Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович (электронная книга txt) 📗
Але пора збиратися. Попрощаюсь з сином і… в небеса!.. Страшно…
25 травня 1979 року.
Сиджу оце в гостях у мами, в Гребенях, перегортаю пожовклі листки щоденника і думаю, думаю. Ніби вернулося моє прекрасне дитинство, мовби знову прилетіла з південних країв юність разом з журавлями і ластівками. Та ба! Дзеркало на столі говорить інше. Густа сивина в косах і зморшки на щоках свідчать про невпинний плин часу. А що ж, сорок дев’ять років, не жарт! А втім, це так, настрій! Життя навколо таке, що сумувати не можна. Навіть мама моя, якій вже перевалило за сімдесят, жартуючи, каже, що готова жити ще сто років у такий вік, коли люди бога за бороду хапають. Це вона має на увазі польоти на Місяць, Венеру і Марс.
Проте ніхто вже не дивується тому, що я побувала на Марсі. Повідомлення про карколомні відкриття в Космосі стали буденними. А жаль…
Навіть син, мій чудесний Василько, вже побував на Місяці. Це був його пробний політ. Писав, що здав на «п’ять». Я поздоровила його і… проплакала всю ніч… Чому? Та хто ж його знає, чому підстаркувата жінка плаче вночі, згадуючи юність!
Скоро приїде до Києва Василько, він хоче бути присутнім при будівництві великого космічного корабля, який готується для польоту до зовнішніх планет і в пояс астероїдів. Хочу повезти його в гості до діда Данила…
До речі, про діда Данила. Йому вже далеко за вісімдесят, але він нізащо не хотів покидати своєї роботи куговщика, хоч куги вже далеко не такі, як раніше. В управлінні поговорили, подумали і залишили його в старенькій хатинці під лісом (там тепер заповідник). Як тільки наступає вечір, дід Данило підходить до пульта, встановленого на столі, включає систему сигналізації, і сотні вогнів на бакенах спалахують червоними та зеленими зірочками вздовж Канівського моря…
Тиждень тому я зустрілася з дідом. Він пізнав мене і навіть просльозився, побачивши мою сивину. Показував фотографії онука Льоньки. Правда, він тепер не Льонька, а Леонід Григорович, радіоінженер. Конструює астронавігаційні прилади для нових космічних кораблів. Дід повів мене до старезної дуплистої верби, що росла недалеко від хатинки, зупинився біля неї і пильно поглянув на мене. Я зрозуміла його думку і тихо промовила:
— Василь…
— Молодець, Оксано, — радісно випростався дід. — Не забула.
Діду, діду! Хіба можна забути дитинство, хіба можна забути весну, сонце, спів солов’я і першу, нездійснену любов?..
26 травня…
…Тільки що прийшов листоноша, приніс картограму. Що це? Сон чи марення? На ній написано знайомим, знайомим, як власна рука, як відображення в дзеркалі, почерком лаконічні слова:
«Дорога Оксано! Я повернувся. Вірніше, ми з професором. Скликається засідання в Академії. Я дуже хочу бачити вас. Жду.
Василь Горовий».
Горовий! Який Горовий? Що зі мною? Де я? Чи знову повертається час, стрімко розкручується його туго звита спіраль? Боже! Та це ж Василько! Він повернувся. Я побачу його! Лечу! Лечу, мій соколе, моя мрія, мій далекий юнацький сон! Поспішаю тобі назустріч!..
ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ
Оксана вхопилася руками за груди, мовби хотіла стримати нестримний біг серця, глибоко вдихнула повітря. Один крок, ще тільки один крок, і… вона побачить його… Ось двері до номера. Він тут живе, він зараз у себе. Сміливіше, Оксано… Що з тобою? Навіть коридорна покоївка здивовано подивилася на неї, хутко підійшла і турботливо запитала:
— Вам недобре? Ви зблідли… Може, допомогти?
— Ні, ні! — Оксана нетерпляче нахмурила брови, прикусила губу. — Пройшло. Просто запаморочилося в голові… Дякую.
Покоївка відійшла, зникла за поворотом. Оксана рішуче натиснула кнопку дзвінка. Згори, з динаміка над дверима почувся голос:
— Прошу…
Двері безшумно відчинилися. Оксана, затамувавши подих, увійшла до вузького передпокою. З глибини кімнати з’явилася висока постать. Ось вона на мить зупинилася. Запанувала тривожна, напружена мовчанка. Оксана, слабіючи, притулилася до стіни. Мов крізь туман, бачила, як він кинувся до неї, чула болючий і торжествуючий крик:
— Оксано!
