Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (первая книга txt) 📗
ГОЛОС НІНИ. Неймовірно.
ГОЛОС ГАРКУНА. От бачте, і ви починаєте сумніватися в правдивості моєї розповіді. Отак усі. Думають, що я вигадую, фантазую або несповна розуму. А для мене, вже тепер, нічого незвичайного немає. За 500 років після нас люди навчилися долати час, і їм не становило ніяких труднощів потрапити в той час, який їм був потрібен. Та я це зрозумів пізніше, коли пожив серед них. А тоді я й сам не вірив у це, думав, що завезли мене кудись на іншу планету — таким усе було незвичним, хоч пізніше дедалі більше переконувався, що я на цій таки нашій землі, у рідному місті, хоч воно невпізнанно змінилося, і тільки старовинні пам’ятки архітектури нагадували, що це воно, місто, в якому я народився і прожив тридцять п’ять років.
ГОЛОС НІНИ. Цікаво, який вигляд мало наше місто там у майбутньому?
ГОЛОС ГАРКУНА. Довго розповідати, моя люба принцесо. Але в загальних рисах воно описане в нашій повісті. Ми намагалися нічого не вигадувати — писали про те, що бачили. Вразила мене приземленість архітектури, довершеність ансамблів, транспорт, урівноважений ритм життя — без зайвої метушні та напруги. Тиша, спокій…
ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, а що ви можете сказати про свого співавтора Олеся Козира?
ГОЛОС ГАРКУНА. Познайомилися ми з ним уже там, в ізоляторі, куди нас спровадили в перші дні перебування між людьми XXV сторіччя, або в суспільстві Космічної єдності, як вони його називали. Потішний чолов’яга. Але то окрема розмова. Ми разом проходили карантин, нам робили різні там прищеплення, словом, все як належно. Там ми і подружилися, про всяк випадок обмінялися адресами, адже ніхто з нас не знав, що чекає на нас завтра і чи зійдуться ще наші дороги, хоч нам гарантували повну безпеку і повернення додому. Він не з нашого міста, мешкає у курортному приморському містечку, тож після повернення запросив мене до себе погостювати, відпочити, оздоровитися. Я поїхав. Ми довго бродили берегом моря, купалися, смагли на південному сонці, вели безклопітне життя, згадуючи наші незвичайні мандри. Саме тоді й виникла ідея написати повість, аби розповісти людям про все, що ми знали. І ми її написали.
ГОЛОС НІНИ. У вашій повісті під заголовком стоїть слово “меморабілія”. Це що, жанр?
ГОЛОС ГАРКУНА. Це чомусь нині незаслужено забутий вид літератури. Власний переказ із чужих слів. А ми й писали, так би мовити, з чужих слів, оскільки користувалися щоденником Ілонки, записами Терена (нам подарували по примірнику, коли ми поверталися додому), використовували розповіді людей, з якими доводилося зустрічатися, і певно ж, у нашій повісті не обійшлося без авторського “ми”. Але власної вигадки, домислу там мало. Ми намагалися дотримуватися достовірності.
ГОЛОС НІНИ. Ви хочете сказати, що все написане вами — правда, а герої мають своїх прототипів?
ГОЛОС ГАРКУНА. Стверджувати, що все написане нами — правда, не можна, бо ми не знаємо наскільки правдиві першоджерела, якими користувалися. Але те, що бачили самі, відповідає дійсності в міру того, як ми зуміли її відтворити. Та й що таке художня правда? Це достовірність, яка за певних умов може стати дійсністю. І не більше. А герої наші — конкретні люди. З цілком зрозумілих причин ми змінили їхні імена та прізвища. Інакше нам не уникнути б халепи. Адже ще й досі живі люди, котрі знали тих трьох пацієнтів, яких ми піддали анабіозу, та і вони ще й досі лежать у своїх морозильниках, дочікуючись слушного часу. Що з того вийшло, знаємо лише ми з Олесем Архиповичем, та, власне, ми й повість писали для того, щоб попередити людей про долю тих трьох нещасних, але, бачте, нам ніхто не повірив, сприйнявши наше письмо за вигадку. Що ж. Людям властиво сумніватися. А тут ще й випадок неймовірний, то як не засумніватися. Та ми свою місію виконали: розповіли про те, що довелося спізнати, побачити, почути волею випадку. Думаю, саме з цією місією ми й побували там, у людей ХХУ сторіччя.
ГОЛОС НІНИ. І ви знали Євгена Терена і стверджуєте, що зустрічалися з ним у XXV сторіччі?
ГОЛОС ГАРКУНА. Так. Тобто ми зустрічалися не з Євгеном Тереном, а його прообразом, який, мов дві краплі води, — він, Євген Терен. Кажу ж: прізвища й імена ми змінили. Правда, люди XXV сторіччя у нашій повісті діють під своїми іменами. Вони нам ні до чого. Ми не доживемо до тих часів.
