Повернення з зірок - Лем Станислав (читаем книги .txt) 📗
— Має, Брег, хоч ви й не хочете з цим погодитись. Коли б ви були кимось іншим, я б промовчав, але вам слід знати правду. Ви — самітні. Людина не може жити самітньо. Ваші знання, те, з чим ви повернулися, є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти. Я належу до таких людей, але мені вісімдесят дев’ять років…
— Я не маю про що розповідати, — відповів я сердито — У всякому разі — нічого сенсаційного. Ми не відкрили жодної галактичної цивілізації. До того ж, я був лише пілотом. Вів корабель. Мусив же хтось це робити.
— Так? — тихо промовив він, підводячи білі брови. Зовні я залишався спокійним, але мене охоплювала лють.
— Так! Тисячу разів так! І ця байдужість, якщо вже хочете знати, тим більше мене обурювала, чим сильніше я проймався болем за тих, що не повернулися…
— Хто не повернувся? — запитав він спокійно. Його спокій передався мені.
— Багато. Ардер, Вентурі, Енессон. Лікарю, навіщо…
— Я розпитую не просто з цікавості. То була (повірте мені, я теж не люблю красивих слів) ніби моя власна молодість. Ви спричинилися до того, що я обрав собі саме таку професію. Тепер вона ні до чого, так само, як і ваша. Звичайно, ви можете цього не визнавати. Я не наполягатиму. Але я хотів би знати. Що сталося з Ардером?
— Точно невідомо, — відповів я. Мені вже було все одно. Чому й справді не розповісти? Я дивився на чорну потріскану поверхню письмового стола. Ніколи не думав, що це буде саме так.
— Ми вели два зонди над Арктуром. Я втратив з ним зв’язок. Не міг його знайти. Це його радіо мовчало, не моє. Я повернувся, коли в мене закінчувався кисень.
— Ви чекали?
— Так. Це означає — кружляв навколо Арктура. Шість днів. Точніше, сто п’ятдесят шість годин.
— Самі?
— Так. Мені не поталанило, бо на Арктурі виникли нові плями, і я зовсім втратив зв’язок з «Прометеєм». З моїм кораблем. Завихрення. Не міг повернутися без радіо. Це я про Ардера. Бо в зондах напрямний телеран був з’єднаний з радіо. Він не міг повернутися без мене і не повернувся. Джімма кликав мене. Він мав рацію, бо це було просто марнуванням часу. Я підрахував потім, які в мене були шанси знайти його в полі дії мого радара. Вже не пам’ятаю точно, але співвідношення було щось один до трильйона. Я гадаю, він зробив те саме, що й Арне Енессон.
— А що зробив Арне Енессон?
— У нього відфокалізувався жмут. Почала падати швидкість. Він міг ще триматися на орбіті, ну, з добу кружляв би по спіралі, аж поки не впав би на Арктур. Але замість цього він влетів у протуберанець. Згорів майже в мене на очах.
— Скільки було пілотів крім вас?
— На «Прометеї» — п’ять.
— Скільки повернулося?
— Олаф Стів і я. Я знаю: ви думаєте, лікарю, що це, мовляв, героїзм. Я теж так думав колись, читаючи книжки про таких людей. Це неправда. Чуєте? Коли б я міг, я б залишив Арлера і повернувся б одразу, але я не міг. Він би теж не повернувся. Джімма — теж…
— Чому ви так… наголошуєте на цьому? — запитав він тихо.
— Бо героїзм і необхідність — різні речі. Я зробив те, що зробив би кожен. Лікарю, щоб це зрозуміти, треба там побувати. Людина — це така недовговічна бульбашка. Досить розфокалізованої віддачі чи розмагніченого поля, як виникає вібрація, і за кілька секунд витрушує з тебе кров. Звертаю вашу увагу на те, що я вже не кажу про зовнішні причини, такі, як метеори, а тільки про наслідки дефектів. Досить найменшого свинства, хоча б перегорілого дротика в апаратах зв’язку — і все. Якби люди почали ще й обманювати один одного в таких умовах, то подібні експедиції, розумієте, були б самогубством.
На секунду я заплющив очі.
— Лікарю, а хіба тепер не літають? Як це може бути?
— Ви полетіли б?
— Ні.
— Чому?
— Я вам скажу. Жоден з нас не полетів би, коли б знав, як там є. Цього ніхто не знає. Ніхто, хто там не побував. Ми були жменькою смертельно переляканих, розгублених звірят.
— Як же ви погоджуєте це з тим, про що запитували хвилину тому?
