Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович (читать книги бесплатно полные версии txt) 📗
Несподівано він обірвався, і з гущавини на болото випливла дивна машина. Вона нагадувала автомобіль-амфібію, та була без коліс.
Диски циркульних пилок, якими розрізались ліани, ще крутилися.
Коли машина з'явилась над болотяними купинами, з-під її корпусу вдарили водограї.
Могутні повітряні течії, що били вниз, виганяли воду з калюж, утворюючи під корпусом машини повітряну подушку, яка й утримувала її над поверхнею.
Невеликий реактивний двигун забезпечував всюдиходу значну швидкість по будь-якій дорозі, точніше, без дороги, в лісі, на драговині, навіть над водою.
У всюдиході сиділи три чоловіки в скафандpax. Та тільки один був у шоломі, решта, звикаючи до нових умов, була без шоломів.
За рулем сидів інженер Добров. На його голеному черепі виступали крапельки поту. Він дивився вперед гострим поглядом.
Олексине лице було мокре від поту, дихав він важко, та очі сміялися. Навкруги були вежоподібні дерева з верхівками, схожими на струмені водограю, густе, задушне, завжди туманне повітря, неясні тіні рухливих живих істот, наляканих виттям дискових пилок.
Олекса ніяк не міг звикнути до того, що він на Венері. Хвилина за хвилиною пропливали в його пам'яті години, проведені на чужій планеті.
Планер американців пролетів над ракетою «Знання» і зник.
Кожні півтори години, коли «Просперіті» пролітав над районом посадки «Знання», Мері Стрем дедалі тривожніше повідомляла, що не може намацати радіолокатором планер.
Останній раз вона викликала до мікрофона командора і вмовляла не вважати Вуда і Керна загиблими…
Ілля Юрійович добре розумів її стан, говорив з нею тепло, підбадьорював, та після розмови з нею ставав суворий і мовчазний, вимагав від помічників прискореного виконання всієї програми досліджень, не дозволяв у той же час відходити далеко од ракети. Сам він зібрав дуже багату колекцію мінералів, а також передав Олексі для гербарію кілька цікавих зразків рослин. Олексин гербарій мав дивний вигляд. Надто велике було все знайдене ним у світі без трав і квітів.
Добров спустив з ракети всюдихід, який призначався для близьких мандрівок. Розрахований на двох спостерігачів, він являв собою пересувну дослідницьку станцію, був забезпечений різноманітною апаратурою і навіть озброєний скорострільною гарматою.
Поміж себе дослідники говорили про силу магнітного поля, що набагато перевищувала земну, про знайдену тут давню геологічну еру, про повітряні течії, які, очевидно, дозволяють літати навіть дуже великим тваринам, про виявлений у лісі сильний радіоактивний фон, а думали… про американців!
Надія була тільки на Мері Стрем.
Щоразу, встановлюючи зв'язок з «Просперіті», Олекса підмикав до радіоприймача свій шоломофон, щоб голос Мері було чутно в усіх скафандрах.
Цього разу крізь тріск атмосферних розрядів пролунав тонкий, радісний голос Мері. Щаслива, вона повторювала без упину, що виявила рухому металеву точку. Це міг бути тільки робот!
— Оце здорово, Машенько! — крикнув Олекса і побіг до люка, щоб спуститися до Богатирьова й Доброва.
— Скільки навпростець до робота? — спитав Богатирьов. — Вона сказала — сімдесят кілометрів?
— Тільки сімдесят… Зовсім дрібниці… Ми вмить доїдемо на всюдиході! — вигукував Олекса, стрибаючи з драбини на каміння.
Богатирьов ішов до всюдихода, поблизу якого порався Добров.
— Шосейних шляхів тут нема, — нагадав Добров. — Путь через джунглі, через морську протоку, по вулкановому схилові.
— Атож! — підхопив Олекса. — Пішки їм не дійти.
— Всюдихід розраховано на двох, — нагадав Добров.
— Я поїду на ньому сам. Повернемося втрьох. Скинемо деяку апаратуру.
— Сам? — з іронією запитав Ілля Юрійович, кладучи Олексі на плече руку. — Ти, Олексо, розумніший за всіх місцевих ящерів.
— Розлучатися не можна, — підтвердив Добров.
— А тому треба об'єднатися, — рішуче сказав Ілля Юрійович. — Всюдихід розвантажити, взяти тільки найнеобхідніше, зняти гармату.
Добров мовчки похитав головою.