ГОЛОС НІНИ. А якщо вони прилетять до вас ще раз? Не боїтеся?
ГОЛОС ГАРКУНА. Це не так просто. На такий крок вони йдуть в екстрених випадках тоді, коли ми намагаємося втрутитися в їхнє життя. А так у них немає до нас ніякого діла. До того ж вони гарантували нам більше ніколи не чіпати нас. А слово у них — закон. Про це ми мали змогу переконатися, перебуваючи там. М-гу… Нам є чого у них повчитися.
ГОЛОС НІНИ. А інші, так би мовити, сучасні герої — Ірина, Олександр Іванович, директор інституту анабіозу… Де вони? Що з ними?
ГОЛОС ГАРКУНА. Живі, здорові, ходять між нами, працюють… У кожного свої справи, свої клопоти.
ГОЛОС НІНИ. Ви зустрічалися з ними після повернення звідти?
ГОЛОС ГАРКУНА. Аякже. Зустрічався, розповідав про все. Не вірять. Мовляв, повештався десь по світах, а потім повернувся і верзе казна-що. Як ти їх переконаєш?.. Наприклад, з Іриною Матвіївною зустрічався кілька разів, тепер вона уславлений хірург, кандидатську захистила. Славна жінка, нічого не скажеш. Сина виховала. Але після опублікування повісті вона розгнівалася на нас, сприйняла це як особисту образу й образу пам’яті про тих заморожених, мовляв, знущаєтеся зі святих речей, немає у вас ні совісті, ні честі. Навіть подала до суду позов, але нас врятував жанр: фантастика, меморабілія. А ще: прообраз і образ художнього твору для юристів — різні речі. Ось такі справи, люба моя принцесо. До речі, ми з вами так і не познайомилися. Як вас звати?
ГОЛОС НІНИ. Ніна. Ніна Андріївна Заліська. А один мій співробітник, Славко Однорічко, чомусь називає мене Офелією. Це прізвисько прилипло до мене, наче так і треба, і мені приємно, що маю такого двійника, нехай і літературного. Офелія… Розумієте, яка це честь?
ГОЛОС ГАРКУНА. Велика, що й казати. І справді, ви маєте щось спільне зі своїм літературним двійником. А у вашого співробітника гарне асоціативне мислення, і закоханий він у вас, мабуть, по самі вуха.
ГОЛОС НІНИ. Де це ви взяли?
ГОЛОС ГАРКУНА. Всі закохані бачать свою обраницю як не Джульєттою, то Офелією. Не назвав же він вас якоюсь там Андромахою чи Прозерпіною. Та й, правду сказати, ім’я Офелія вам більше пасує, ніж Ніна. Але хіба знати вашій мамі, коли ви народилися, що її дочка буде більше схожа на Офелію, аніж на Ніну. Тож з вашого дозволу я теж буду звати вас Офелією. Можна?..
ГОЛОС НІНИ. Будь ласка.
ГОЛОС ГАРКУНА. А ваш співробітник, мабуть, кмітливий хлопчина і має смак. Знає, чим взяти. Як, кажете, його звати?
ГОЛОС НІНИ. Станіслав Однорічко.
ГОЛОС ГАРКУНА. Стривайте, стривайте… Футуролог?.. Прогнозист?
ГОЛОС НІНИ. Ви з ним знайомі? Як?
ГОЛОС ГАРКУНА. Багато знатимете, швидко постарієте. А Офелія для людства мусить бути вічно молодою. Ось так, люба моя принцесо. Офеліє… Ви працюєте у футурологічному інституті?
ГОЛОС НІНИ. Ні. Навчаюся в університеті й працюю у футурологічній бібліотеці.
ГОЛОС ГАРКУНА. Це що на вулиці Жюля Берна?
ГОЛОС НІНИ. Так. Ви б завітали коли-небудь до нас. Будемо дуже раді. У нас чудовий колектив.
ГОЛОС ГАРКУНА. Завітаю колись. Чого б і ні. У нас знайдеться, про що поговорити.
З магнітофонної плівки почувся телефонний дзвінок, і голос Гаркуна урвався. Потім після паузи почулося: “Перепрошую, Ніночко. Алло! Хто?.. А, це ви? Добридень, добридень… Усе в нормі, у формі… Догравати? Нічию пропонуєте?.. Е ні, дорогенький. Так діла не буде… Цієї партії я вам не подарую… Бач, до чого додумалися… Нічия… Отже, через десять хвилин… Де?.. Гаразд… Іду. Шахи я візьму свої. Домовилися…”
— Оце і все, що я встигла з ним поговорити й записати. — Ніна скрушно розвела руками: — Треба ж було так невчасно задеренчати тому телефонному дзвінкові.
