Зустріч з тайфуном - Максимов Г. (бесплатные книги полный формат .txt) 📗
М. Дашкієв
ЗУСТРІЧ З ТАЙФУНОМ
Над тайгою щойно промчав ураган. Як завжди, він налетів несподівано, раптово, завив на різні голоси, уп’явся незримими пазурами в буйні чуприни дерев, почав смикати їх, намагаючись видрати з землі, понівечити й потрощити на тріски. Але могутнім велетням не вперше боротися з такою навалою. Буран розчухрував з них тільки сухі гілочки та мертву глицю. І лише одна старезна ялина край галявини, не маючи підтримки сусідів, упала, викручена з корінням. І коли б ця ялина була ще хоч трохи вища, вона обов’язково накрила б невеликий вертоліт, що стоїть посеред галявини.
Машині теж перепало добряче: лопаті несучого гвинта погнуто, лівий стояк шасі зламано. Вертоліт перехилився набік, і крізь його відчинені дверцята видно дві постаті. Одна, у військовій формі, вовтузиться біля радіостанції, а друга, в цивільному вбранні, сидить поруч, раз у раз поглядаючи на годинник.
Тихо-тихо в тайзі. Після урагану та зливи ані шелесне жодна гілочка.
Але ось раптом щось зашаруділо в кущах. Пташка? Звір?
Ні, то двоє хлопців — шестикласники Коля Рибаков та Васько Лисичкін. Обидва мокрі до рубця, вишмарувані в грязюці і, наче ще їм мало, повзуть по-пластунському просто через багновисько, сторожко озираючись довкола.
Якась гра? Ні, надто стривожені в обох очі, надто прискорено калатають їхні серця. Повільно, обережно переповзають хлопці до поваленої ялини, а потім, ховаючись поміж її густих віт, все ближче й ближче до вертольота. І ось, нарешті, до відчинених дверцят кабіни лишається метрів з п’ять. Далі не поткнешся.
Здавалося б, підстав для тривоги немає: вертоліт — радянський, з червоною зіркою; льотчик теж у формі радянського майора. Але отой, що в цивільному…
Це — японець. Дуже негарний — зубатий, з ріденькими вусиками, у величезних окулярах. Саме такий був японський шпигун з довоєнної кінокартини, яку хлопці нещодавно дивилися в сільському будинку культури.
Ну, правда, то — картина, але й забувати, що кордон поруч, не варто. Чому оцей вертоліт опинився тут, далеко від звичайної траси літаків? Як потрапив на нього цивільний японець? І чому він так тривожно поглядає на годинник?
Одне слово, обережність не зашкодить. Отож і прислухаються хлопці до кожного звуку, не зводять очей з підозрілих незнайомців.
Льотчик вимкнув радіостанцію, зняв з голови навушники, щось промовив до японця.
Той поморщився і залопотів швидко-швидко.
Хлопці тривожно перезирнулися: так і є, розмовляють англійською мовою!
— Що він каже? Що? — нетерпляче зашепотів Коля Рибаков. Англійська мова завжди йому була сіллю в оці, — Марія Павлівна ледве-ледве трійку ставить. Але ж Васько Лисичкін — відмінник!
Однак видно, що і Васькове знання чужої мови дуже поверхове.
— Запізнення… загроза… бомба… — шепоче він невпевнено. — Не розумію, Колю: надто швидко говорять. Ага, ось. Провокація… Критична точка… Бомба… Двісті мегатонн… Ще раз — провокація…
Васько замовк, злякано подивився на Колю. А той зосереджено морщив лоба, міркуючи, що робити.
Звичайно, слід побігти на заставу. Але туди кілометрів з п’ятнадцять, а сонце вже сіло на вечірній пруг. Як не кажи, самому, та ще й беззбройному, вночі в тайзі страшнувато. А вдвох не можна, бо хтось мусить лишитися. Навряд чи сидітимуть тут чужинці довго. Мабуть, чекають темряви, щоб чкурнути в якесь лігво.
Доки Коля отак розмірковував, сонце запнула темна хмара. Швидко смеркало.
Льотчик клацнув вимикачем. Яскраве світло залило кабіну вертольота. І водночас сіра пітьма довкола враз набула синяви і густини.
Відтепер стежити за підозрілими було безпечніше й легше. А вони, мабуть, покладаючись на те, що перебувають у віковічній тайзі, аж ніскільки не остерігалися.
Японець витяг з товстезного портфеля згорнену карту. Розстелив її, почав щось пояснювати льотчику, — знову ж таки англійською мовою.
— Будь тут! — прошепотів Коля до приятеля і тихесенько виліз з-під ялини.
