Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич (книги полностью .TXT) 📗
Не гіршою ковдрою був і намул, але він до того всього позбавляв чисту воду прозорості. Вода ставала чорною, як китайська туш, і ховала від зайвих очей скарби океану. Але змагатися океану з людиною теж було нелегко. Як витвір людського генія грізним супротивником океану став Мідас. Він не був людиною і не боявся ні глибини, ні тиску, ні акул, ні каламутної води, ні темряви, ні багатометрової товщі піску. Й разом з тим в особі Мідаса сиділа велика частка людини, і завдяки людині Мідас у відповідних умовах мав змогу діяти як людина. На такого супротивника океан не очікував. Мідас мав великі переваги, бо не був людиною, і мав чимало переваг, бо вже не був просто машиною.
Тепер кожного дня він вирушав на пошуки золота, маючи за плечима пластроловий мішок, а в іншому мішку запас пластрола у тюбиках. Мідас просто з борту “Менхасетти” стрибав у воду і, як звичайний аквалангіст, пірнувши, плив часом за кілька десятків миль. Мідасові не потрібен був акваланг і запас кисню в балонах, хоч стисле повітря у балонах він брав із собою. Знайшовши місце на дні океану, де під шаром піску заховалося золото (це була найлегша частка роботи, бо Мідаса повертало до золота, як магнітну стрілку до полюса чи до шматка заліза), він виготовляв з пластрола труби, які у морській воді в ту ж мить тужавіли й ставали тверді. Стисле повітря допомагало звичайній трубці перетворитися на гідромонітор своєрідної конструкції, що розмітав у всі боки дрібний пісок і разом з тим витягував у труби великі металеві предмети. Уламок якоря, ґудзики нещасного матроса, іржавий цвях, срібна виделка — все це летіло набік. Так-так, навіть срібна виделка з кают-компанії якого-небудь фешенебельного лайнера спокійно лягала поруч з іржавим цвяхом, бо Мідас був зовсім байдужий до срібла.
Франсуа Нуазе навчав його відчувати, цінувати, розшукувати й добувати золото й ніщо інше — інше Мідаса не цікавило. І брильянт в кільканадцять каратів, брильянт, який прикрасив би будь-яку корону, побувавши в Мідасових руках, знову булькав у воду, ніби й не був ніколи брильянтом, а був звичайнісіньким собі камінцем.
Золото, золото й тільки золото вкладалося у пластроловий мішок.
Спочатку його було небагато, спочатку це були тільки монети. Але зараз Мечислав з кожним днем переконувався усе більше і більше в тому, що Мідас з цікавої експериментальної машини перетворювався на майже довершений агрегат, який можна по-справжньому експлуатувати.
Спершу Мідас, коли відпливав від бази на милю-дві, мусив повертатися назад лише за допомогою радіосигналів. Мечислав боявся, що їх запеленгують, і поставив перед Франсуа жорсткі вимоги — обійтися без радіосигналів. Франсуа й сам розумів, що робот, чи кібер, чи як його хочете називайте, прикутий до свого господаря радіосигналами, нагадував собаку на дуже короткій шворці. Хазяїн боявся відпускати його від себе, щоб вовки не з’їли. А кому потрібний такий собака? Собака мусить бігати по всьому лісі й шукати дичину.
Під час одного з рейсів “Ціцелії” на борт “Менхасетти” прибуло портативне телеустаткування.
Одна з найвідоміших теле-радіофірм зробила його на замовлення Мечислава. Транзисторів у цьому устаткуванні була незліченна кількість, і коштувало воно силу-силенну грошей. Франсуа спочатку не розумів, нащо Мечиславу це устаткування, а потім розвів руками:
— А-а, ви стаєте багатим, ви думаєте про розваги. Мушу вас розчарувати: коли Мідас навчиться запливати дуже далеко, вам не вдасться стежити за Мідасовою роботою. Але я вас розумію, ви хочете відчути всі фази власного збагачення. Скупий лицар обмежувався лише тим, що опускав руки в гори золота, пересипав його, як зерно, слухав його мелодійний дзвін, милувався його блиском, ви ж хочете помилуватися своїми багатствами ще за багато годин до того, як вони будуть у ваших руках.
— Мсьє Нуазе, — зітхнув Мечислав, — мені абсолютно начхати на ваші психологічні вправи. Я й надалі робитиму те, Що мені подобається, бо перш за все я тут господар.
