Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович (читать книги регистрация .TXT) 📗
ДО ПАЛАЦУ НАУКИ
А Дем’янко Дерев’янко? Він теж здерся на підвіконня. Провід висмикнувся з розетки, і за мить жвавий робот уже був надворі. Електричний струм розтікався по дротиках-жилах і не давав йому спокою. Дем’янко підстрибував, брикав, наче теля, і навіть пробував сміятися. Правда, сміх у нього не виходив — з рота вилітало тільки неприємне деренчання. Усе йому здавалося таким цікавим: і освітлені будинки, і темні дерева, і небо, всіяне зорями. Забажалося Дем’янкові дістати зірочку. Стрибнув угору. Але де там, зірки були дуже високо. Гепнувся на шлях у пилюку. Підвівся, коли бачить: щось до нього підбігає, таке кудлате, вухате і хвостате, ще й на чотирьох лапках. Дем’янко став, не ворушиться. А воно тицьнуло його мордою, понюхало… Дем’янко скік йому на спину! Ех, як заскавчить оте вухате створіння та як дремене уздовж вулиці! Щоб не впасти, наш верхівець ухопився за м’які вуха, а дерев’яними ніжками затиснув живіт. Та так хвацько, наче його хто вчив їздити верхи.
— Добр-ре біж-жить… — бубонів Дем’янко, а створіння бігло ще дужче. — Я Дем’янко Дерев’янко. А ти хто? Чому не говор-риш?
А те бідолашне бігло щодуху й злякано скавчало.
Дем’янко почав шукати в своїй електронній пам’яті наймення істоти і нарешті знайшов. Це був собака. Дем’янко промчав отак верхи через усе село, потім поза городами, якимись покрученими стежками вихопився у степ.
Довго біг собака степом. Аж набридло Дем’янкові. А тим часом навкруги почало сіріти.
“Ага, це, напевне, світає”, — збагнув своїм електронним мозком Дем’янко.
Скачуть далі, а воно зовсім розвиднілось. Далеко-далеко на обрії неначе хто жар розсипав, і від того жару ось-ось мало спалахнути небо. Воно все червонішало, червонішало. І ось… Що це? Повільно, не поспішаючи, в небо з-за обрію випливло велике золоте коло.
— Сонце! — здогадався Дем’янко і випростався, щоб краще роздивитися його.
А собака цієї миті, дарма що язик від утоми висолопив, сіпнувся, вихнув спиною, і наш верхівець гепнув на землю. Встав швиденько, кинувся до собаки, а той хвостом мелькнув. Що ж тепер робити? Куди податися?
Пішов Дем’янко стежиною навмання і незабаром прибився до якогось селища.
На крайньому від степу подвір’ї стояло багато ящиків на колесах. Це були автомобілі. Один вже підкотив до воріт, певне, мав кудись їхати.
В кабіні сиділо двоє. А літній чоловік стояв біля відчинених дверцят і лагідно казав одному з них:
— Бачиш, синку, велика честь потрапити до Палацу науки. Це ж там виросли люди, що створили ракету й супутника. Виросли вони справжніми, великими людьми. Мине зовсім небагато часу, і вони полетять на інші планети, помандрують відкривати нові світи. Без науки все це неможливе… Наука робить чудеса. Вона й тебе зробить справжньою людиною.
“Супутники, ракети, інші світи, справжня людина, — одразу занотував у свою електронну пам’ять Дем’янко Дерев’янко. — Ти диви, які люди розумні… От цікаво! А що, коли я теж поїду до Палацу науки? І я стану справжньою людиною!”
Йому раптом дуже заманулось потрапити до того загадкового Палацу, де люди виростають справжніми, великими.
Автомобіль рушив, і Дем’янко насилу встиг ухопитися за борт і видертись у кузов.
— Бувай здоровий! — гукнув старий. — Пиши!
— Всього кр-ращого! — відповів Дем’янко, хоч чоловік і не до нього звертався. — Напишу із Палацу науки!
ПРИГОДИ В МІСТІ
Коли сонце підбилося високо вгору, наші подорожні вже їхали вулицями якогось великого міста. І стільки тут було цікавого, що Дем’янко аж рота роззявив. Для нього були дивиною і багатоповерхові будинки, і безшумні тролейбуси, і трамваї, переповнені людьми. Його вабив до себе і людський потік, що вирував по обидва боки вулиці.
Ось на одному перехресті спалахнуло червоне око світлофора. Це означало: їхати не можна, і машина зупинилася. Дем’янко, скориставшися з цього, вистрибнув і миттю опинився на тротуарі.
