Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗

— Його бачили ті, хто дав життя всьому моєму племені.

— Як звуть твоє плем'я? Як звуть тебе?

— Еоелла, — сказала вона.

Олексі хотілося сказати, що вона прекрасна, як і її ім'я, та голос перестав коритися йому.

Вона простягнула до нього руку і мовила:

— Ти хворий. Я вилікую тебе.

На ній були браслети з колючих ліан. Вона торкнулася голої Олексиної шиї, і він, відчувши укол, сіпнувся.

— Нічого, нічого, — пролунав над самим вухом гучний бас Іллі Юрійовича.

Олекса хотів підвестися, щоб не спускати її з ока.

— Вибач, довелося скинути твій шолом, щоб зробити укол, — казав Ілля Юрійович. — Хіноцилін… має подіяти.

Олекса впав на подушки, зажмурився.

Він не хотів нічого чути, він боявся розплющити очі, боявся, що не побачить її…

Яке ж у неї лице? Невиразні риси зникали… Вона всміхалася, а руки її були ласкаві…

Олекса розплющив очі.

Ілля Юрійович надів на нього шолом. Добров у скафандрі стояв на тому місці, де щойно була вона…

— Туман густий, та все ж поїдемо, — запропонував Добров. — Увімкнемо інфрачервоний прожектор. Через нічні окуляри дорогу роздивлюсь.

— Де вона? — спитав Олекса.

— Хто? — обернувся Добров.

— Еоелла.

— Як? — перепитав Ілля Юрійович.

— Венеріанка.

— Ах, венеріанка? — повторив Богатирьов. — Сподіваюсь, тепер вона пройде.

Олекса метався на подушках.

— Не треба! Не треба! — твердив він. Богатирьов схилився над ним.

— Не треба, щоб вона йшла, — прохав Олексій.

— Ну, мерщій, — почув через шоломофон Олекса. — Краще проженемо цю «венеріанку». Ти придумав цій місцевій пропасниці вдалу назву. Хіноцилін — прекрасний засіб. Я дав тобі подвійну дозу.

Олексі стало так гірко, що він ладен був заридати.

Її нема! Це було тільки гарячкове марення!.. Еоелла!

Де кін міг це чути? І раптом він згадав. Так звучав дивний крик із туману. Знесилений Олекса впав на сидіння. Богатирьов подивився на нього через скло шолома.

— Піт, — сказав він. — Це добре.

Олекса спав і крізь сон відчував, як хитається всюдихід, як раптово змінює напрямок, провалюється, нахиляється на підйомах.

Опритомнів Олекса зразу. Голова була світла, ясна.

Всюдихід рухався по струмку, точніше, над водою, повторюючи всі химерні його завороти.

— Ну, то що, славний козаче? Справився з венеріанкою? — запитав Ілля Юрійович, помітивши, що Олекса прокинувся.

Олекса чомусь зашарівся.

— Як американці? — замість відповіді спитав він.

Ілля Юрійович одразу похмурнішав:

— Кепсько, Олексо. Лихі повідомлення від Маші з «Просперіті». Казала востаннє… голос у сердешної перехопило… Загубили радіолокатори робота… Зник він…

— Зник? — здивувався Олекса.

— Хтозна, що з ним скоїлося. Адже вони, напевно, як і ти, були біля квітки без шоломів. А туман тут шкідливий, з міазмами.

— А ми багацько проїхали?

— Чимало. Адже ти довго спав. Ось Роман твоє місце біля радіоприймача зайняв, а я — біля руля. Може, передачу їхніх шоломофонів зафіксуємо.

Олекса почервонів. Поки він спав і слухав Еоеллу, його місце біля радіоприймача зайняв інший.

Добров, серйозний, зосереджений, ловив щось, тільки йому одному чутне.

Раптом лице його змінилося, він підняв руку.

Олекса хворобливо зморщився.

— Ану, спробуй влаштуватися краще, — запропонував Олексі Добров, помітивши його стан.

Олекса радісно присунувся до радіоприймача, підключив шоломофони.

— Чуєш? — підняв палець Добров.

Звичними рухами Олекса став обертати верньєр.

Гірше, краще… трохи гірше… ще… Спіймав!..

Олекса знизав плечима, глянув просто в очі Доброву.

Вони чули людську мову, та голос був неприємний, скрипливий. Тепер можна було розібрати слова:

— … на випадок повторного дощу можна було б зробити критий перехід до місця стоянки російської ракети. Тутешні дерева могли б послужити сировиною для лісопильного підприємства з приблизним обсягом виробництва шість мільйонів доларів на рік.