— Багато місця займає кисень, — пожвавішав Олекса. — Ми збережемо його, якщо принаймні половину часу проведемо без шоломів.
Ретельно вивчивши склад атмосфери і поведінку собаки Пульки, вони вже пробували дихати венеріанським повітрям.
Всюдихід розвантажили, взяли тільки найнеобхідніше. Коли знімали скорострільну гармату, Добров був особливо похмурий.
Взяли дві гранатних рушниці і автомат. Олекса озброївся… кінокамерою.
Трохи піднявшись на повітряній подушці, всюдихід рушив у гущавину.
Олекса востаннє глянув на ракету. Вона здалася йому такою земною і рідною, що у нього защеміло серце. Він уявляв, як скиглить зараз залишена в ракеті Пулька…
У заростях було так темно, що Добров увімкнув прожектори. В їхніх променях поблискувало мокре коріння.
Дискові пилки різали колюче загородження. Ліани мертвими зміями падали на вологий грунт.
І ось всюдихід видерся на болотяний простір. Тут можна було рухатися швидше.
Крізь туманну імлу бовваніли конічні гори вулканів. Їхні вершини ховалися за хмарами.
Всюдихід розмірено плив над трясовицею. Богатирьов, сидячи на носі, тримав у руках рушницю. Олекса раз у раз брав кінокамеру й знімав усе, що бачив дорогою.
Раптом позаду, звідкілясь із пройденої гущавини, долинув страшний свистячий звук, що скріб по шкірі, звивався на найвищі ноти і не стихав, а начебто лунав далі, незрозумілим чином діючи не тільки на органи слуху, але й на нервові центри.
Олекса відчув, що в нього паморочиться голова. Він зиркнув на Іллю Юрійовича, побачив за склом шолома його спокійне лице, і йому стало соромно за себе. Оглянувся на Доброва, зустрівся з ним очима і зрозумів, що він сам не свій.
Олекса пригадав, що він уже чув цей звук першої ночі, проведеної в ракеті, та він лунав тоді через мікрофон, який, очевидно, не міг відтворити всі його незбагненні обертони.
Вітер дув поривами, проносячи над всюдиходом клоччя туману й зірване гілля.
Неймовірний звук посилився. Всюдихід вильнув, нахилився й осів.
Богатирьов здивовано оглянувся.
Добров зіщулився, похилив голову на груди.
Олекса впустив з рук кінокамеру й скотився на дно всюдихода.
Богатирьов кинувся піднімати Олексу й відчув, що наростаючий звук шматує його. В голові паморочилось, руки й ноги задубіли. Зусиллям волі стиснувши щелепи, він переміг себе і підняв обм'яклого Олексу, прихилив спиною до борту.
Олекса закинув голову назад, і раптом очі його стали зовсім круглі.
Ілля Юрійович глянув угору. В повітрі летів дракон, яким малюють його китайські художники, із зміїним тілом і перетинчастими крилами…
Богатирьов підняв рушницю. Він не роздумував — Змій Горинич перед ним чи птеродактиль своєрідної форми. Він захищався.
Та в дракона не треба було стріляти. Він каменем упав на болото, звиваючись гнучким тілом і тріпочучи крилами, що прикрили купини.
Богатирьов усе збагнув.
По купинах від лісу до дракона швидко бігла ящірка з потворним роговим гребенем і огидною мордою.
Це страховище не могло літати, та було здатне збивати літаючі жертви нищівним свистом.
Богатирьов узяв на мушку нового ворога. Той зробив останній стрибок і люто накинувся на значно більшого від себе змієподібного дракона. Затріпотів гнучкий хвіст жертви, спробували ворухнутися крила. Свистячий ящір зривав лапами луску на драконовому горлі, поспішав уп'ястися в нього пилкоподібними щелепами.
Богатирьов вистрілив гранатою в «Солов'я-розбійника», як подумки назвав він ящера.
Граната вибухнула на панцирі ящера і не завдала йому ніякої шкоди, тільки роз'ярила. Певно, його шкіра була як броня.
Помітивши ворога, ящір вигнувся дугою, готуючись до стрибка. Богатирьов побачив, як стали роздуватися його боки. Над болотом забився, немов у конвульсіях, страхітливий звук. Якби мільйоном ножів одночасно провести по мільйону тарілок, якби бридко рипнув мільйон гумових м'ячів, якби вищання пилки змішалося з вищанням поросяти, якби всі ці звуки злилися докупи і перейшли за межі чутного, в царину ультразвуку, тільки тоді можна було б уявити, що почув Богатирьов.