Тільки п’ять метрів треба проповзти, щоб зазирнути у віконце вертольота, поглянути на оту карту. Але кожен сантиметр цього шляху може стати для хлопця останнім. Помітять — то порятунку не чекай.
Страшно було Колі Рибакову. Моторошно. О, тепер він розумів, що відчуває солдат, йдучи на розвідку у ворожий тил!
Тільки аж коли хлопець заповз під вертоліт, він звів подих і витер рясний піт з чола.
Наступна частина завдання видалася легшою: шпигуни сидять потилицями до того віконця, в яке намірився зазирнути Коля. От тільки чи видно буде карту?
Так, видно! Ось вона, на відстані руки!
На карті — Японія і Далекий Схід. її всю розмальовано хитромудрими значками. Але увагу Колі Рибакова насамперед привернули великі сині стріли, скеровані на японське узбережжя, схематичний малюнок атомного вибуху в західній частині Тихого океану і чіткий напис англійською мовою під зловісним грибом:
“ЯДЕРНИЙ ВИБУХ 07.15–22.07”.
Перехопило хлопцеві подих. Боляче стислося серце. Отже, сумніву немає: перед ним— неймовірні злочинці, провокатори світового масштабу. Невідомо, яким чином наміряються вони здійснити свій мерзенний задум. Але як тільки загримить перший атомний вибух — це означатиме початок третьої світової війни, — війни, що може принести загибель усьому людству!
Так думає Коля Рибаков, і ці його думки такі тривожні, такі пекучі, що навіть про страх забулося. Коли б він мав бодай поганеньку рушницю — постріляв би зараз оцих мерзотників, навіть якщо й сам загинув би при цьому!
Однак зброї немає. Існує один-єдиний вихід: якнайшвидше повідомити прикордонників.
В’юном прослизнув Коля під повалену ялину, а звідти, разом з Васьком, у кущі край галявини. Тільки аж там Васько запитав пошепки:
— Шпигуни, так?
— Страшніше, Васю! Вони збираються зірвати атомну бомбу, щоб спровокувати третю світову війну…
— Атомну бомбу? Ой Колю… Що ж робити?
— Негайно біжи на заставу. Скажи: зірвати бомбу збираються завтра, о сьомій п’ятнадцять ранку.
— Гаразд, я побіжу, Колю, побіжу… А ти?
— А я лишуся тут. Стежитиму за ними… Чи, може, на заставу побігти мені?
— Краще вже я. Ти ж знаєш…
Васько замовк, знітився. Він надто полохливий і дуже погано бачить — зіпсував собі очі надмірним читанням. Звичайно ж, сидіти тут у схованці під ялиною для нього було б краще, аніж мандрувати тайгою вночі. Але тут з нього користі буде мало. Він це розуміє. Тому й згоден подолати свій страх.
Тепла хвиля вдячності хлюпнула в груди Колі Рибакову. Йому теж страшнувато, але звання зобов’язує: всі в школі переконані, що він — найхоробріший і найспритніший. Отож і не можна видавати свого хвилювання.
— Ну, гаразд, біжи! — Коля міцно потиснув руку Васькові. — Ні, ще одне… В разі там чого — скажи Нюрці, щоб віддала тобі мій транзистор. Я, мовляв, звелів…
— Та облиш, Колю! Хіба…
— Тс-с-с! Чуєш?
Десь вдалині виник і почав швидко наростати потужний гуркіт авіаційних двигунів. Звук був якийсь незвичний, незнайомий, і хлопці, які, навіть не дивлячись на небо, завжди правильно визначали тип літака чи вертольота, насторожились. Чужинець?
А гудіння все наближалось і наближалось. Це вже був не гуркіт, а щось схоже на потужний акорд басів органа…
З галявини, від пошкодженого вертольота, навскоси вгору метнувся яскравий промінь прожектора. А за кілька секунд, у відповідь йому, десь високо в небі спалахнуло ще яскравіше світло. На галявині стало видно, як удень; від кожного дерева, кожного кущика помчали вугільно-чорні тіні.
Приголомшені хлопці припали до землі, мов мишенята. Події розгорталися значно швидше, аніж можна було чекати, і в зовсім несподіваному напрямку.
— Дирижабль! — прошепотів Коля. — Дивись, Васько: дирижабль!
Чужинці поводились аж надто нахабно: величезний повітряний корабель підпливав, увесь залитий вогнями. Яскраво сяяли червоні й зелені сигнальні ліхтарі, разком перлин виблискували численні ілюмінатори гондоли. А з скерованого донизу прожектора бив неймовірної потужності сніп блакитно-фіалкових променів.
