Хойті-Тойті - Беляев Александр Романович (читать книги полные .TXT) 📗
II. ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО
Вагнеру було зовсім погано. Він важко дихав і марив з заплющеними очима.
“Невже від струсу може загинути ця геніальна машина — мозок професора Вагнера?” — думав я з тривогою.
Хворий марив математичними формулами і час від часу стогнав. Розгублена економка стояла і тільки безпорадно повторювала:
— Що ж тепер буде? Матінко, що ж тепер буде?..
Мені довелося подати професорові першу допомогу і ходити коло хворого.
Тільки на ранок другого дня Вагнер прийшов до пам’яті. Він розплющив очі й цілком свідомо подивився на мене.
— Дякую вам… — кволо промовив він.
Я дав йому пити, і він, кивнувши мені головою, попросив залишити його. Стомлений турботами вчорашнього дня і тим, що не спав ніч, я, нарешті, вирішив лишити хворого самого і вийшов надвір подихати свіжим, ранковим повітрям. Невідомий апарат, що стояв посеред двору, знов привернув мою увагу. Я підійшов до нього й простяг руку.
— Не йдіть! Стійте! — почув я за собою приглушений, зляканий голос економки.
І в ту ж мить я відчув, що моя рука раптом стала надзвичайно важка, начебто до неї привісили величезну гирю, яка рвонула мене вниз з такою силою, що я впав на землю. Невидима гиря притиснула кисть моєї руки. З великим зусиллям я одвів руку назад. Вона була червона й боліла.
Коло мене стояла економка і з жалем хитала головою.
— Як же це ви?.. Хіба можна?.. Ви краще не ходіть по двору, а то вас і зовсім сплющить!
Нічого не розуміючи, я повернувся в кімнату й поклав на хвору руку компрес.
Коли професор знову прокинувся, вигляд у нього був уже зовсім бадьорий. Очевидно, у цього чоловіка був надзвичайно здоровий організм.
— Що це? — спитав він, вказуючи на мою руку.
Я пояснив.
— Ви наражались на велику небезпеку, — сказав професор.
Мені дуже хотілося скоріше почути від Вагнера роз’яснення всього незвичайного, що мені довелося пережити, але я стримався від запитань, щоб не турбувати хворого.
Увечері того ж дня Вагнер попросив пересунути його ліжко до вікна і сам заговорив про те, що так зацікавило мене.
— Наука вивчає прояви сил природи, — почав він без передмови, — встановлює наукові закони, але дуже мало знає природу цих сил. Ми кажемо: електрика, сила ваги. Ми вивчаємо їх властивості, використовуємо в своїх цілях. Але кінцеві таємниці своєї природи вони відкривають нам дуже неохоче. І тому ми використовуємо їх далеко не в повній мірі. Електрика в цьому відношенні виявилась більш піддатливою. Ми підкорили цю силу, оволодівши нею, примусили працювати на себе. Ми її переганяємо з місця на місце, збираємо (акумулюємо), витрачаємо в міру потреби. Але сила ваги — це справді найбільш непіддатлива сила. З нею ми повинні миритися, більше пристосовуватись до неї, ніж пристосовувати її до своїх потреб. Коли б ми могли змінювати силу ваги, керувати нею за своїм бажанням, акумулювати, мов електрику, то яку могутню зброю ми б здобули! Оволодіти цією непокірною силою було давнім моїм бажанням.
- І ви оволоділи нею! — вигукнув я, починаючи розуміти те, що сталося.
— Так, я оволодів нею. Я знайшов засіб регулювати силу ваги за своїм бажанням. Ви бачили мій перший успіх… Ох… успіхи іноді дорого коштують!.. — зітхнув Вагнер, потираючи забите коліно. — Для спроби я зменшив силу ваги на невеликій ділянці коло будинку. І ви бачили, як легко я підняв брилу. Це зроблено за рахунок збільшення сили ваги на невеликому просторі мого двору… Ви мало не поплатились життям за свою цікавість, наблизившись до мого “зачарованого кола”. Та он, подивіться, — показав він рукою в вікно. — До дачі летить зграя птахів. Може, хоч один з них пролетить над зоною посиленого притягання.
Він замовк, і я з хвилюванням дивився, як наближались птахи… Ось вони летять над самим двором…
І раптом один з них каменем упав на землю і навіть не розбився, а просто перетворився на пляму, яка покрила землю шаром, певно, не товщим за цигарковий папір.
— Бачили?
Я здригнувся, уявивши, що й мене могла б спіткати така доля.
