Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
— Максе, який мавзолей?
— Всiм лицарям, починаючи вiд чорно-срiбного й кiнчаючи рудо-мiдними
Труда швидко припинає двоколесо до куща й хапає грудку мокрої землi з металiчним слiдом од лопати; Макс зараз же понуро, трагiчно схрещує закоченi волосатi руки на грудях i пiдставляє всього себе пiд удари. Вiн готовий прийняти все, що прекраснiй дамi рiзнометалевих лицарiв завгодно буде з ним зробити.
— Ви — недобрий. I злий. Не хочу з вами мати дiла. Я до вас у страшно важнiй справi, а ви…
— Я готовий до всяких послуг.
— Ви готовi тiльки лежати й посвистувати. От бачите, що це таке! Га!
Труда пiдносить трошки вгору ногу й показує черевика. — Маленький, давно-давно нечищений, подряпаний, такий бiд ненький, вiн на смерть поранений- пiдошва геть-чисто вiдiрвалась, обвисла — i черевичок роззявив рота, показуючи бiлий обтягнений навколо язичок.
— Фi, фi, фi-i! Каюк. Ну, що ж, стiльки рiзнометалевих лицарiв, та не можуть полагодити одного черевичка?
— Ах, вони полагодять! Собi не вмiють. Та й не в тому рiч. Рудi! Iдiть сюди! Швидше!
— Але ж Рудi хiмiк, а не швець, дозвольте вам нагадати. I не лицар.
Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса i, зiтхнувши, знизує плечима.
— I я не лицар, на жаль.
— Ну, як до кого. Рудi! Я в дуже важнiй справi. Це нарештi стає вже зовсiм безглуздя; в Берлiнi живе кiлька мiльйонiв здорових ледарiв, а ми мусимо ходити в подертих черевиках. Ви подивiться… Ну? Це — остання моя пара. А ми хочемо органiзувати театр. Ну, куди ж тут театр, коли черевикiв нема, сукнi подертi, електрики нема, води нема, в театрах од канонади всi шибки повибиванi. Страшно безглуздо, нарештi. Що ж, так i будемо ми, як вiвцi, жити?
Макс iз жахом пiдiймає руку, робить круглi очi, вiдсахується назад.
— Боже мiй! Що я чую?! Рудi? Що ми чуємо?!
— Максе, ви нiчого не розумiєте.
— Цiлком iз вами згоджуюсь: нiчогiсiнько не розумiю.
— Охоче вiрю Але ви. Рудi, розумiєте! Правда?
Рудi (такий смiшний, незвичайний iз своєю каштановою борiдкою й вусами, в яких поховалися ниточки уст) знизує плечима.
— Я розумiю, але що ж можна зробити!
— Що??
Труда стрiпує чорно-синiми кучерями:
— Засвiтити електрику, пустити воду, повставляти шибки, полагодити черевики, пошити сукнi.
Макс засуває руки в кишенi й дивиться в небо, як курка, одним оком.
— Нiчого собi програмочка. А хто ж то зробить? Лицарi!
— Ой Максе, ви сьогоднi страшенно… Ну, нiчого, нехай! Хто зробить? Ось хто: ви. Рудi, я, лицарi, мiльйони отих ледарiв. Та що, справдi, не можна води пустити? Не сором! Та я сама зберу вам тисячi охочих зараз же їхати по вугiль. Вся ж справа у вугiллi? Максе, ви не посмiхайтесь, не судiть по собi. I якби ви не були таким тюхтiєм i не валялись у себе на канапi, а балакали з людьми, ви б i самi це побачили. I зовсiм не того, що хочуть старих порядкiв. Ого, вибачте. А просто хочеться робити, ну, от, хочеться й бiльше нiчого! Або, як каже людина Шпiндлер, «перевага iнтеграцiї над дез… де-зин-те-грацiєю». Просто нема куди сил дiвати. Ну, вiд радостi, вiд щастя, вiд… вiд волi хочуть робити. Ви цього не розумiєте, правда! Будь ласка. Рудi, а ви теж не розумiєте?
— Я розумiю, але…
— Рудi все розумiє, але на все в нього є «але».
— Максе, почекайте. «Але», Рудi?
— Але… при чому ж я тут?
Труда знизує плечима.
— Господи боже: i всi вони, всi мужчини говорять те саме: «при чому ж тут я» Сонячна машина — ваша?
— Ну, моя. Цебто…
— Ну, так чого ж iще треба? Хто ж бiльше тут при чому, як не ви? Розумiється, ви насамперед. А потiм Макс, Шпiндлер, увесь Iнарак, потiм Комiтет Сонячної машини. Де вони всi? Ну, де! Що роблять? Соромi Що робить Макс? Мавзолеї копає. Ах, надзвичайно важна робота. Рудi, ви повиннi видати вiдозву. Власне ви, доктор Рудольф Штор. Розумiєте? Чекайте, я обдумала весь план. Ви видаєте вiдозву. Нi, не так. Ми органiзуємо страшенну пропаганду. Розшукаємо всiх iна-ракiстiв, соцiалiстiв, анархiстiв.
— Де ж ви їх знайдете?
