День сірої хвилі - Коломиец Петр Афанасьевич (читать хорошую книгу .txt) 📗
Що ж буде, коли в океані на найнижчому рівні — на рівні водорості-тваринки — з’являється нова жива істота, яка виробляє отруйну для природних організмів речовину, здатну навіть у подальших ланках харчового ланцюжка викликати генетичні переродження. Хіба ж не зрозуміло, чому так потерпають учені?! “Крихітка” завдяки своїй плодючості протягом кількох тижнів може заполонити приповерхневі води Світового океану. І нею, ясна річ, харчуватимуться чимало видів морської фауни, що входять до проміжних ланок харчового ланцюжка. Частина з них, імовірно, загине, інші ж — уціліють, пристосуються до нового джерела живлення, але, у свою чергу, перетворюватимуться генетично і отруюватимуть вищі ланки харчового ланцюжка. Так океан з рипом зачинить усі свої комори перед самісіньким носом людини. А потім почнуться генетичні переродження і багатьох видів тваринного світу материків, адже в біосистемі нашої планети океан і суша невіддільні.
— А чи не можна якось виловити “крихіток” із океанських вод? — запитав Олег.
— Отут якраз життя і дало людству повчальний урок, — зауважив професор Грассар. — Ми дуже сильні, але не всемогутні. Жодна техніка не зборе неймовірну плодючість нової штучної істоти. Ми з тобою, хлопче, зараз на першому і, на жаль, єдиному рубежі оборони…
Засмучений Олег поплентав у зал управління. Та його ще в коридорі перестрів Хоменко і звелів відпочити. Довелося вертати у каюту.
Зморений хлопець довго не міг заснути. Вже крізь якесь напівзабуття відчув, що біостанція рушила з місця і кудись попливла, набираючи швидкість.
У ПАСТЦІ
Гідроліт сів на м’яку подушку коралової потерті. Воронцов відчинив дверцята і виглянув з кабіни. Високі кокосові пальми підступали майже до океанських хвиль, розгортаючи навстріч косому сонячному промінню довге лапате листя. Повітря сповнював різкий запах гнилих водоростей…
Бортінженер стрибнув на землю і пішов до пальмового гаю. Ще раз роззирнувся і поглянув на гідроліт. Океан намагався дістати машину довгим пінявим язиком. Перенестись би на ньому подалі від підступної стихії. Та сонце вже сідало за обрій, у тропіках швидко смеркає, протягом кільканадцяти хвилин небо одягає оксамитову габу ночі, вицяцькувану мерехтливими зорями.
Ні, не можна затримуватись на пустельному березі. За цими хащами живе Пітер Рід. Десь там на галяві посеред острова стоять кільканадцять бунгало, де мешкають прокажені. Скільки їх у цьому селищі? Мабуть, бідолах не більше сотні. Надто велику кількість людей не прогодує клаптик землі, загублений серед безмежжя Тихого океану. Хворих доглядають один чи двоє лікарів та кілька санітарів. Утримують подібні острівні лепрозорії за рахунок коштів благодійницьких організацій та фондів, спеціально виділених штаб-квартирою Організації Об’єднаних Націй.
Втім, хтось би із місцевих жителів мав уже зустрінутись Воронцову. Прокажені на острові почувають себе вільно, ходять, де хочуть. їм заборонено тільки залишати лепрозорій. І Во-ронцов мимоволі занепокоївся…
Та ось ледь помітна стежка привела його до великого одноповерхового будинку на високій підмурівці, покритого оцинкованим залізом. Біля ґанку лежали дошки, пластини гнутої жерсті, пучки якихось трав.
— Хелло! — гукнув щосили Воронцов.
Замість відповіді — відлуння його ж голосу. Бортінженер піднявся східцями на веранду, штовхнув двері, що вели в кімнату. Вони не поступалися. Довелося натиснути плечем на шкарубке дерев’яне полотно. Щось зашерхотіло — двері відчинилися. Підлогу досить просторої кімнати захаращувало місиво з трісок, сушених водоростей, коралової крихти, черепашок, риб’ячої луски. Очевидно, тут зовсім недавно зберігали колекції зразків місцевої океанічної флори та фауни. Не встиг ще вивітритись їдкий запах формаліну. Отже, музей зруйнували зовсім недавно: сьогодні вранці або принаймні вчора ввечері.
— Острів привидів, — прошепотів Воронцов.
