Зустріч з тайфуном - Максимов Г. (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
— Облиш! — незадоволено каже йому геолог. — Лягай спати.
І раптом обидва насторожились. За брезентовими стінами палатки почулося сопіння, хекання, а потім у дверний отвір просунувся підліток — наляканий, блідий, по вуха в грязюці.
— П-прошу… — промовляє він, задихаючись. — Повідомте на заставу… Вони хочуть зірвати атомну бомбу… Там, на дирижаблі…
— Заспокойся, хлопче! — радист простягнув підліткові кухоль води, посадовив на стілець. — Який дирижабль? Яку бомбу?
— Ну, розумієте… На галявині, біля Ведмежого струмка… Ми з Колею Рибаковим ішли з Гаврилової паді, коли це раптом…
Сяк-так, похапцем, Вася Лисичкін розповів про їхню пригоду. Що сталося з Колею — він не знав, однак висловив припущення, що той, мабуть, пробрався в дирижабль і саме звідти надіслав свою тривожну радіограму.
Вислухавши хлопця, радист негайно зв’язався з прикордонною заставою. Звідти повідомили, що буде вжито всіх потрібних заходів. По Васю Лисичкіна послано всюдихід.
Стривожений радист не відходив від радіостанції, але Коля Рибаков більш не озивався.
* * *
А Колі Рибакову в ці хвилини вже було не до передач. В одну з пауз, саме коли хлопцеві примчалося, що йому хтось відповідає, він з жахом помітив, як швидко відчинилися двері і до приміщення зайшли японець та льотчик. Вигляд у обох був стурбований, вони про щось сперечалися, жестикулювали. І оця їхня заклопотаність, — а насамперед, звичайно, те, що ніхто не припускався й гадки про присутність на дирижаблі сторонніх, — врятували Колю. Він хутенько вимкнув радіостанцію, вислизнув з кабіни, а потім — під всюдихід; поза стосами мішків та штабелями ящиків поплазував до виходу з складу. Двері лишились незачиненими, отож Коля, вигодивши слушну мить, і шугнув у них.
Він опинився в невеликому залі, од якого в три боки пролягли невисокі коридори. Якраз проти дверей були металеві гвинтові сходи.
Мабуть, як і кожен би на його місці, хлопець помчав сходами вгору. Він проминув такий же зал на наступному поверсі, потім ще один і, нарешті, коли сходи скінчилися, вибрався через дверцята до величезного приміщення, поснованого ажурними конструкціями. Заліз у затишний куточок. Зітхнув вільніше.
Було цілком ясно, що злочинці вже спохватилися за картою. Вони обнишпорять увесь вертоліт, увесь склад. Хай шукають! А карту треба знищити. Сірників немає, та це, мабуть, і добре, бо невідомо, яким газом наповнено дирижабль. Можна ж порізати її на січку та й розвіяти геть!
Коля поліз до кишені штанів — і стурбовано цмокнув язиком: ножа не було. Де він його загубив? Коли? Добре, якщо там, на землі. А якщо тут?
Тепер у нього єдине знаряддя і єдина зброя — викрутка, захоплена у вертольоті, — велика, хороша викрутка. Що ж, краще, аніж нічого. А карту можна буде знищити й пізніше, — хто знає, а раптом наші літаки примусять оцей дирижабль знизитись? Тоді карта буде проти злочинців ой яким речовим доказом!
Коля прислухався. Ні, двигуни дирижабля гудуть так само монотонно й невпинно. Скільки триває цей політ? Уже, мабуть, з годину. А коли так… Коли так, то це значить, що він уже летить над Японією або навіть над Тихим океаном…
Хлопцеві стало моторошно. Отже, всі його зусилля пішли на марне. Ніхто не почув його заклику, а Васько Лисичкін не встиг добігти до застави вчасно.
І знову перед Колею постало страшне питання: що робити? Як перешкодити здійсненню неймовірного злочину?
Зацькованим звірятком він сидів у своєму закапелкові і сумно обводив поглядом величезне, тьмяно освітлене приміщення. Ніколи досі Коля Рибаков не бачив дирижабля. Але читав про оці повітряні крейсери чимало: останнім часом дирижаблебудуванню в Радянському Союзі почали приділяти велику увагу. Корабель, на який потрапив Коля, був суцільнометалевий, отже, гелій чи водень, які дають підйомну силу, містяться в окремих відсіках. То, може, вдасться продовбати стінку такого відсіку та випустити весь газ? Але яку завбільшки дірку для цього треба зробити!