— Авжеж, — угадав він мою думку, — ви були б роздавлені вагою своєї власної голови й обернулися б у коржик. — І, знову посміхнувшись, вів далі: — Хима, моя економка, каже, що я винайшов прекрасний засіб зберігати продукти від бродячих котів. “Зовсім їх не знищуйте, — каже вона, — а щоб їхні лапи прилипли: більше не прийдуть!” Так… — сказав він після паузи, — є коти ще шкідливіші й небезпечніші — двоногі, озброєні не пазурами й зубами, а гарматами й кулеметами.
Уявіть собі, яким оборонним засобом стане скорена сила ваги! Я можу влаштувати загороджувальну зону на кордонах держав, і жоден ворог не переступить її. Аероплани падатимуть так, як оцей птах. Навіть більше, снаряди не зможуть перелетіти цієї загороджувальної зони. Можна зробити й навпаки: позбавити наступаючого ворога сили ваги, і солдати, замість того, щоб рухатись, високо підскакуватимуть, безпорадно дригаючись у повітрі… Але все це дрібниці порівняно з тим, чого я досяг. Я знайшов спосіб зменшити силу ваги на всій поверхні земної кулі, за винятком полюсів.
- І як ви цього досягнете?
— Я примушу земну кулю обертатися скоріше, от і все, — відповів професор Вагнер з таким виглядом, начебто йшлося про дзигу.
— Збільшити швидкість обертання Землі?! — не міг я стриматись від вигуку.
— Так, я збільшу швидкість її руху, тоді відцентрова сила почне збільшуватись, і всі тіла на землі дедалі легшатимуть. Якщо ви згодні погостювати в мене ще кілька днів…
— З задоволенням!
— Я почну експеримент, як тільки встану, і ви побачите багато цікавого.
ІІІ. “КРУТИТЬСЯ”
За кілька днів професор Вагнер зовсім одужав, коли не зважати на те, що трохи накульгував. Він надовго виходив у свою підземну лабораторію в кутку двору, залишаючи в моє розпорядження свою домашню бібліотеку. Але в лабораторію мене він не запрошував.
Одного разу, коли я сидів у бібліотеці, ввійшов Вагнер, дуже збуджений, і ще з порога крикнув мені:
— Крутиться! Я пустив свій апарат у хід, і тепер побачимо, що буде далі!
Я думав, що станеться щось незвичайне. Але минали години, минув день, нічого не змінилось.
— Почекайте, — посміхався професор у свої навислі вуса, — відцентрова сила збільшується пропорціонально квадрату швидкості. А Земля — чимала дзига, її скоро не розкрутиш!
Ранком, встаючи з ліжка, я відчув нібито якусь легкість. Щоб перевірити себе, я підняв стілець. Він. здався мені значно легшим, ніж звичайно. Очевидно, відцентрова сила почала діяти. Я вийшов на веранду й сів з книжкою в руках. На книжку падала тінь від стовпа. Мимовільно я звернув увагу на те, що тінь пересувається досить швидко. Що б це могло означати? Начебто сонце стало швидше рухатись по небу.
— Ага, ви помітили? — почув я голос Вагнера, який стежив за мною. — Земля обертається швидше, і частіше змінюється день і ніч.
— Що ж буде далі? — зчудовано спитав я.
— Поживемо — побачимо, — відповів професор.
Сонце в цей день зайшло на дві години раніше, ніж звичайно.
— Уявляю, який переполох зчинила ця подія в усьому світі! — сказав, я професорові. — Цікаво було б знати…
— Можете дізнатися про це в моєму кабінеті, там стоїть радіоприймач, — відповів Вагнер.
Я поспішив у кабінет і міг переконатися в тому, що населення всієї земної кулі надзвичайно схвильоване.
Та це був тільки початок. Земля оберталась дедалі швидше. Доба вже дорівнювала лише чотирьом годинам.
— Тепер усі тіла, шо знаходяться на екваторі, втратили одну сорокову частину своєї ваги, — сказав Вагнер.
— Чому тільки на екваторі?
— Там земне тяжіння менше, а радіус обертання більший, отже, й відцентрова сила діє сильніше.
Учені вже зрозуміли, яка їм загрожує небезпека. Почалось велике переселення народів з екваторіальних областей до більш високих широт, де відцентрова сила була меншою. Але поки що зменшення ваги приносило навіть користь: поїзди могли перевозити величезні вантажі, для польоту великого пасажирського аероплана було достатньо малопотужного мотоциклетного мотора, швидкість руху збільшилась. Люди раптом стали легшими й сильнішими. Я й сам відчував, що легшаю. На диво приємне відчуття!