Люди так поспішали, що ніхто навіть уваги не звернув на маленького хлопчика в кептарику. Тільки двоє хлоп’ят, побачивши його, розсміялися:
— Ти диви, який карапуз! А йди-но сюди!
Дем’янко нічого не відповів, тільки наддав ходу. Роздивився — і справді, супроти інших він зовсім маленький. “Нічого, — заспокоїв себе, — стану людиною, то підросту!” Тільки подумав про це — і раптом зупинився. Постукав себе дерев’яним пальчиком по дерев’яному лобі. Що ж це він наробив?! Тільки наука може зробити його людиною, а він утік з машини. Вона ж їхала до Палацу науки!
Дуже засмутився Дем’янко, похнюпився. Але подумав трохи і так собі вирішив: схибив — надолужуй. А що ж, хіба пхикання допоможе?
І почав діяти. Він чув, як ото літній чоловік говорив синові про швидкісні ракети. Видно, до Палацу науки найшвидше можна дістатися на ракеті. Але де її знайти?
Дем’янко Дерев’янко сміливо підійшов до дядька, що стояв посеред вулиці і так гарно вимахував паличкою: куди покаже нею, туди і їдуть машини. Певно, цей дядько всі дороги знає. Отож підійшов до нього Дем’янко та й питає (а то був міліціонер):
— Скажіть, будьте ласкаві, як потрапити до р-ракети?
Міліціонер подивився на нього, засміявся:
— Ич, куди схотів. Як тебе звати?
— Дем’янко Дерев’янко.
— А де ти живеш?
— Звідціля не видно.
— Що? З якої вулиці, питаю!
— З Непитайлівки.
— Чи ти ба, який дотепник! — підморгнув міліціонер. — Не хочеш признатися — спроваджу до дитячої кімнати.
Хоч Дем’янко і не знав, що то таке — дитяча кімната, але подумав, що широкий світ кращий за всяку кімнату. І чкурнув через вулицю напереріз машинам. Був би загинув, коли б не міліціонер. Добре, що той махнув своєю паличкою і засюрчав. Машини зупинилися, так і заклякли.
Дем’янко вискочив з отого виру. Дивиться — трамвай рушає! Він скік у двері. А вони якісь сердиті — гаркнули і защемили Дем’янка.
— Ногу, пустіть ногу! — заверещав Дем’янко.
Трамвай зупинився, двері розчинились.
“Хай йому грець!” — подумав Дем’янко і плиг з трамвая, та просто під автомобіль… На щастя, машина була величезна, а він маленький. Припав до асфальту і машина прогуркотіла над ним. А то розтрощило б на цурки, і на цьому скінчилися б мандри нашого дерев’яного хлопчика.
Довго блукав Дем’янко по місту. Вулиці і перехрестя тримали його, наче величезна сіть. Нарешті він зупинився на майдані поблизу набережної. Посеред майдану — клумба. Навколо неї завертають автомашини, котяться трамваї. З річки долинають гудки пароплавів і катерів.
Дем’янкову увагу привернув великий будинок, що стояв над самісінькою річкою. До нього час від часу заходили люди, і в кожного якась ноша в руках.
“Чого вони туди йдуть?” — подумав Дем’янко.
Цікавість не давала спокою.
“Ану зайду і я, подивлюся, що то за будинок”, — вирішив він. І подався до дверей.
Тільки-но зайшов до залу, як над самісінькою його головою пролунало;
— Починається посадка на “Ракету”…
Ох і зрадів наш халамидник! Разом із пасажирами він увійшов у широкі двері, а там через місточок — і опинився на палубі “Ракети”…
Коли пасажири зайшли в салон, а дехто зручно усівся на лавочках, що стояли на кормі, — пролунала сирена. Потому “Ракета” рушила, ледь погойдуючись на воді. Місто, в якому Дем’янко цілий день блукав, почало відпливати назад. Пливло все — і кучугури зелених парків, і будинки, і труби, і вишки. І дедалі швидше, швидше… Ось Дем’янко помітив, що “Ракета” піднімається над водою, і міцніше вхопився за поручні. Зараз вона злетить. Але минав час, а під ними все вирувала й пінилась вода. Що скоїлося? “Ракета” чомусь не злітала.
Дем’янко підійшов до одних людей, що сиділи на лавочці, і чемненько запитав:
— Скажіть, будьте ласкаві, чи скоро ця ракета зніметься в небо?
— В яке небо? — щиро здивувався дядечко, до якого звернувся Дем’янко. — Ти щось наплутав, хлопчику. Це ж не космічна ракета, це річковий корабель так зветься. Він трохи піднімається над водою, але в небо не летить, тримається на підводних крилах…