Хлопець помітив: ажурні конструкції, прип’яті до стін у цьому вузькому, довжелезному приміщенні, яке, мабуть, пролягло з кінця в кінець дирижабля, хоч і повільно, але безперервно рухалися. То виходить, що оці гладесенькі металеві стіни і є оболонками газових камер? Що ж — можливо: саме таким чином можна змінювати обсяг газу, а отже, і його підйомну силу.
Коля присунувся до стінки ближче, постукав по ній пальцями. Глухо загуло, як з порожньої бочки. Тоді він натиснув на стінку лезом викрутки. Метал легко прогнувся, — певно, товщина його була незначна, — але одразу ж випростався. Коля вдарив по ньому викруткою — раз, другий і — з усієї сили — третій. Та тільки де там — ані подряпинки!
— Кепсько! — прошепотів хлопець.
Він уже почав усвідомлювати, що навряд чи зуміє пошкодити дирижабль, але ще не хотів визнати цього, тому вирішив продовжувати свої мандри нутрощами повітряного корабля, шукаючи його вразливого місця.
* * *
Якби Коля Рибаков подався не гвинтовими сходами, а заховався б у закутку під ними, — та ще, додамо, якби він вивчав англійську мову сумлінніше, — він почув би зараз таке, що у нього аж подих перехопило б.
Японець і чоловік у формі радянського майора-льотчика вийшли з складу пригнічені й стурбовані. Замкнули двері. Зупинились. Майор витяг з кишені маленький ніж, покрутив його в руках, прочитав викарбуваний на ньому напис: “Коля Р. 6-А кл”. Запитав англійською мовою:
— Містер Судзукі, так це точно не ваш ніж?
— Та звичайно ж, ні, — відповів той обурено.
— Тоді лишається припустити, що хтось пробрався у вертоліт.
— Як?.. Коли?.. В тайзі?
— Мабуть, там. Але мене непокоїть, що ніж лежав не в кабіні, а на підлозі.
— Тобто ви гадаєте, що злочинець проникнув сюди? То куди ж він подівся з замкненого складу?
— А хіба ви не пам’ятаєте, що ми, нічого не підозрюючи, лишили двері відчиненими? — майор провів очима по гвинтових сходах, почухав потилицю.
З-за рогу лівого коридора виткнувся й швиденько попростував до цих двох підстаркуватий чоловік у цивільному.
— Ну, як? — занепокоєно запитав він англійською мовою.
— Немає, — розвів руками японець.
— Зле… Дуже зле… — похитав головою старий. — Якщо бомбу не зірвати сьогодні, на наших мріях доведеться надовго поставити хрест. Коли ще складуться такі сприятливі обставини?
— Але ж Центр уже передав координати критичної точки? — запитав майор
— Критичної точки? — незадоволено повторив старий. — Всього лиш району провокації, скажіть точніше. Критичну точку нам треба уточнити на місці, а як ви це зробите без карти прогнозів?.. Коли б ви, містер Судзукі, похопилися б хоч на годину раніше! А тепер до Нагасакі понад п’ятсот кілометрів!.. Та й чи встигне Центр зняти ще одну копію з карти прогнозів?
Японець винувато знизав плечима. А майор простягнув старому знайдений кишеньковий ніж:
— Лежав біля вертольота. Мабуть, самі того не знаючи, ми захопили на дирижабль незваного гостя, — когось із хлопчаків, що завжди сунуть носа куди не слід. Гадаю, карта в нього.
— Так чого ж ви гайнуєте час? — розгнівався старий. — Треба негайно оголосити тривогу, обшукати всі закапелки.
— Я вже доповів командирові телефоном, — сухо відповів майор.
— А, то пробачте.
Всі троє рушили коридором ліворуч, спустилися гвинтовими сходами на кілька поверхів униз, в гондолу дирижабля. Старий та японець попростували до рубки управління, а майор звернув у апаратну. Це було велике приміщення, стіни якого майже суцільно вкривали хитромудрі перемикачі, мерехтливі індикаторні лампочки, численні шкали приладів. Перед великим телевізійним екраном в кріслах сиділи двоє в формі радянських військових льотчиків — полковник і лейтенант. Полковник, зачувши кроки, обернувся, запитливо глянув на майора. Той простягнув йому знайдений ніж, став за його спиною, поглядаючи на екран.
У кадрі, безперервно змінюючись, проходили зображення різних закутків дирижабля. Лейтенант клацав перемикачем, підкручував ручки — і разом з тим керовані на відстані телевізійні передавачі обмацували кожен закапелок. Але на екрані не було видно жодної живої істоти — тільки машини, коридори, ажурні конструкції.