— Не погоджую. Так було. Ми боялися. Адже, лікарю, я, чекаючи Ардера, кружляючи навколо того сонця, повигадував собі різних осіб і розмовляв з ними, говорив за себе й за них і під кінець сам повірив, що вони разом зі мною. Кожен рятувався як міг. Ви тільки подумайте, лікарю. Я сиджу тут, перед вами, зняв собі віллу, купив старомодний автомобіль, хочу вчитися, читати, плавати, але те, що було, залишилось у мені. Це існує в мені, той простір, та тиша і як Вентурі кликав на допомогу, а я, замість того, щоб його рятувати, повернув назад.
— Чому?
— Я вів «Прометея», коли у Вентурі почалася пожежа. Міг статися вибух, ми б загинули усі. Довелося відлетіти. Може, ми і встигли б його витягти, але я не мав права рискувати. Тоді з Ардером було навпаки. Я хотів його рятувати, а Джімма кликав мене, бо боявся, що ми обидва загинемо.
— Брег… скажіть мені, чого ви сподівалися від нас? Від Землі?
— Не знаю. Ніколи про це не думав. Це було, як буває, коли розповідають про потойбічне життя чи про рай, що, мовляв, існує, але ніхто його як слід не може собі уявити. Лікарю, годі. Годі вже говорити про це. Я хотів запитати вас про одну річ. Як справи з тією… бетризацією?
— А що вам про неї відомо?
Я розповів йому.
Не сказав лише, при яких обставинах і від кого про це довідався.
— Так, — сказав він. — Більш-менш… це так.
— А як зі мною?
— Статут передбачає для вас виняток, оскільки бетризування дорослих не минає безслідно для їхнього здоров’я. Правильніше навіть сказати, воно небезпечне. Крім того, вважають, і, я гадаю, не без підстав, що ви витримали випробування… морального кодексу. До того ж вас… небагато.
— Лікарю, ще одне. Ви згадували про жінок… Навіщо ви мені це говорили? Пробачте, може, я забираю у вас час?
— Ні, нічого. Чому я так сказав? Яких близьких може мати людина, Брег? Батьків. Дітей. Друзів. Жінок. Ні батьків, ні дітей ви не маєте… Друзів не можете мати.
— Чому?
— Я не маю на думці ваших товаришів, хоч і не знаю, чи. хотіли б ви постійно бути в їхньому колі, згадувати…
— Боронь боже! Нізащо!
— Ну от. Ви знаєте дві епохи. У тій минала ваша молодість, а з цією незабаром познайомитеся. Коли додати ще й тих десять років, ваш досвід незрівнянно більший від досвіду ваших теперішніх ровесників. Значить, вони не можуть бути для вас рівноцінними партнерами. То що ж, вам серед дідів жити чи як? Залишаються жінки, Брег. Саме жінки.
— Може, жінка, — буркнув я.
— З однією нині важко.
— Тобто?
— Ми живемо в епоху добробуту. В перекладі на еротичні поняття це означає — жодних умовностей. Оскільки не можна здобути любові, ані жінок за… гроші. Матеріальні критерії втратили тут своє значення…
— І це ви називаєте зникненням умовностей? Лікарю!
— Так. Ви, напевне, думаєте, що оскільки я згадував про купівлю любові, то йдеться про проституцію, приховану чи відкриту. Ні. Це вже дуже давня історія. Раніше жінку вабив успіх. Чоловік імпонував їй високим заробітком, професією, суспільним становищем. В егалітарному суспільстві це неможливо. За небагатьма винятками. Коли б ви, наприклад, були реалістом…
— Я реаліст.
Він посміхнувся.
— Це слово зараз має інше значення. Так називається актор, що виступає в реалі. Ви вже побували в реалі?
— Ні.
— Ви все-таки подивіться кілька п’єс, тоді зрозумієте, які тепер діють критерії еротичного добору. Найважливішим з них є молодість. Тому всі так за нею побиваються. Зморшки, сивина, особливо передчасна, викликають майже такі самі почуття, як колись — проказа…
— Чому?
— Вам важко це зрозуміти. Але аргументи розуму безсилі проти пануючих звичаїв. Ви все ще не усвідомлюєте, як багато вирішальних колись стимулів зникло, тепер, в еротичній сфері. Візьмемо хоч би те, з чим ви так зжилися, що перестали вважати винятковим: риск. Нема його вже, Брег. Чоловік не може вразити жінку хоробрістю, відважним вчинком, а тимчасом ви знаєте, що література, мистецтво, уся культура віками живилися з цього джерела: любов перед лицем небезпеки. Орфей спустився за Еврідікою в підземне царство, Отелло вбиває з ревнощів. Трагедія Ромео і Джульєтти… Сьогодні вже нема трагедій і немає навіть умов для їх виникнення. Ми знищили пекло пристрастей, а тоді виявилося, що одночасно перестав існувати і рай. Усе тепер урівноважене, Брег.
