Суэма - Мицкевич Анатолий Петрович (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗

Брайнін обійшов ванну з протилежного боку і ввімкнув прожектор, що пронизав яскравим промінням усю товщу рідини. Я скрикнув від подиву. Рідина, що доти здавалася мені просто каламутною, враз засяяла усіма барвами веселки. Веселкові плями не стояли на місці, а поволі рухалися в різних напрямках. Я підійшов ближче і завмер, зачарований дивовижною, неповторною картиною.

Майже прозорі кулі, пульсуючи, поволі пересувалися туди й сюди. В центрі кожної з них була бурштинова пляма, котра, потрапляючи в смугу прожекторного проміння, спалахувала криваво-червоним світлом. Час від часу кулі повільно осідали на дно, витягувались у довгасті коржики й засмоктували в себе осад. На мить вони ставали непрозорі, майже молочного кольору, та згодом знову світлішали…

— Вони живляться! — вигукнув я, збагнувши суть цих періодичних поринань.

— Так, вони живляться і діляться, як усяка жива клітина. Погляньте на це чудове видовисько.

Академік показав мені на зовсім нерухомий екземпляр, котрий, здавалося, прилип до самої поверхні розчину. Його тіло густо обліпило безліч бульбашок газу, і він на очах розростався і набухав.

— Зараз я спрямую на нього світло, і ви побачите справжній класичний мітоз, [4] те, що нам нині вдається спостерігати лише під мікроскопом.

Тепер було видно, що, крім червоного ядра, в тілі драглистої істоти на обох полюсах її тіла, що витягнулось, з’явилися дві жовтаві зірочки, від яких до ядра тяглися тоненькі ніжні промені. Тонкі нитки присмокталися до протилежних боків ядра і стали скорочуватись. Ядро затремтіло і зненацька розірвалося навпіл! Одночасно з цим гігантська клітина звузилася посередині, немовби її підперезали невидимим пояском, і розірвалась на дві частини.

Я стояв біля ванни зачудований. А ніжні прозорі створіння все ділилися, рухалися, зіштовхувались…

— Скажіть, а чому всі вони однакові? Чому у вашому океані не з’явилося одразу багато видів живих істот?

Брайнін знизав плечима.

— Мене це теж трохи дивує. Завтра я маю намір поставити дослід, щоб створити нові види.

— Тобто?

— Якщо вірити сучасним теоріям, то одним із факторів виникнення нових видів живих істот є мутація [5] хромосом. [6] В ядрах моїх первісних клітин, або, як я їх назвав, протеїноїдів, напевно, теж є хромосоми, котрі визначають і стабілізують їхній справжній вид. Якщо мені пощастить вплинути на хромосоми так, щоб їхня хімічна структура стала іншою, можливо, з’являться й нові види.

— Як же ви збираєтесь впливати на ці хромосоми?

— Гама-променями. З радіобіології відомо, що гама-промені особливо часто викликають мутації.

— Михайле Федоровичу! Якщо ви дозволите, я завтра прийду до вас з фотоапаратом і зафіксую все, що тут коїться і що з’явиться після вашого нового досліду. Адже це ціла революція в біології! Я певен, що тепер, коли ви зможете продемонструвати всьому світові, чого вам вдалося досягти за ці три тижні, ніхто не буде вважати вас… за цього, як його…

Я ніяково провів рукою по лобі.

— Ви хочете сказати, — переможця не судять?

— Саме так.

— Ну що ж. Приходьте.

Ми домовились із Брайніним зустрітися через добу.

Залишаючи лабораторію, я бачив, як він із сусідньої кімнати викочував велетенську свинцеву бомбу, в якій, певно, зберігався радіоактивний ізотоп, що випромінював гама-промені.

Наступного дня я навмисне не з’являвся в редакції, щоб передчасно не хвилювати своїх товаришів. Уже коли писати про видатне відкриття академіка Брайніна, то краще про все одразу: і про те, як було поставлено дослід, і що вийшло, і що було далі.

Стискаючи фотоапарат, я блукав по місту, а перед моїми очима повільно плавали драглисті кулі, що відсвічували всіма барвами веселки. Вони мені ввижалися у вітринах магазинів, в окулярах перехожих. Я тільки те й робив, що позирав на годинник, з нетерпінням чекаючи часу, коли знову зможу переступити поріг лабораторії біосинтезу.

Нарешті настав вечір. Була вже сьома година, коли я збіг по сходах на третій поверх знайомого будинку.

