Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович (читать книги регистрация .TXT) 📗
— З чого ж ми витешемо тулуб? — спитав Головань.
— А знаєш, — почухав потилицю Рукань, — у нас у повітці лежить добряча дубова дошка… Дідусь приховав на тряму. Труну збирається робити…
— Отаке! — здивувався Головань. — Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть думати.
— Та я теж так гадаю.
І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.
Дерев’яне “тіло” змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вогню, ні води не боявся. Дістали вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку. А деталі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.
Ось тільки з механізмами довелось довгенько поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли налагодити. В голові дерев’яного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі — батарею акумуляторів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного проміння. Це про всяк випадок. Батареї мали живити увесь складний організм робота.
Все ніби передбачили, а дерев’яний чоловічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлопців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.
Тиждень минув.
Другий.
Третій.
А він не оживав.
— От нікуди вам час тратити! — дорікала Голованева мати. — Зовсім з глузду з’їхали.
Андрійко застрибав на одній нозі:
— Зовсім з глузду з’їхали!
Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:
— Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!
Хлопці разів сто розбирали й складали свого робота. Один раз, правда, він задриґав ногами. Руканеві навіть по лобі дісталось. А потім знову закляк.
— Добре було татові Карлу, — бубонів Рукань, потираючи лоба. — Йому, бач, попалось балакуче поліно. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зайвину…
— Що ти про казку торочиш, — невдоволено обізвався Головань. — Тут треба діло робити, а він…
Хлопці мало не посварилися.
Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх однокласників! їхній робот не зможе піти разом з ними до школи. А як хотілося, щоб він сам прийшов та ще й привітався: “Доброго ранку!” Ото було б здорово!
Коли з відпустки повернувся вчитель фізики, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукуватись — чому він не “оживає”. Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули живлення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.
Тоді Михайло Васильович подав таку думку:
— А давайте перевіримо програму.
І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.
Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.
І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть міркувати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкільних підручників та читанок для різних класів.
Окрім того, всі погодились, що робот повинен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.
Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелічиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.
Нарешті все готово!
Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрійко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчикові пора в ліжко… Але краще було б не кривдити малого…
Гуртківці, а серед них Головань і Рукань, оточили стола, на якому красувався дерев’яний хлопчик, і не зводили з нього очей. Аж не вірилося, що він зможе рухатись, ось-ось заговорить. Всі принишкли. Дерев’яний хлопчик теж, здавалося, чекав урочистої миті. Він стояв з піднятою головою, наче до чогось прислухався. Дівчата пошили йому гарний костюмчик, ще й киптарика надягли. На круглі вуха-звуковловлювачі з-під беретика спадало біле лляне “волосся”.
— Ну, що ж, — звернувся до гуртківців Михайло Васильович, беручи кінець проводу. — Зараз підзарядимо акумулятори, і тоді…
Видно, він теж хвилювався, бо все не міг встромити штепселя в розетку, що була під пахвою робота.
Нарешті… Вилка у гнізді. Але що це? Світло в кабінеті раптом погасло.
— Оцього тільки бракувало! — здивувався Михайло Васильович. — І час уже пізній… Що ж робитимемо? Я гадаю, що на сьогодні досить. Перенесемо випробування робота, мабуть, на понеділок.
Нікому з гуртківців не хотілося йти додому. А Головань і Рукань мало не заплакали. Це ж тільки подумати — жди аж до понеділка!
Мовчки погупали темним коридором до виходу. Учитель ще й сірником присвітив, щоб замкнути двері до кабінету… Але ніхто не помітив маленької постаті, що причаїлась у кутку під коробкою з електрорубильником.
А й справді, хто ж то принишк у темному коридорі? Так і є! Та це ж Андрійко… І не боїться, що його замкнули в школі! Ось він підкрався до вікна. Подивився, переждав якийсь час. Напевне, очікуючи, коли учні розійдуться. Потім швиденько увімкнув рубильника. Вискочив через вікно на ґанок, відчинив вікно до фізкабінету і поліз у нього. У кабінеті підійшов до нерухомого робота.
В сутінках електронний чоловічок якось дивно блимав очима. Андрійко глянув і спочатку аж злякався. Думав уже дременути. Навіть на підвіконня вистрибнув…
Але спохватився:
— Ех ти, герой… Та це ж лялька! Подумаєш! От візьму та й сховаю її в крільчатнику. Щоб знали, як кривдити Андрійка!
І став уголос міркувати, який-то переполох зчинять хлопці, коли довідаються, що робот пропав.
Сміхота буде!
А тим часом щось настирливо дзижчало, як ото комар.
З-з-з-з…
Що б воно могло бути? Та Андрійкові байдуже, він і не дослухається. Звідкіль йому знати, що Михайло Васильович залишив вилку в розетці і що тепер, коли він, Андрійко, увімкнув рубильника, робот почав заряджатися.
Час спливав хвилина за хвилиною. Малий пустун сидів на підвіконні й похвалявся.
— Хай тоді шукають свою ляльку. А я мовчатиму… Хіба пообіцяють, що ніколи не кривдитимуть мене. Тоді…
І не докінчив. У кабінеті щось голосно клацнуло, і дзижчання припинилося.
Це дозарядились батареї.
— О, тут зовсім темно… — пролунав майже тієї миті чийсь скрипучий голос. — Тут хтось є! Добрий вечір!
Це заговорив робот. Андрійко з переляку сторчака полетів за вікно.
— Прошу не боятися, — скрипів робот. — Я… я… А, власне, хто ж я такий? Усі мають назви, тобто імена. Як же собі назватися? В моїй пам’яті багато імен. О, так буде добре — Дем’янко Дерев’янко. Чим погано? Чуєш, хлопчику, я — Дем’янко Дерев’янко!
Але Андрійко нічого того не чув. Він так чкурнув, що п’ятами до потилиці діставав.