— Мсьє Живокіст, — похитав головою Франсуа, — я казав і казатиму, що золото вас рано чи пізно погубить. Це станеться тоді, коли у вас буде дуже багато золота.
— Ну, от і наближайте мою загибель. У вас немає підстав любити і шанувати мене. Працюйте так, щоб золота ставало все більше й більше. — І, грюкнувши дверима, Мечислав вийшов геть.
Але як би там не було, навіть Нуазе було дуже цікаво спостерігати біля телевізійного приймача за роботою Мідаса.
Ось він стрибнув з борта “Менхасетти”, зник під водою, і в ту ж мить вмикалася його телеапаратура.
Мідас плив, як людина, але в багато-багато разів швидше. Рухи його кінцівок нагадували рухи плавця, коли він пливе стилем брас, але швидкість Мідаса можна було порівняти хіба що із швидкістю торпеди. А ви уявляєте собі, скільки за годину чи за півтори може проплисти торпеда?
Спершу здавалося, що Мідас пливе за суворо визначеним маршрутом і ніяка сила не примусить його збочити, але раптом Мідас зупинявся на повному ходу, й тіло його хиталося у воді, тепер по-справжньому нагадуючи магнітну стрілку. Праворуч — ліворуч, праворуч — ліворуч ще раз, і Мідас вирушав у певному напрямку, все набираючи й набираючи швидкості.
Колись була розповсюджена теорія, що кораблі на великих глибинах не тонуть на дно, а, опустившись до місця, де дуже високий тиск, плавають у воді, як стратостати в повітрі. Але численні підводні дослідження абсолютно спростували цю теорію. Коли вже нещасному кораблеві судилося йти на дно, він тонув саме на дно, як би глибоко це дно не було.
Не залежало це навіть не тільки від щільності води й високого тиску, не залежало це й від класу корабля. Тонула на самісіньке дно легка дерев’яна піратська бригантина. Тонув на дно важкий залізний трансатлантичний лайнер. Часом воїш лежали на дні поруч, їх розмежовували віки і… метри.
Мечислав Живокіст недаремно вибрав для своєї піратської бази острів Сібл. На кожному квадратному кілометрі дна лежало по кілька суден, що затонули, а глибина тут була невелика. Судна різні: від бригантини до лайнерів включно. Й не було жодного судна, в якому б Мідас не знайшов поживу. З мародерською послідовністю він ішов по колу. Спочатку оббиралися кораблі, що лежали недалеко від “Менхасетти”, але згодом Мідасові доводилося запливати все далі й далі. Поки на судні залишалася бодай золота шпилька, Мідас не залишав його, і бували дні, коли він повертався на борт “Менхасетти” з десятками кілограмів золота у пластроловому мішку.
Чи він ходив по палубі судна, що потонуло, чи обстежував одну за одною каюти, чи спускався до трюмів — він тепер не зникав з поля зору людей, що чекали на нього на “Менхасетті”.
Телевізійна камера на Мідасі була першокласна, і його очі бачили навіть тоді, коли навкруги судна від найменшого коливання води знімалися чорні хмари намулу.
Ось, хитнувшись, як стрілка компаса, в потрібному напрямку, Мідас розвинув шалену швидкість, і дуже скоро крізь товщу води як у тумані вималювався силует корабля… Золота в трюмах “Менхасетти” збільшувалося день від дня, його вже, мабуть, можна було важити тоннами. Власне, золото не сіно й не бавовна — тонну золота неважко заховати у середнього розміру чемодані. За об’ємом це вже не так-то й багато, але вартість…
Якось Нуазе запитав Живокіста:.
— Мсьє Живокіст, скажіть мені, на біса вам стільки грошей? Невже ви збираєтесь прожити два віки? Невже ви думаєте, що за тонну золота зможете купити змогу зайвий раз дихнути? Там, — Нуазе показав пальцем на небо, — все зважено й усе відміряно. Коли є на небі бог, в чому я, відверто кажучи, сумніваюсь, вам не вдасться виторгувати в нього жодної зайвої хвилини життя. Спочатку мені сподобалась ваша авантюра, бо тут були елементи романтики, аж до піратських бригантин включно. Але зараз романтика поступилася голому бізнесу, і мене від вашого золота починає нудити. Це вже не романтичні пригоди, а звичайне промислове добування золота, хоча, правда, й незвичним шляхом. Отже, на біса вам стільки золота?
Мечислав був у доброму гуморі й поолажливо всміхнувся:
