Повернення з зірок - Лем Станислав (читаем книги .txt) 📗
Збагатившись знаннями, які, до речі, мені нічого не коштували, я знову опинився на вулиці під яскравим полудневим сонцем. Глідерів було трохи менше, зате над дахами — сила-силенна тих сигароподібних машин. Люди спускалися ескалаторами на нижчі рівні, всі поспішали, і лише я не поспішав, якийсь час я грівся на сонці, під рододендроном із задерев’янілою лускою на місці відмерлих листків, а потім повернувся до готелю. У холі, внизу, я дістав апаратик для гоління; коли пізніше у ванній зайнявся цією процедурою, то помітив, що мені доводиться трохи нахилятися до дзеркала, хоч я і пам’ятав, що вранці дивився в нього не пригинаючись. Тоді згадав: якось, скидаючи сорочку, я помітив, що вона стала коротшою. Немовби збіглася. Придивився до неї уважніше. Рукави й комір не змінилися. Я розстелив її на столі. Вона не змінилася; і все-таки, коли я її надів, сягала мені трохи нижче пояса. Це я змінився, а не вона. Я виріс.
Хоч думка ця й здалася мені абсурдною, проте це мене стурбувало. Я з’єднався з готельним Інфором і попросив адресу лікаря, спеціаліста в галузі космічної медицини. До Адапту я волів не йти доти, доки це буде можливо. Після короткої мовчанки (немовби автомат, що відповідав мені, завагався) я почув адресу. Лікар мешкав на тій самій вулиці, що і я, через якихось кілька будинків. Я пішов до нього. Робот завів мене до великої кімнати, де панувала півтемрява. Крім мене, у ній нікого не було.
За хвилину з’явився лікар. Дивлячись на нього, я подумав, що він зійшов з сімейної фотографії, яка висіла колись у кабінеті мого батька. Він був невеликий на зріст, але міцний, сивий, з маленькою борідкою і золотими окулярами (це перші окуляри, які я побачив на людському обличчі з моменту приземлення). Його звали лікар Жюффон.
— Халь Брег? — запитав він. — Це ви?
— Я.
Якийсь час він мовчки розглядав мене.
— На що ви скаржитеся?
— Власне, ні на що, але… — і я розповів йому про свої дивні спостереження.
Не кажучи й слова, він відчинив переді мною двері. Я зайшов до невеликого кабінету.
— Прошу роздягтися.
— Зовсім? — запитав я його, коли залишився тільки в штанях.
— Так.
Він оглянув мене голого.
— Немає вже таких чоловіків, — буркнув він собі під ніс. Вислухав серце, прикладаючи до грудей холодний стетоскоп. «І через тисячі років буде так само», — подумав я з задоволенням. Він зміряв ріст, а потім наказав лягти. Уважно оглянув шрам під правою ключицею, проте нічого не сказав. Оглядав мене майже годину.
Рефлекси, місткість легенів, електрокардіограма — все. Коли я одягся, він сів за невеликий чорний письмовий стіл. Шухляда зарипіла, коли він висував її, чогось шукаючи. Після усіх тих меблів, що рухалися в присутності людини, цей старий письмовий стіл надзвичайно мені сподобався.
— Скільки вам років?
Я пояснив.
— У вас організм чоловіка тридцяти з лишком років, — сказав він, — Ви гібернували?
— Так.
— Довго?
— Рік.
— Чому?
— Ми поверталися з прискореною швидкістю. Треба було лягати у воду. Амортизація, розумієте, лікарю, ну й оскільки важко лежати рік у воді і вести спостереження…
— Звичайно. Я подумав, що ви довше гібернували. Цей рік ви можете спокійно відкинути. Не сорок років, а лише тридцять дев’ять.
— А… те?
— Це нічого, Брег. Скільки ви мали?
— Прискорення? Два «g».
— Ну от. Ви подумали, що ви знову почали рости, так? Ні. Це просто міжхребцеві диски. Ви знаєте, що це таке?
— Знаю, такі хрящики в хребті…
— Саме це. Тепер, коли ви вже вийшли з-під того тиску, вони розпружнюються. Який у вас ріст?
— Коли відлітав, було сто дев’яносто сім.
— А потім?
— Не знаю. Не міряв, якось не до того було.
— Зараз ви маєте два метри і два сантиметри.
— Весела історія, — сказав я, — і довго ще так?
— Ні. Мабуть, це вже все… Як ви себе почуваєте?
— Добре.
— Усе здається вам надто легким, га?
— Дедалі менше. В Адапті, на Місяці, мені давали вживати спеціальні таблетки для зменшення напруги м’язів.
— Дегравітували вас?
— Так. Протягом перших трьох днів. Казали, що цього мало після стількох років, але, з другого боку, не хотіли нас там замикати після того всього іще надовше…
— Ну а як самопочуття?
— Та — завагався я… — Бувають такі хвилини, коли я… здаюся собі неандертальцем, якого привезли до міста…
— Що ви маєте намір робити?
Я сказав йому про віллу.
— Можливо, що це й не найгірше, — промовив він, — але…
— В Адапті було б краще?…
— Я цього не кажу. Ви знаєте… я вас пам’ятаю.
— Як так? Адже ви не могли…
— Ні. Я чув про вас від батька. Мені було тоді дванадцять років.
— О, то вже тоді минуло, мабуть, чимало років після нашого старту, — сказав я, — і нас ще пам’ятали? Це дивно.
— Я так не вважаю. По-моєму, дивнішим є те, що вас забули. Адже ви знали, як виглядатиме ваше повернення, хоч і не могли, звичайно, уявити цього в деталях.
— Знав.
— Хто вас послав до мене?
— Ніхто… Тобто… Інфор у готелі. А що?…
— Дивно, — сказав він. — Я ж, власне, не лікар, знаєте?
— Як це…
— Я не практикую вже сорок років. Моя спеціальність — історія космічної медицини, бо це вже лише історія, Брег, і, крім Адапту, космічній медицині нема куди податися.
— Пробачте, я не знав.
— Дурниці. Я, навпаки, вам вдячний. Ви — живе спростування тез школи Мільмана про шкідливість підвищеного тиснення на організм. У вас навіть немає ні гіпертрофії лівого шлуночка, ані емфіземи… і чудове серце. Але ж ви, мабуть, про це знаєте?
— Знаю.
— Як лікар, Брег, я, власне, сказав вам усе, але крім цього…
Він завагався.
— Я слухаю.
— Як ви орієнтуєтесь у нашому… нинішньому житті?
— Слабо.
— Ви сивий, Брег.
— А хіба це має якесь значення?
— Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.
Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.
— Чому? — запитав я.
— Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.
— Добре… — погодився я. — Але навіщо ви мені це кажете?
Я бачив, що він вагається.
— Жінки, Брег, — відповів він коротко. Я здригнувся.
— Чи це має означати, що у мене вигляд… діда?
— Діда — ні, скоріше — атлета… але ви не ходите без одягу. Особливо коли сидите, у вас вигляд… я хочу сказати… пересічна людина вважатиме вас омолодженим стариком. Після операцій реювенільної, гормонної і так далі…
— Кепсько, — сказав я. Не знаю, чому я так незручно себе почував під його спокійним поглядом. Він зняв окуляри й поклав їх на письмовий стіл. У нього були голубі, трохи сльозаві очі.
— Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Коли б вас приваблювало цілковите самозречення, то тоді ваше «кепсько», може, було б і доречним, але… суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя.
— Не кажіть так, лікарю.
— Кажу, бо так думаю. Віддати одне життя? Що ж, люди робили це споконвіку… Але віддати всіх друзів, батьків, родичів, знайомих, жінок… Адже ви пожертвували ними, Брег!
— Лікарю…
Мені було важко говорити. Я сперся ліктем на старий письмовий стіл.
— Крім жменьки спеціалістів, це нікого не цікавить, Брег. Ви це знаєте?
— Так. Мені сказали на Місяці, в тамтешньому Адапті… тільки висловили це… не так різко.
Ми мовчали.
— Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно. Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.
— Лікарю, але ж це не має ніякого значення, — сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.