Він, Василь. Живий, неушкоджений! У напівмороці передпокою Оксана бачить його обличчя. Такий, як і був — молодий, прекрасний, сильний. Він цілує їй руки, дивиться ніжним поглядом в її очі.
— Оксано, друже мій? — шепоче він. — Як бачите, наше побачення трохи затяглося…
Що він говорить!!! Боже, що він сказав? Трохи?!
— Світло, — ледве чутно сказала Оксана, холодіючи від думки про те, що зараз має статися.
Василь здивовано відступив крок назад.
— Навіщо, Оксано?
— Світло…
Спалахнула велика лампа вгорі, осяяла м’яким матовим промінням кімнату. Василь скрикнув. Він розширеними очима здивовано дивився на Оксану, не маючи змоги промовити хоч слово. А в свідомості вирувала болюча думка:
«Ні, це не та Оксана! Зовсім сива, змарніла. Тільки очі ті самі — блискучі, лагідні, зеленкуваті, ніби морська вода. Що ж трапилося, що трапилося?»
Оксана прикрила долонею очі, сумно промовила:
— Так, Василю… затяглося наше побачення… На двадцять п’ять років. Чверть століття. Ви бачите, що сталося зі мною? Але ви? Що з вами?.. Чому ви такий, як і тоді, в роки нашої юності?..
Василь стиснув кулаки так, що пальці побіліли, лоб його болісно зморщився.
— В польоті для нас пройшло за відносним часом півмісяця, а тут…
— А тут, — похиливши голову, закінчила Оксана, — молода дівчина перетворилася в стару бабу… Сумно закінчилося наше побачення, Василю…
— Оксано! — з болем простогнав Василь. — Ще нічого не втрачено! Ми з професором привезли з іншого світу таємницю довголіття і молодості. Наші вчені розгадають ці тайни, вам повернуть молодість, і тоді…
Жінка заперечливо похитала головою. її наповнені сльозами прекрасні очі усміхались.
— Попливла моя молодість, любий хлопче, в такі краї, звідки ніщо не повертається… Для чого даремні старання? Оживляти труп? Ні, не треба. У вас інша дорога. Випадково чи волею долі ви перескочили через покоління — це ж чудесно! Хіба ви не мріяли раніше про таке?
— А ви, Оксано?..
— Що я? Я ждала… Я мріяла… Я несла вас у серці, як святиню. Ви допомагали мені в житті, в роботі. Спасибі вам за це!..
— Оксано…
— Не треба, зачекайте!.. Бачите, я спокійна. Уже все пройшло… І ви не сумуйте. Все закономірно. Ви зустрінете іншу Оксану…
— Що ви говорите?
— Смішний мій юначе! Ви ж син мій… Не дивуйтеся, саме син! У мене є син Василь, він майже ваш ровесник…
— Син? Василь? — здивувався Горовий,
— Так… Ім’я йому я дала на пам’ять про вас. Я познайомлю його з вами, він теж космонавт…
Щось обірвалося в грудях Василя, стисло в горлі. Він сів у крісло і, схопивши голову руками, глухо заридав. Оксана метнулася до нього, ніжно відвела долоні від обличчя.
Очі його потемніли, щелепи були міцно стиснуті.
— Що я наробив? Для чого? Я втратив вас… Оксано…
— Навіщо так говорити? Чи ви це? Ні, не вірю… Подивіться в мої очі… Смішний, хороший хлопче! Не жалкуйте… Любов ви ще знайдете — я певна, а те, що бачили ви… навряд чи побачить хто-небудь з нашого покоління…
Василь здригнувся, завмер. Погляд його затуманився.
— Так, це правда, — прошепотів він. Очі його заіскрилися дивними огнями, обличчя освітилося якимсь внутрішнім світлом. А може, то тільки краплі сліз на віях? Чи гра проміння від вуличних ліхтарів та неонових реклам? Ні, то відблиски велетенських зоряних спіралей, відгомін небаченого, дивовижного чужого життя…
— Сідайте, Оксано… сідайте і слухайте… Я розповім вам про нашу неймовірну подорож… про подорож у далекий і дивний світ…