На мій стукіт довго не було відповіді. Відтак за дверима почулися квапливі кроки, і, коли двері прочинились, у них з’явився Брайнін. Задиханий, схвильований, він тримав у руках річ, яка нагадувала дитячу лопатку.

— Як добре, що ви прийшли, — мовив він, не вітаючись. — Ви мені зараз допоможете.

Він сливе вбіг до кімнати, де стояв акваріум, і я поспішив за ним.

У дверях я зупинився, не вірячи своїм очам. Усе тут було, як і вчора, тільки переді мною стояв акваріум, повний чорної, як смола, маси!

— Що скоїлось?!

— Це все нові тварюки… — пробурмотів Брайнін. — Підійміть скло, а я спробую їх витягти…

— Кого?

— Клятих мутантів, хай їм грець! Підіймайте!

Нічого не розуміючи, я підняв трохи велике пласке скло над акваріумом, а Брайнін, перегнувшись через край, почав нишпорити в чорній рідині. Від ванни дуже тхнуло сірководнем. За мить Брайнін щось підхопив, над поверхнею рідини на якусь секунду з’явилася коричнева драглиста маса, котра з плескотом тріпнулась і, ковзнувши, булькнула в рідину.

Брайнін відійшов убік і витер спітніле чоло.

— Я трохи відпочину. Здається, всьому кінець…

— Що у вас сталося? — запитав я, коли ми всілися в його кабінеті.

— Коли ви пішли, я поставив під ванною кобальтову гармату і навмання опромінював моїх протеїноїдів гама-промінням. Хвилин десять, не більше. Потім я відкотив гармату і почав чекати, що вийде. Уявіть собі, скільки я не чекав, нічого особливого не сталося. Нові покоління протеїноїдів були точнісінько такі ж, як і їхні предки. Тоді я пішов додому. І ось, прийшовши вранці в лабораторію, я побачив страхітливу картину. Серед зовсім прозорих істот раптом з’явилися темно-брунатні створіння зі щупальцями. їхня структура була зовсім асиметрична. Зовні вони нагадували гігантських амеб. Та страшне не в цьому. На свій жах, я помітив, що нові гігантські бактерії час від часу нападали на своїх предків і безжально їх пожирали. Після того, як зникав один первинний протеїноїд, вторинний одразу ж ділився, і таким чином з кожним поколінням хижаків ставало все більше й більше. Водночас із цим розчин у ванні каламутнів і нарешті став зовсім непрозорий. Лише тоді я зрозумів, що сталося. Я безповоротно втратив найперший вид! У відчаї я кинувся до сусіднього господарчого магазину, щоб купити ось це. І коли я почав намагатися лопаткою виловити чорних мутантів, я раптом виявив, що їх у ванні дуже мало і з кожною хвилиною ставало все менше й менше. Спершу я вирішив, що вони просто гинуть. Та коли якось я витягнув величезну, завбільшки з людську голову грудку слизу, я зрозумів, що вони просто пожирають одне одного і виживають найсильніші. І ось тепер, певно, у ванні лишилося не більше трьох-чотирьох істот. Але їх не видно. А я мушу обов’язково подивитися, що це таке. Обов’язково!

Ми знову повернулись до ванни. Рідина в ній була неспокійна, на поверхні раз по раз здіймалися великі темні хвилі.

— Бачите, я маю рацію! Вони борються з-поміж себе! Кожний із них хоче зробити своєю здобиччю іншого!

Я відтягнув до стіни скляну покришку.

— Михайле Федоровичу, дайте-но мені ваше знаряддя, я спробую спіймати котрусь із тварюк.

Чомусь я був страшно лютий на цих потвор, які знищили чарівний світ первісних живих істот. Тепер тут теж було життя, але якесь бридке, хиже, смердюче.

— Тільки, будь ласка, не пошкодьте їх. Мені важливо подивитися, що це за вид, який він. Я певен, що це теж одноклітинна істота, але ж яких колосальних розмірів! До речі, можливо, пощастить зробити фотографічний знімок. Ось вам кювета. Коли її зловите, кидайте сюди.

Я засукав рукави і почав повільно нишпорити лопаткою в густій масі. Довго нічого не міг намацати, доки, врешті, не торкнувся чогось пругкого й важкого на дні. Тварина одразу шарпнулася вбік, і мені довелося починати пошуки знову. Що частіше створіння відпливало від мене, то з більшою люттю я намагався його спіймати. І ось якось, коли тварина підскочила до самої поверхні, я підхопив її і високо підняв у повітря.