Незатишно почувалося серед цих руїн. Господарі навряд чи повернуться сюди найближчим часом. Добре, що стежка все чіткіше вказує шлях до острівного лепрозорію.
Небо над верхівками пальм потемніло, коли Воронцов добрів до лагуни. Сірим і непривітним здалося овальне плесо. На воді плавали якісь ящики, пластикові коробки. І тут сліди руйнувань! Воронцов стенув плечима і знову заглибився в пальмовий гай.
Та раптом шлях йому перепинила дротяна сітка, розіп’ята між високими металевими щоглами. Воронцов ішов уздовж тьмяного плетива, продираючись крізь густі зарості фікусів. Та ніяк не міг помітити в тугому павутинні щось схоже на дверцята. Нараз почув шумовиння океанських хвиль…
Але на душі у Воронцова ніби потепліло. Хіба ж не зрозуміло? Острів перегороджено навпіл. На другій половині якраз і живуть прокажені. Там він і зустріне Пітера Ріда. А через дротяну сітку можна й перелізти. А якщо перепона закінчується на березі?..
Воронцов уже не йшов до океану, а майже біг. Під ногами лопотіло листя фікусів. Покручені зарості враз розступилися, і перед очима бортінженера загойдався океан, в який тихо спадали перші зорі з брунатного неба. Гострий запах водоростей знову вдарив у ніс. Юнак рвучко зупинився і закричав з усієї сили:
— Агов! Хто тут є?!
Сітка на металевих щоглах сповзала в океан, та Воронцов врешті-решт побачив серед дрібної луски метрів за двадцять од пінявих хвиль невеличкі дверцята. За мить він прослизнув крізь досить широку щілину, полегшено зітхнув. І раптом з-за невеличкої крислатої пальми вигулькнула якась постать і метнулася до нього. Воронцов здригнувся від несподіванки, широко розплющив очі: за кілька кроків од нього завмер хирлявий чолов’яга з автоматом у руках, одягнений у шорти й благеньку сорочку.
— Де… де лепрозорій? — запитав розгублено по-англійськи Воронцов.
Чоловік мовчки засвітив електричний ліхтарик, ковзнув жалючим променем по обличчю бортінженера.
— Я з радянської біостанції “Садко”! — заходився пояснювати Воронцов. — Розумію — вхід сюди заборонено. Але пропустіть мене. Мені конче треба побачити Пітера Ріда. Проведіть мене до лікаря.
— Тут приватне володіння, — мугикнув охоронець, підійшовши ближче.
І тільки тепер Воронцов розгледів його обличчя: жовте, з випнутими вилицями, приплюснутим носом. Малаєць або японець — на європейця чи арказійця не схожий. Напевне, хтось із обслуги. Але навіщо йому в такому разі автомат? Невже на острові влаштували справжній концтабір для прокажених? Це ж міжнародний скандал…
Воронцов відступив убік. Вартовий не зупинив його, але все ще тримав автомат у руках. Задкуючи, бортінженер вибрів на широку алею, вимощену бетонними плитами. Електричні ліхтарі па високих стовпах освітлювали плантації ямсу та шеренги окультурених дерев манго. Попереду забіліли стіни кількох довжелезних будинків. Над їхніми дахами зводились парасольки сонячних батарей.
Але бортінженер не пішов до селища. Його зацікавило велике бунгало, яке стояло трохи збоку від будинків. Електричний рефлектор, встановлений на гостроребрій тумбі, кидав сніп світла на низький прямокутник вхідних дверей. Якесь шосте почуття підказало, що Пітер Рід живе саме в цьому бунгало. Але біля дверей на низькому широкому ослоні сидів ще один охоронець з автоматом.
Знову доведеться зробити обхідний маневр. Добре, що він не потрапив на очі цьому охоронцю. Воронцов прослизнув у тінь від пальми, трохи подумав і подався крізь кущі до протилежного боку бунгало. Виписавши на горбкуватій місцевості майже правильне півколо, він наштовхнувся на стіну, зведену з товстого пресованого картону. Вікон тут не було. Але маленькі напівпрочинені двері вказували вхід до цокольного приміщення. Воронцов спустився по східцях у кімнату, намацав на стіні вмикача й включив електричне світло… Бетонна підлога, голі стіни, приземкуватий стіл, залізне ліжко, дебелий стілець. Юнакові здалося, що він потрапив до в’язничної камери.
