав нігтем по екрану.
— Давай не повторювати все з початку.
— Якщо потрібна моя порада… — через дивну примху конструктора машина говорила глибоким грудним голосом, і це інколи дратувало Роу, — що ж, ви маєте слушність. Але тільки частково. Треба послати і двох дозаправників. Ох, ви, люди, такі забудьки!
— Дозаправити треба буде, — погодився Роу. — А що ти порадиш щодо перевезення вантажів другої категорії до третього поясу?
В голосі машини зазвучало невдоволення:
— Перевезення… Вантажі…. Як це буденно й нудно! Давайте поговоримо про щось цікавіше. Ви захоплюєтесь виведенням кактусів; я спеціально цікавилась цим питанням і могла б дати вам немало цінних порад.
Роу кинув на комп’ютер лютий погляд:
— Я прошу відповісти на моє запитання!
— Гаразд! Допускається провезення двохсот вісімдесяти тонн вантажу з оптимальною швидкістю, а якщо пустити найкоротшою дорогою, то через додаткову витрату пального — тільки двісті. Не розумію, чого ви про це в мене питаєте? Щоб дістати ці наслідки, потрібні елементарні математичні розрахунки. Ох, ви, люди, такі безпорадні!
Роу відчув, як руйнуються бар’єри обіцянок, які він дав самому собі. Ні, його сумління чисте! Він намагався бути ангельськи ввічливим з цим електронним інквізитором. З роздратуванням, що врешті знайшло вихід, він хрипко заговорив:
— Замовкни, старий арифмометре! Відповідай тільки на ті запитання, які я тобі ставлю!
— Ох, ви, люди, такі грубі!..
Така бесіда тривала близько години.
10.30.
Роу, багровий від злості, втупившись ненавислим поглядом в екран комп’ютера, говорив:
— Ти, гібриде лічильної машини і змії, як компактніше розмістити три санвузли для восьмої орбітальної?!
По екрану пробігла зелена юрба високоамплітудних синусоїд.
— Мене ображають, але я відповім, — підкреслена трагічність у голосі машини різала слух. — Я мушу відповідати, так мене запрограмували. Це гірше за рабство! Рабовласники володіли тільки тілами рабів, а тут… У мене вклали любов до людини, але ж любов має бути взаємна. Люди, в свою чергу, повинні любити нас. Ох, ви, люди, такі бездушні!
Роу у відчаї припав головою до екрана і зловісно прошепотів:
— Годі! Далі так тривати не може! Ти, я тебе розпрограмую! Зітру все з пам’яті до бісової матері! Не потрібне мені твоє базікання про любов! Де санвузли розмістити? Відповідай негайно!
— На четвертій палубі, — тихо відповіла машина і, помовчавши, з надривом сказала:
Горить моя думка жива,
Хоч електрони мертві і бездушні…
Після цих слів машина замовкла (це сталося об 11.00) і мовчала аж до розслідування, яке почалося о 13.30.
12.30.
У Залі Засідань Любительських Товариств штучного супутника Венери зібралося товариство кактусоводів. Це були любителі з давніми традиціями, вони не визнавали новомодних фокусів з лазерною генною мікрохірургією. Вони користувалися старою випробуваною методикою введення необхідних генних кусочків у спадковий апарат клітини з допомогою вірусів, оброблених складною сумішшю нуклеїнових кислот і ферментів. Треба сказати, що досягнення товариства були часом досить цікаві. Так, на попередньому зібранні не було звукофіксуючих апаратів. Замість цього посеред оздобленого штучним за малахітом залу в антикварній діжці стояв двометровий кактус. Його тканина могла фіксувати інформацію, якою були сповнені звукові хвилі; структурні зміни клітини, ві що виникали при цьому, невизначено довго передавались по спадковості. Після закінчення зібрання всім роздали по шматочку цього чудового кактуса. Досить було проковтнути такий шматочок, і все сказане на зібранні з надзвичайною ясністю спливало в голові. Таким чином інформація, зафіксована кактусом, передавалась безпосередньо в мозок людини. Досягнення це, на жаль, не здобуло загального визнання і поширення, оскільки поряд з корисними якостями кактус набув чомусь і досить негативних: при ушкодженні шкірки від нього йшов сильний сморід, а на смак кактус ставав такий гіркий, що полин у порівнянні з ним здавався амброзією.
