В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
Ось підряд кілька пейзажів. Досить майстерно зображено діючий вулкан — з кратера виривається лава і вогненним потоком суне до синього лісу. Тут же звивається якась чорна стрічка, очевидно, ріка.
— Значить, все тут було — і ліси, і річки, — каже Микола.
ГІлугар освітлює далі, і перед ним постає безмежна рівнина, вкрита якоюсь рослинністю, в небі — хмара із стрілою блискавки, косі струмені дощу.
— Для мешканців підземного поселення це вже, мабуть, звучало казкою… — задумливо говорить професор. — Бо коли вони закопалися сюди, таких атмосферних явищ на Місяці, звичайно, не було.
На іншій картині вони побачили крупного звіра, що перестрибував через річку. Він скидався на оленя, але величезні гіллясті роги були в нього не лише на голові, а й по всій спині.
Довго міркували наші мандрівники над однією загадковою мозаїкою. На чорному фоні було зображено світило, можливо Сонце, на якому стався сильний вибух: в різні боки розлітаються золоті згустки речовини, і ось уже йдуть по своїх орбітах планети.
— Та це ж зображена теорія походження планетної системи! — вигукнув професор. — Цікаво, цікаво…
— В чому ж вона полягає, ця теорія? — спитав Загорський.
— Коли буде розшифровано письмо, тоді матимемо про неї повне уявлення. А зараз можна сказати одне: невідомі космогоністи, очевидно, вважали, що планети створюються з речовини зірки і що ця речовина викидається з неї завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники планет. Досить-таки цікава теорія… Подібні, хоча й не зовсім такі, припущення робили й земні астрономи.
Була тут ще й інша мозаїка на астрономічну тему. Білі блискучі камінці розкладено так, що вони зображають чи зоряне скупчення, чи навіть галактику. Скраю того скупчення — червонувата зоря, а біля неї кілька темних цяток, напевно, планети. Тонка, ледь помітна лінія звідси в’ється у простір, доки не натикається на маленький кружечок, розташований поряд з більшим. Ця мозаїка обведена стрічкою різноманітних геометричних фігур, що нагадують клинопис.
Плугар і Загорський залишали округлу залу в хорошому настрої: може, це була просто радість нововідкриттів, а може, приємно було дізнатися, що розумні істоти жили тут не як кроти, а були здатні до абстрактного мислення.
— О, а це що? — присвітив Микола в закуток. — Подивіться, Іване Макаровичу!
Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря побачив цілу колонію грибів!
— Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повітря і без води?
Ця, здавалося б, незначна знахідка глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає ґрунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!
Після того як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макаровим зірвав кілька грибів і поклав до сумки.
Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімалися сходами вгору, то стрибали униз. І скрізь були печери, неначе соти в стільнику, і стільник той мав, очевидно, безліч поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Сумки вже були повні всяких зразків чудернацьких кам’яних речей, виробів із скла і теракоти, але бажання побачити, узнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх уперед, їм хотілося ще знайти метали. Ішли, перемовляючись через свої рації, водячи перед собою снопами електричного сяйва.
На одному великому перехресті зупинилися. Посередині тут чорнів круглий отвір, у який ледве не полетів Іван Макарович. Присвітивши вгору, він побачив такий отвір і в стелі: схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і внизу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього, обличчям до тунелів стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам’яні постаті в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.
— О, це треба обов’язково сфотографувати! — захоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється.
Справді, стало зовсім видно, кулі відбивали світло одна від одної, створюючи цілу сітку променів. Побачивши плаский камінь, Микола став на нього і почав крутити ручку кіноапарата, націлюючи об’єктив то в той, то в інший бік. Нараз йому здалося, що камінь під ногами хитнувся, наче його щось злегка штовхнуло. Другий поштовх був сильніший — зверху посипався пісок.
— Невже землетрус? — тривожно вигукнув Микола, ховаючи апарат.
— Мабуть, що так, — проговорив Плугар, пильно стежачи за склепінням, з якого сипалося все більше і більше. — Місяць, значить, ще живий!
— Біжімо звідси!
— Там не краще. — Професор посвітив у проходи, і Микола побачив, що скрізь сиплеться пісок, падає дрібне і велике каміння.
Поштовхи наростали, неначе прокочувалась хвиля за хвилею. Плугар і Загорський стали поруч під стіною: бігти у вузький прохід було ще небезпечніше. Обоє поглядали в той тунель, звідки прийшли, — слідів їхніх ще не засипало!
Раптом удар великої сили струснув підземелля. Обвал збив космонавтів з ніг, на мить сяйнуло світло їхніх ліхтарів, і все вкрила темрява.
Першим опритомнів Микола. Поворушив руками, ногами, дихнув на повні груди, — все наче було гаразд. Підвівся. А де ж Іван Макарович? Ліхтаря нема… Наче осліп: суцільна чорнота перед очима. Кинувся навпомацки розгрібати щебінь. Працював гарячково, підхльостуваний страхом і тривогою. Нарешті його рука торкнулася Плугаревого скафандра.
— Іване Макаровичу! Іване Макаровичу!
Почувся шепіт, але такий слабий, що Микола нічого не розібрав, — мембрани в шоломі ледве коливалися. Швидко розсунув породу, поклав професора на спину. Тепер уже виразно чув його дихання. Іван Макарович обізвався:
— Молодці хлопці…
— Про що ви? Які хлопці? — Микола подумав, що професор марить.
— Інженери наші, конструктори… — відповів Іван Макарович. — Хороші скафандри зробили… — голос професора міцнішав. — Темно? Чи це мені…
— Темно, темно, Іване Макаровичу, — заспокійливо промовив Микола, ще, мабуть, не усвідомлюючи всієї небезпеки.
— А ліхтарі?
Довго перебирали вони каміння, доки знайшли в піску потрощені ліхтарі. Тепер, коли нічим було світити, темрява, здавалось, налягла ще дужче.
— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — спитав Микола у розпачі.
— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Спочатку треба пригадати весь шлях, а потім рушати. Як доберемося до храму — там уже рукою подати.
Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка смертельним холодком охоплювала його. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього підземелля за одним заходом дослідити не можна! Важливо було встановити самий факт його існування…
— Ви, Миколо, здається, шахіст?
— А хіба що?
— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам’ять, можете відновити послідовність ходів…
— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут…
— Пригадуйте.
— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехресті повернули вліво, заходили до печер, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім зійшли на нижчий ярус, тоді знову простували тунелем…
Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних лабіринтів — і спустилися в глибину не менше як на кілометр. Кисню в них лишалося, може, на годину-дві.