— Робот! — оголосив Добров. — Ілля! Ми чуємо робота! Він плете нісенітниці.

— Кепсько, — відізвався Богатирьов, роблячи крутий поворот по струмковому колінові.

— Певно, машину не контролюють люди.

— Я зараз спробую зв'язатися з ними по радіо, — запропонував Роман Васильович. — Олексо, давай передачу на його хвилі. Гей ви, Залізний Джоне, чи як тебе там… Чуєш мене? Чорт би взяв цю стервозну атмосферу! Тріск, шум, шабаш на Лисій горі. Чортівня!

Робот, мабуть, прийняв радіограму з всюдихода, та… Його творець інженер Томас Керн розрахував свою дивну машину тільки на ввічливе поводження. Можливо, почувши слова роздратованого Доброва, робот просто замовчав.

— Хелло! — надривався Добров, перенісши свою злість на машину, що замовкла. — Бісова залізна лялька! Клятий автомате! Вимагаю відповіді! Переходжу на прийом.

Робот мовчав.

— Слухай, Романе, — сказав Богатирьов, знову повертаючи всюдихід, — а ти спокійніше, ввічливіше…

— Що ти, смієшся? Атмосфера чи машина здатні образитися?

— Ну, не машина, а той же Аллан Керн, який також може тебе чути.

— Ну гаразд. Хелло! Хелло, шановний Залізний Джоне, ви чуєте мене? Прошу вас відповісти.

Олекса почув у шоломофоні:

— Чутність сорок шість і п'ять десятих процента. Заважають грозові розряди, — байдуже відповів робот.

— Де американці? Де Керн і Вуд? Де ваші господарі?

— Господарі невідомі. Рабовласництво заборонено американською конституцією. Я вільна мисляча машина, — проскреготів у відповідь робот.

— Хай йому чорт! — скипів Добров. — Дасте відповідь мені чи ні?

Робот мовчав:

— Хелло, Джоне, — взяв себе в руки Добров. — Дуже прошу вас, інформуйте, будь ласка, про положення ваших супутників.

— Положення горизонтальне, — відповів робот.

— Де ви перебуваєте?

— Під кам'яним склепінням.

— Все зрозуміло! Ось чому локатор Маші загубив робота. Хелло, шановний Джоне, що кажуть ваші супутники?

— Про диких нащадків, які виживуть на Венері.

— На американцях є шоломи?

— Ні.

— Венеріанка! Ілля! Вони так само маячать, як і Олекса.

— Погано, — спохмурнів Богатирьов. — Чи зможе робот зробити укол? Дай-но я сяду на зв'язок.

Добров і Олекса поступилися місцем Іллі Юрійовичу біля радіоприймача. Добров сів за руль.

— Слухайте, Джоне, приятелю, — почав Богатирьов, — у ваших супутників пропасниця?

— Пропасниця, малярія, інфлуенца, грип, — мовив робот.

— Потрібен укол хіноциліна.

— Укол, шприц, продезинфікувати шкіру…

— Правильно, правильно, Джоне, старий! Молодець! Прошу вас, візьміть у вашій похідній аптечці хіноцилін.

Слова Богатирьова пролунали в пристрої електронної машини, що бездіяльно стояла під кам'яним склепінням, і робот ожив. Він одержав програму дії. Тепер уже всі висновки електронного пристрою ставали бездоганні, завдання виконавчим механізмам — чіткі, рухи електромагнітних мускулів — упевнені.

Робот знайшов і відкрив похідну аптечку, яку носив за плечима, відшукав за номером хіноцилін і шприц, схилився над Алланом Керном, продезинфікував йому шию — єдине відкрите і доступне місце — і артистично зробив укол.

Потім він перейшов до Гаррі Вуда.

Молодий чоловік кидався, качався на печерному камінні. Робот ганяв за ним з націленим шприцом, та Вуд наче нависно вислизав. Скінчилося тим, що робот зробив укол у п'ятку Гаррі, яка була захищена грубою підошвою й підбором, і мало не зломав шприц.

Дія хіноциліну виявилася моментальною. Аллан Керн опритомнів і відразу оцінив становище:

— Пропасниця… піт… хіноцилін! О Томас! Любий брате мій! Ви створили чудо! Ваш Джон поставив діагноз, він лікує… Клянусь, це навіть більше, ніж треба для керування державами.

Аллан Керн для надійності забрав у робота шприц і зробив Буду укол сам.

Потім він надів на себе й на Гаррі шоломи і знову впав на каміння.

Та тепер це був сон, який освіжає, живить.