— Знайдемо! Ну, господи, розумiється, коли так од самого початку скептично ставитись, то, звичайно, нiчого не вийде.
Макс зiтхає й знову дивиться вгору.
— Хоч як ставитись, однаково нiчого не вийде. Ради того, щоб нудьгуючi артистки (генiальнi, звичайно) могли заграти в театрi, навряд чи.
— I зовсiм не для того, щоб артистки! А просто самi люди хочуть.
— Так чого ж не роблять?
— Бо нiхто не штовхне. Нема проводу. От через що. А правда. Рудi, Макс страшеяно подiбний тепер до ассiрiйця! Вам дуже до лиця ваша борiдка, Максе. Ну, це мiж iншим. Так, Рудi, давайте! Га? Ну, спробуємо.
Макс iз посмiшкою бере лопату i зсуває ногою налиплу землю.
— От страшенно хочеться перед лицарями виступити на сценi!
Труда круто повертається до Макса, спалахує, хоче щось сказати, але так само круто одвертається й швидко йде у глиб саду.
Ассiрiйське лице Макса нiяковiє.
— От тобi й маєш! Трудо! Що ж я такого сказав? Трудо!
По-хлоп'ячому похитуючи плечима, незручно припадаючи на праву ногу з бiдним пораненим черевичком, постать у спор-товому кепi, не озираючись, прямує до саду. Макс знизує плечима, глибоко втикає лопату в землю й розвезеними лiнивими кроками йде за нею. А доктор Рудольф, задумливо покушуючи кострубатi кiнчики навислого вуса, стоїть i все так само дивиться на скибку землi з металiчним масним слiдом лопати.
Труда сидить в альтанцi, обнявши правою рукою стару покришену колонку. Золотисто карi, чистi, обведенi синiми вiями очi похмуро, суворо дивляться на облiплену бiло-рожевим цвiтом ворухливу вiд бджолячих латок i голiвок гiллячку. Макса вони не бачать, не хочуть бачити.
Макс обережно сiдає поруч, кашляє, скоса зиркає, тягне за набухлий вусик дикого винограду, знову кашляє.
— Ну, я бiльше не буду, Трудо Ну, мир?! Га?
Бджоли, не чуючи такого благального, трошечки присипаного усмiхом голосу, працьовито, серйозно, завзято перелiтають з одної квiтки на другу, не штовхаються, не сваряться, не потребують нiяких вiдозв, канонад, намов, насмiшок, моралей.
— Ну, не сердьтесь, я бiльше не буду. Я тепер уже зовсiм розумiю, як вам дорогi лицарi, i нiколи їх не чiпатиму. Даю слово!
Милi, обвiянi синiми вiями очi сердито поширюються.
— При чому ж тут знову лицарi?!
— При тому, що ви ж за них образились на мене.
На вишневих пришерхлих губах пробiгає така знайома гримаска.
— Нi за яких лицарiв я не образилась. А образилась за вас.
— За мене?!
Макс аж рiвнiше сiдає.
— Розумiється. Ви так пiддалися своїй журбi, що. що нi до чого вже не здатнi. Що, нi?
— Якiй журбi?!
— Ах, «якiй»! За тою дамою, що померла. Я цiлком поважаю вашi почуття й навiть… спiвчуваю, але…
Знову вперта, завзята гримаска.
— …але нi я, нi мої лицарi — нiхто тому не винен.
Макс мовчить.
— I через це весь час чогось на мене сердитесь. Увесь час якась насмiшка. Я й сама вмiю кусатись. Але вас iз дружби я не хочу чiпати. А ви тим користуєтесь. I ображаєте. Для того нiби, щоб пограти на сценi, я придумала весь мiй план! Честолюбнiсть бiльша навiть за вашу журбу.
Макс пiдiймає з землi сухий прутик, переламує на колiнцi й усе-таки мовчить та посмiхається. Так. Виходить, що вiн iз журби виявляє непошану до її лицарiв. Цiлком несподiвана iнтерпретацiя. А вона з дружби, iз жалостi й спiвчуття не «кусала» його. Оце цiкаве пояснення.
I, значить, iз дружби ще три днi тому спиняла очi на його очах? I, значить, iз жалостi червонiла, вiдриваючи очi? I всю зиму, виходить, ходила й чiплялась iз спiвчуття до його горя за Сузанною, за дамою з «фе, якими неприємними очима»?
Макс одкидає прутика. Ну, з цим нарештi треба покiнчити.
— Ну, добре! Мир! Згода? Давайте полагоджу вам черевик. Де вiн подерся? Покажiть.
— Не в черевику рiч.
— Нi, в черевику. Нi, стривайте! Покажiть.
Макс рiшуче стає на одне колiно, обнiмає пальцями нiжно-холоднуватий шовк ноги й злегка пiдiймає черевик iз землi. Пiд пальцями пробiгає легесенький ток, але черевичок легко дається пiдняти. Пальцi другої руки смiливiше стягують черевичок, i з нього, як iз сiрої шкаралущi яйця, вилуплюється тiлесно-роявева, засоромлена, зворушливо невинна нiжка з припорошеним носком.
