В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
— А й справді, — обізвався юнак після мовчанки, — пішли!
— Тепер ми спокійно пройдемо, ходім.
Інколи Загорський здригався, але йшов твердо. Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він робив своє — оформив путівку — таку саму, як і тим, що летять у Владивосток, Пекін чи Ханой. У графі «Найменування транспорту» поставив: «Космічна ракета», «Маршрут» — «Земля — Троянда — Місяць — Троянда — Земля». «А хто там спитає? — жартували механіки. — Ще, може, не видадуть пального?» Але диспетчер був непохитний: ракета без путівки — це все одно що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібен порядок! Ну, хлопці йому й ка…
Іван Макарович зупинився на півслові.
— Ти бачиш, Миколо, видніє! — вигукнув він, а сам подумав про себе: «Може, й у мене галюцинації?»
— Справді, видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!
Світло почало заливати тунель. Воно випромінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті, — їх тримали статуї в своїх кам’яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!
Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше, — ну точнісінько як на поверхні! — а від чого — не знав.
Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім іншим: скільки виринуло раніше непоміченого!
Але, може, воно як несподівано з’явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?
— Як у нас із киснем? — спитав Іван Макарович.
Микола подивився спочатку на його прилад, потім на свій:
— У вас, мабуть, вистачить на півгодини, в мене — хвилин на десять.
— Швидше на поверхню!
— Я вас не залишу, — сказав Микола.
— Товаришу Загорський! Наказую: ідіть швидше, негайно, без розмов!
Це було сказано таким тоном, що Загорський не посмів перечити. Рвонув з місця, кинувся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка печер — промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хотілося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажанням. Кисень кінчався, треба поспішати.
Він уже не звертав уваги на орнаменти, що вкривали стіни, на безліч усяких предметів, що валялися і в проходах, і в бокових заглибленнях. Мертві, струхлі постаті, що сиділи там і сям, ніби проводжали його замисленими поглядами.
Ось і храм. Тут панувала темрява, лише внизу, в глибині «чаші», жевріло холодне, ніколи невгасиме полум’я.
Не зупиняючись, Іван Макарович пройшов повз масивну колонаду і завернув у тунель, що вів до виходу. Тунель був освітлений, і професорові зручніше було подолати його високі сходи.
Нарешті — вихід!
Іван Макарович полегшено зітхнув, коли ступив у річище. Тут принаймні немає темряви — сяє місячний день: палахкотить оточене короною Сонце, блищать далекі зорі.
Загорський уже біг йому навстріч.
Швидко замінив Плугареві балон і тільки тоді розповів, що він сам видирався нагору вже зовсім не дихаючи: кисень у нього кінчився якраз при виході з тунелю.
— Добре, — перебив його професор. — Треба негайно передати на Землю про наше відкриття, та й відпочити необхідно.
Микола подумав, що професор натякає на нього.
— Та, бачите, Іване Макаровичу, я й сам не знаю, як воно зі мною сталося… Ну от — привиділось…
— Нічого страшного, Миколо, — Плугар поклав йому руку на плече. — В таких умовах з кожним може трапитись. Ходімо!
— Літального апарата під скелею нема, Іване Макаровичу. Балонів також більше нема.
— А рація?
— На місці.
СОНЯЧНИЙ КОЛОДЯЗЬ
Жаннета була спортсменкою. Руками вхопилася за край кам’яного колодязя, коліньми уперлася в його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала енергійно підтягуватись. Вилізла на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. У неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центру планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи чи, може… може, інженерна споруда?
Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може, колись вони брали з нього воду? А можливо, там, у глибині, вони живуть ще й досі?
Дивлячись у бездонний сяючий колодязь, Жаннета уявила селенітські міста, які сполучаються з поверхнею ось такими шурфами. Хотілося побачити хоч одну живу істоту, схожу чи не схожу на людину, але наділену розумом і… не хижу. Дівчина, сама того не помічаючи, приписувала своїм уявним селенітам лише те хороше, що є в людях: розум, доброту, почуття справедливості, щирість, відвертість і багато інших чудових рис. Це були ті самі земні люди, тільки без їхніх недоліків. Ех, як би добре на світі жилося!..
Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів у глиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Сміялася з себе: дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і швидко пішла вперед. Проминула долину і невеличкий кряж. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, оточена червонястими горами. Подивившись у бінокль, помітила дві постаті. Дивно було бачити ці рухомі риски серед мертвого пейзажу,
— Алло! — обізвалася в мікрофон.
— Салют! — зраділо відгукнувся Микола.
Поспішаючи до Плугаря і Загорського, розповіла про все пережите: метеоритне бомбардування, аварію, селенітський колодязь, наповнений світлом.
— Ви чуєте, Іване Макаровичу? — вигукнув Загорський. — Це вона врятувала нам життя!
ПОГЛЯДИ ЛУНАЮТЬ, ЯК МУЗИКА
Хоч який хитромудрий був Робот, але без допомоги полагодити літального апарата не зумів. Коли Плугар, Жаннета і Загорський підійшли до місця аварії, він, правда, розібрав пошкоджений вузол, але, не маючи схеми, почав знову складати. Отак і товкся в замкненому колі — то розбирав, то монтував. Це якраз був той випадок, коли навіть така досконала електронна машина, як Робот, не знала, що діяти. А хіба на кожний непередбачений випадок настачиш схем?
— Покажіть, шановний, що воно тут таке, — звернувся до нього Микола.
Робот обізвався:
— Пр-рошу дати мені схему.
Пошкодження було серйозне. Удар, очевидно, пройшовся на правий передній двигун, його дюзу наче бритвою зрізало, в камері згорання відчахнуло випуклий бік.
— Полетимо на трьох, — вказав Микола Івану Макаровичу. І до Робота: — Визначте новий центр ваги і переставте сидіння.
Доки Робот виконував це завдання, Микола взявся ліквідувати інші пошкодження. Жаннета допомагала йому, то подаючи інструмент, то підтримуючи яку-небудь деталь.
— Рацію полагоджу в ракеті, — сказав Загорський, — а шланг треба замінити зараз.
Жаннета дивилася, як він вправно працює, і подумала вголос:
— Ще, значить, не розгубили ми свого щастя.
Загорський повернув до неї своє обличчя, і погляди їхні зустрілися. На нього війнуло чимось несподівано близьким, рідним.
— Не розгубили… — повторив лагідно. — Тільки починаємо знаходити!
— Прошу зв’язати з «Кометою», — наказав Роботові Плугар.
— Слухаю, — чітко відповів Робот. — Готовий записати текст.
Плугар продиктував:
— Нехай товариш Мілько передасть на Землю: все йде нормально, дослідження провадимо згідно програми. Зібрано багату колекцію мінералів.
— Записано, — сказав Робот. — Це все?
— Усе, — відповів Плугар.
— А про глибинне місто?! — здивувався Загорський. — Про пам’ятники цивілізації селенітів?
— Це ще потребує вивчення, — спокійно відповів Плугар. І, завваживши, що до них наближається Дік, спитав у нього: — Ви щось хочете передати на Землю?