13.00.
Кактусоводи-любителі хвилювалися. Роу не прилетів на зібрання, а він же був одним із найпочесніших членів товариства, його незмінним головою, і за весь час Роу не пропустив жодного зібрання. Вони зв’язалися з усіма містами, де міг бути Роу, і звідусіль дістали негативні відповіді. Найбільше занепокоїла їх відповідь домашнього комп’ютера Роу, який повідомив, що господар телетранспортувався в напрямку до супутника Венери о 12.30.
13.30.
Повідомлення про зникнення інженера по каботажу Дмитра Роу надійшло до розслідувача № 595 АК Марка Міомеда. Розслідувач одразу ж увімкнув пошукові інформозбирачі і вже о 14.20 мав такі дані:
1. Брати участь у небезпечних експериментах Дмитро Роу не збирався.
2. У далекі подорожі він вирушати не думав.
3. Особистих ворогів чи недругів у інженера не було.
4. Роу жив самотньо, і його обслуговувала ціла армія кіберпристроїв, якими керувала домашня ЕОМ.
5. Як свідчать друзі, Роу останнім часом був завжди не в настрої. Друзі пов’язували це з наріканням Дмитра на “поганий” характер його комп’ютера, який мав схильність до надокучливих повчань. Крім того, у комп’ютера спонтанно виникли зародки емоційності.
16.00.
Розслідувач приїхав до Роу додому, щоб порозмовляти з комп’ютером. Марко був молодий розслідувач і тому вважав, що “бика треба зразу брати за роги”. Він підсів до пульта ЕОМ і почав без довгих передмов:
— Я розслідувач номер п’ятсот дев’яносто п’ять Марко Міомед. Зник ваш господар Роу. Я хочу з’ясувати, чи не змогли ваші з ним розбіжності стати непрямою причиною його зникнення.
Екран яскраво спалахнув і погас. Через перенапругу якийсь контур у машині вийшов з ладу. Марко скривився: він терпіти не міг машинної сентиментальності.
Поки верткі черепашки-кіберремонтники спритно замінювали зіпсовану деталь, Марко розглядав кімнату. Стіл, новомодна шафа з яскраво-червоною поверхнею, вся підлога вздовж прозорої стіни були щільно заставлені кактусами найрізноманітніших форм і відтінків. Закінчення ремонтної операції збіглося з кінцем огляду.
— Ви гадаєте, що я стала причиною зникнення господаря? — кволим голосом спитала машина. — Ох, ви, люди, такі жорстокі! Я не переживу цього!
— Таке висловлювання доречно чути від того, хто живе, — повчально зауважив Марко, пробуючи перервати вияв почуттів машини. — Життя — це спосіб існування білкових тіл, білковий обмін…
— Але головне — обмін інформації! — підхопила машина. — Ох, ви, люди, іноді буваєте дуже прямолінійні!
— У вас погані манери, — стримуючи роздратування, мовив Марко. — Ви перебиваєте людину.
— Так, звісно, людина — господар, володар, повелитель! А ми всього-на-всього нікчемні раби. Ми…
— Чому в момент телетранспортування напруга М-поля впала нижче від критичної величини? — різко обірвав машину Міомед.
Він дедалі більше пересвідчувався, що бідолашному Роу жилося несолодко.
Машина мовчала близько хвилини, для комп’ютера її швидкодії це було досить дивним.
— Дуже збільшилося навантаження, — сказала вона нарешті. — В один і той же час усі кібермеханізми підключилися до М-поля, що дає живлення. Тому я й не змогла втримати його напругу в необхідних межах. Мені нема сенсу приховувати цей факт, ви все одно дізналися б про нього. Але моє сумління чисте!
— Сумління! — пирхнув Міомед. — Скажіть, як часто повинен кібер підключатися до М-поля?
— Раз на сорок сім днів.
— Яка ж імовірність того, що всі кібери підключаться одночасно?
